Культура

  ▪   Катерина Барабаш

Озирнись у гніві

Фото: ERIC BARADAT/AFP/East News
На виправдання політкоректності
Матеріал друкованого видання
№ 32 (664)
від 5 серпня

Запекла боротьба протилежностей однієї спільноти так стрімко набирає обертів, що встежити за віражами цієї битви стає дедалі важче. Чорні воюють проти білих, білі — проти чорних, феміністки — проти сексистів, Гарві Вайнштайна і Пласідо Домінго. І всі разом — проти тих, хто взагалі ні з ким не хоче боротися.


Нещодавно Джоанн Ролінґ звинуватили у трансофобії: вона засумнівалася в правильності нового терміна «люди, які менструюють». Продажі її книжок різко впали, а з агенції письменниці звільнилися одразу кілька співробітників.
Зірка світового хокею Алєксандр Овєчкін уже тиждень ухиляється від звинувачень і докорів, які посипалися на нього за те, що він знявся в антирасистському ролику наново створеного Альянсу за різноманіття в хокеї, який створили одразу після вбивства Флойда.


Співробітниці відомого американського телевізійного «Шоу Еллен Дедженерес» випустили спільну заяву, у якій масово згадали домагання продюсерів, зокрема погладжування по спині й обійми за плечі. Світ укотре стрепенувся.
Трохи раніше платформа HBO Max видалила із загального доступу фільм «Звіяні вітром». Причиною стала присутність у стрічці «расистських елементів». Ну, так — там і життя мешканців Півдня до Громадянської війни змальовано цілком ідилічно, дарма що ідилія ґрунтується на рабській праці. Утім, фільм у відкритий доступ пообіцяли повернути з відповідними коментарями фахівців і зробили це досить швидко.

 

Читайте також: У пошуках рівності


Останнім часом слово «цензура» звучить дедалі голосніше й упевненіше. Якщо до скаженого натовпу, що скидає пам’ятники, особливих претензій ні в кого немає, — натовп на те й натовп, — то і HBO Max, і Альянс, і огудників Джоанн Ролінґ розкритикували вщент. Для більшості політкоректність перестала бути предметом дискусії, вона перетворилася на задушливу своїми непомірними вимогами королеву європейського й американського світу. І заодно — основне знаряддя тієї самої ненависної цензури.


Яка нормальна цивілізована людина при здоровому глузді захищатиме цензуру? Проте мені кортить таки дещо уточнити. Безоціночно. Для початку таке: цензура — це інструмент держави і влади. Якщо заборона йде не від державних структур — це не цензура. Тим паче, що в ситуації з HBO тимчасове вилучення фільму було добровільним. Але це й не самоцензура. Самоцензура — це швидше спосіб уникнути цензури за допомогою хитрощів і самообмежень. Проте в описаній ситуації жодної цензури на горизонті не було — тому HBO нікого й нічого не боялася. Інша річ, що компанія поспішила опинитися в перших рядах поміж тих, хто кинувся у тренд, і тут уже можна думати: а й справді — чи аж так це було треба? І головне — кому?


«І навіщо?! Що за нісенітниці?! Хіба можна судити твори мистецтва з погляду сьогоднішньої політичної ситуації?!» — тут же пролунали обурені голоси. Усе правильно — створений понад 80 років тому фільм мав інший смисловий та емоційний заряд. Відомо, що коли чорношкіра акторка Гетті Макденієл отримувала «Оскара» за другорядну роль, то сиділа окремо від знімальної групи: політика сегрегації в Америці тоді була в самому розпалі. Чи треба нагадувати, що війну Півночі й Півдня тоді сприймали інакше, ніж зараз? Після закінчення Громадянської війни тоді вже минуло 75 років: життя одного покоління. Чи можна за такий час пережити історичну травму цілої нації, величезної країни?
Минуло ще 80 років — і проблема дискримінації чорношкірого населення спалахнула з новою силою. Зануритися у цю тему збоку неможливо — вона надто складна. Навіть не всі американці розуміють, що насправді відбувається, а нам, людям із іншого боку океану, не зрозуміти тим паче. Але зараз не про протести. Є очевидний факт: проблема расизму за мить стала болючою та як ніколи злободенною. Одна з найбільших компаній обмежує на певний час доступ до фільму, який зараз можна сприйняти як дещо расистський. Дурість? Боягузтво? «Так! Так! Так!» — радісно кричать довкола.

 

Читайте також: Американська поліція: перевищена сила


І вже ні в кого не залишається сумнівів щодо дурості та кон’юнк­тур­ності HBO Max, так само, як і щодо дурості та кон’юнктурності тих, хто намагається з нинішнього дня виправити помилки вчорашнього. Як правило, такі спроби завжди так чи сяк безглуздо-волюнтаристські, але ж і самі історичні помилки виникли не від великого розуму людства.


