Я знав, що йому недобре: ще в п’ятницю ми контактували й він написав, що в понеділок почне третій курс хіміотерапії, я коротко відповів, що тримаю за нього кулаки й вірю, що впорається, але цього разу він уже не дав собі ради. Я відкрив фейсбук і побачив там багато добрих слів про Віктора та його незабутній портрет із «лейкою», улюбленим фотоапаратом. Віктор був майстром малого формату і свої найкращі фотографії (зокрема серію «Донбас — країна мрій») зняв, власне, невеликим класичним німецьким апаратом Leica. Я ніколи не писав окремої статті про Марущенка фотографа, репортера, митця, бо завжди видавалося важливішим те, що ми саме тоді робили, що нас інтригувало й поєднувало. Я не пригадую нашої першої зустрічі — мабуть, ми десь перетнулися в юрбі на відкритті якоїсь виставки в соросівському Центрі сучасного мистецтва (ЦСМ), директором якого я був, але вже добре пам’ятаю наші зустрічі на початку 2000-го в бюро / майстерні Фонду Мазоха (Ігор Дюрич, Ігор Подольчак). Іще тоді мені стали симпатичними такі його риси, як лагідність і надійність, у яких я згодом не раз пересвідчився. Віктор на той час був чільним представником української репортажної фотографії — власне, саме тому легендарний куратор Гаральд Зееман запросив його як першого митця з України для участі в головній виставці 49-ї бієнале у Венеції.
Читайте також: Країна Мрій
Віктор мав показати свою чорнобильську серію, а я з Фондом Мазоха працював над першою національною презентацією України на бієнале. Я добре пам’ятаю дні відкриття виставки спекотного червня 2001 року. Ми жили в найнятому приміщенні на острові Лідо й разом готували італійські страви, пили добре вино, а ввечері на терасі будинку з гарним видом на Венецію розмовляли про все. Цей спільний час нас дуже зблизив, а наші зустрічі після повернення до Києва набули форми певного ритуалу. Тож немає нічого дивного, що одного осіннього дня Віктор зайшов до мене в ЦСМ, поклав на стіл невелику паку фотографій, розміром як поштові листівки, і сказав приблизно таке: «Ці фотографії я недавно зняв на Донбасі. Робив їх на замовлення австрійців. Деякі з них використано у книжці, яка супроводила виробництво документального фільму Міхаеля Ґлавоґґера, присвяченого смерті фізичної праці: «Смерть робітника». Я маю їх багато, і десь глибоко в душі переконаний, що їм належить дальше життя». Віктор залишив мене з тими фотографіями. Я переглядав їх не раз, розкладав у різних комбінаціях і будував можливі сценарії та нові історії. Десь за тиждень зателефонував до Марущенка й повідомив: «Маю думку про нову розповідь на основі твоїх фотографій, я назвав її для себе «Донбас — країна мрій». Так почалася наша співпраця митця й куратора, яка тривала майже до вчорашнього дня, а дорогою завела нас на бієнале в Сан-Паулу в Бразилії, до Музею сучасного мистецтва в Сантьяґо в Чилі, Центру сучасного мистецтва при НаУКМА.
2005 року проєкт «Донбас — країна мрій» (36 фотографій) було придбано за гроші польського Міністерства культури й у вересні 2005 року виставлено в галереї «Арсенал» у Білостоку, де фото досі перебувають у фондах. Дві фотографії з донбаської серії, які подарував мені Віктор і які демонстрували раніше на бієнале в Сан-Паулу, знайшли свій останній притулок у колекції Наффілд-коледжу Оксфордського університету. Вперше в історії в колекціях цього закладу опинилися твори українського митця.
Згодом я виїхав з України до Нью-Йорка, а далі до Торонто, відтоді минуло десять років, але щоразу, коли відвідував Київ, завжди знаходив час на ранкову каву в Boulangerie на розі вулиць Ярославів Вал і Гончара. Торік із легкої руки професорки Ґвен Зассе, директорки берлінського Центру східноєвропейських і міжнародних студій, я підготував виставку за участі відомого британського фотографа Марка Невілла. Коли працював над проєктом, то зрозумів, що Марк потребує сильного контрапункту, яким саме і став Віктор Марущенко з серією «Донбас — країна мрій». Так з’явився новий проєкт «Обабіч», показаний улітку 2019 року в «Мистецькому Арсеналі» в Києві, а восени в «LEM Station» у Львові. Під час реалізації цього проєкту Віктор висловив мені найбільший комплімент, який митець може сказати кураторові. На запитання журналістки, з якими кураторами в Україні він любить працювати, відповів: «Я знаю тільки одного, і звати його Онух».
Читайте також: Озирнись у гніві
Я хотів по-вченому написати про Марущенка фотографа й митця, але, мабуть, мушу залишити це завдання історикам мистецтва. У нашій співпраці фотографа й куратора нас дуже поєднувала потреба розповідати історії. Марущенко через об’єктив малоформатного фотоапарату Leica зміг проникливо побачити історії людей — наших сучасників, а я як куратор намагався розповісти про метаісторії, що мали свій початок у його фотографіях. Я так писав про це:
«Кожна історія має свій початок, свої давніші часи, свою передісторію, одне слово, своє минуле. Моїм завданням як куратора було зібрати ті історії, візуальні розповіді і створити для них сцени, на якій вони зможуть існувати по-іншому, ніж доти. Інколи інакше, ніж задумував митець. Це ще й можливість для вас, учасників цієї зустрічі, створити власну розповідь, яка може починатися власне тут». (Уступ із каталогу виставки «Обабіч»). Чудовий поет і ксьондз Ян Твардовський написав колись вірш «Спішімо»:
«Спішімо любити, люди так швидко відходять,
лишається після них черевиків пара і глухий телефон».
Так, телефон уже буде глухим, але в моїй пам’яті назавжди залишиться голос Віктора у трубці: «Ну, то завтра вранці о десятій на каві, там, де завжди, в Boulangerie на розі». Так, Вікторе, коли доберуся до Києва, зайду туди на каву з тобою.
Стільки історій маємо для розповіді.