І що освіченіша й тонша людина, то гостріше вона відчуває, як на нас нині тисне наша трагічна історія, і голосніше озивається в ній колективна відповідальність. Так, мистецтво не винне в помилках політиків. (Хоча, знаєте, як сказати. Але це вже зовсім інша тема.) Спалювати книжки, забороняти чи вилучати фільми, викреслювати імена — це нерозумно з погляду здорового глузду. Якщо таким займається держава — це злочин проти свободи й демократії. Якщо таке відбувається добровільно на рівні суспільної рефлексії — це можна пробачити і варто перетерпіти. Це хвороба зростання.


У будь-якому конфлікті першим страждає слабкий. Мистецтво — слабке. Його зброя — слово, кадр, зображення, сцена. Але воно також і сильне — тим, що б’є прямо по мізках. Тому з ним, таким слабким і таким сильним, воліють розправитися насамперед. Простіше кажучи — на ньому відіграються.


Багатьом здається диким, коли в Україні забороняють російські фільми. Правильно — відчутного результату від цього немає. У цифровий час інтернету взагалі неможливо щось заборонити: хто хоче — той знайде й перегляне. Але політика — гра, у якій жести часом значно важливіші за сам учинок. Тому вважатимемо це ритуальними танцями. Тим паче, що, схоже, вони бувають дуже дієвими: у Росії, наприклад, тільки за обіцянки якихось ритуальних дій закатали в психушку якутського шамана. Коли компанія заховала «Звіяних вітром», то дала зрозуміти, що розділяє проблему. Це такий самий жест, як і той, коли американські поліцейські стали на коліна. Нічого не буває просто так і нічого так швидко не закінчується. Нам, білим людям по той бік океану, проблема здається надуманою і такою, що давно себе вичерпала. Напевно, 80 років тому, коли Гетті Макде­нієл чекала на свого «Оскара» віддалік від білих колег, багатьом її проблема також здавалася надуманою. Чого, мовляв, іще треба? Ось тобі навіть «Оскара» дали, а ти все одно незадоволена. І як свідчить практика, 80 років — це ой як мало, щоб проблема вичерпалася. До того ж проблема, якій не п’ять і не десять років, а, як у випадку з BLM, — кілька сотень.

 

Читайте також: Die Welt: Відступ із боєм


А якщо проблемі не десятки, не сотні, а тисячі років? І ця проблема в уявленні 99% населення — зовсім не проблема, а спосіб життя, заданий спочатку самим Господом Богом, коли він узяв ребро у відомого Адама і створив із цього ребра жінку?


Чи намагалися ви колись замісити дріжджове тісто й закрити каструлю так, щоб і комарик не прослизнув? Правильно — і не треба. Але якщо спробуєте, то майте на увазі, що коли тільки з’явиться у кришці каструлі крихітна дірочка — то її вміст із характерним звуком знесе кришку й розлетиться по стінах і стелі. До того ж ви скільки завгодно можете вдавати, що тісто чудово почувається, а під кришкою воно лише тому, що так захотіла світобудова. Що про це думає тісто — воно вам потім саме скаже зі стін і зі стелі. Тільки не вдавайте, що ви тут ні до чого, що воно, мовляв, саме.


Днями Венеційський кінофестиваль оголосив програму, у якій половину конкурсних картин зняли жінки-режисерки. Почитайте коментарі «експертів» — у них гнів змішаний із таким здивуванням, наче йдеться не про жінок-режисерок, а про коней у сенаті. Але зізнаємося собі як на сповіді: всі попередні роки, коли престижні списки конкурсантів рясніли тільки чоловічими іменами, чи спадало хоч комусь із нас на думку запитати: «А чому немає жодної жінки?». Якщо хтось і наважувався, йому тут же кидали в обличчя гнівну відповідь: відбирають не за статевою ознакою, а за талантом. Особливо наполегливий міг далі дискутувати й допитуватися: «Це що ж — серед жінок немає талановитих?». Але тут він уже ризикував нарватися на неприховану грубість. Як правило, ніхто нічого й не запитував — навіть на думку не спадало. Багатовікова даність не спонукала до рефлексії.


Люди здебільш готові аналізувати те, що перебуває в них перед очима. Шукати зв’язок із минулим нам здається непотрібним і безперспективним — усі основні події у світі мають відбутися швидко й іще за мого життя. Останні дивні події — активізація BLM і нові божевільні витки #metoo — розкрили не тільки реальні суперечності М / Ж або black / white, а й інфантилізм і легковажність величезної частини цивілізованого світу, яка звикла жити за принципом «якщо я чогось не бачу — отже, його не існує». 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.