Вікторія Лещинер, генеральна директорка культурно-розважального центру «Победа», м. Бахмут (Донецька обл.):
— Усі пам’ятають, який був спротив, коли на законодавчому рівні закріпили озвучування фільмів і мультфільмів українською мовою! Люди вибірково йшли на певні фільми й ігнорували ті, що звучали українською. Але згодом усе налагодилося й зараз ніхто не відчуває жодних незручностей, хоча всі фільми в прокаті україномовні. Ба більше: багато хто оцінив якість і дотепність саме українського дубляжу. Тому прогнозую, що десь рік займе формування звички відповідати українською навіть тоді, коли є спокуса порушити правило, бо клієнт звертається російською. Вважаю, що йдеться саме про звичку, тому ми плануємо за цим слідкувати й за змогою реагувати на порушення. Про безкоштовні курси, які обіцяли на державному рівні, ми ще не чули. Але якщо вдасться, запрошуватимемо викладачів, які займалися б із колективом — важливо формувати мовне середовище, щоб говорити українською було не тільки обов’язком, а й бажанням. Сподіваюся, мені вдасться зробити це й на рівні власної родини.
Власне, ми вже частково готові повністю перейти на обслуговування українською: наш сайт, меню й реклама давно вже україномовні. Тепер на черзі живе спілкування з клієнтами, ведення сторінок у соціальних мережах та оформлення замовлень телефоном. Під час локдауну ми обмежені, тому як саме все це працюватиме, побачимо вже коли повернемося до повноцінного режиму роботи. Але, звісно, з персоналом поговорили — і думаю, що в молоді, яка працює офіціантами, аніматорами, продає попкорн чи квитки до кінотеатру, проблем не буде взагалі: вони відносно недавно закінчили школу, де обов’язково вивчали або навіть навчалися українською. Можливо, зі старшим за віком персоналом буде складніше, але будь-кому призвичаїтися говорити кілька фраз державною мовою — неважко.
Читайте також: Державною, будь ласка! Які норми мовного закону набувають чинності 16 січня
Рита Мазанкова, водійка-міжнародниця, волонтерка, м. Слов’янськ (Донецька обл.):
— Неочікувано, але саме через мовний скандал мене почали впізнавати. Нещодавнє відео, на якому тоді ще кандидатка в місцеву раду принижувала мене у транспорті Слов’янська за звернення українською, обговорювала вся країна. Зреагував навіть мовний омбудсмен, а після його звернення — і міський голова. Взагалі, спочатку я зробила зауваження щодо відсутності маски, але люди в автобусі одразу перемикнулися на обговорення мови, якою я до них звернулася. Найагресивніша пані навіть повернулася, щоби глянути на нахабну «активістку», і після цього мене почали публічно цькувати. Можливо, якби зауваження я зробила російською, реакція була би іншою.
Тому думаю, що з 16 січня нічого не зміниться, принаймні кардинально. Люди тут навмисно не спілкуються мовою. От якби вони складали іспити, перш ніж обіймати посаду або працювати в галузі обслуговування, усе було би інакше. Два роки тому я працювала в Луганській області на кордоні з Росією. Всі місцеві спілкувалися російською. І стовідсотково спілкуватимуться й далі. Маріуполь, наприклад, також російськомовний. Усе залежить від того, наскільки ми почуваємося українцями.
Дмитро Білий, співвласник мережі W-Burger, м. Сєвєродонецьк (Луганська область) і м. Слов’янськ (Донецька область):
— Звісно, ми передбачаємо певні труднощі. Якщо більш ніж половина населення нашого регіону говорить російською, то й серед наших працівників переважають ті, хто в побуті послуговується саме цією мовою. Тому складно буде не нам як власникам, а саме працівникам, які працюють із клієнтами — їм доведеться змінювати свої звички. Ми вже довели до відома колективу, що з 16 січня все обслуговування відбуватиметься державною мовою. Перевірили їхні навички, майже всі впоралися успішно чи принаймні намагаються. Колектив переважно молодий за віком, тож думаю, що їм усе вдасться. Наразі ми переробляємо інформаційний контент. Раніше інформація на нашому сайті, цінники, меню, сторінки в соціальних мережах тощо заповнювали українською на 50%, зараз ми готуємось до повного переходу. Все, що вказано в законі, ми виконуватимемо, бо закон не передбачає вибору, а дає чіткі вказівки, як робити. Не думаю, що українська відштовхне клієнтів — річ не у цьому. Але не можу стверджувати однозначно, чи не краще було би залишати вибір мови спілкування на рівні обслуговування. Звісно, будь-який фахівець, який працює з людьми, повинен володіти державною мовою, але саме у сфері обслуговування (у магазинах, кав’ярнях, тощо) задля зручності можна було би взяти до уваги специфіку регіонів. Який відсоток закладів у Луганській чи Донецькій області добровільно обрав би вживання української? Не впевнений, але думаю, що десь половина.
Володимир Богданов, власник крамниці канцелярських товарів, м. Краматорськ (Донецька обл.):
— Я підтримую вживання української мови в обслуговуванні та готовий запроваджувати таку ініціативу, але більшість клієнтів спілкуються російською, тому зазвичай ми автоматично переходимо на мову клієнта. Мої знайомі, у яких є найманий персонал старшого віку, постали перед проблемою вживання української мови — таким людям важко спілкуватися з клієнтами українською.
Зазвичай із клієнтами спілкуюся тільки я, тому в мене немає потреби когось стимулювати чи перевіряти. Якби була така необхідність, то залежно від людей і ситуації або вводив би матеріальне стимулювання в перші три місяці, або звільнив би тих, хто категорично відмовлятиметься дотримуватиметься закону. За потреби можна й контролювати: наприклад, надсилати друзів і знайомих для перевірки.
Читайте також: Правопис і хвороби зростання
Світлана Ахмедова, завідувачка відділу обслуговування центральної бібліотеки, м. Торецьк (Донецька обл.):
— Думаю, із 16 січня навряд чи щось кардинально зміниться в роботі нашої бібліотечної системи. Бо всі заходи в бібліотеках давно відбуваються лише українською мовою. При оформленні книжкових виставок ми використовуємо твори українських авторів, а також письменників з інших країн в українському перекладі. Можу констатувати: серед користувачів бібліотеки поступово зростає зацікавленість українською літературою, читати її стає модно. Українська книжка набуває популярності, зокрема твори Василя Шкляра, Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Володимира Лиса, Мирослава Дочинця. Спілкуються бібліотекарі українською, але на прохання можуть переходити на мову співрозмовника. За останні роки рівень знання української мови значно зріс і в нас, і в наших читачів, особливо це помітно у спілкуванні з дітьми.
Аліна Іванова, керівниця мережі EuroCity-family, м. Костянтинівка (Донецька обл.):
— Закон є закон. Тому ми зобов’язані змінюватися згідно з тими правилами, які запроваджують у державі, на території якої ми живемо та здійснюємо господарську діяльність. Зараз готуємо меню українською, раніше воно було тільки російською та англійською. Також українською тепер будуть цінники в наших фірмових магазинах-пекарнях «Бутик хліба».
Я навіть не сумніваюся, що персонал готовий до таких змін. Бо всі вивчали українську, дехто вже закінчує вищі навчальні заклади, у яких викладають державною мовою. І до прийняття цього закону офіціанти завжди реагували на мову клієнта, бо зараз у Костянтинівці є багато гостей із різних регіонів України та світу. Хоча, якщо чесно, можливо, не були б зайвими курси англійської — з вільним спілкуванням з іноземцями є певні проблеми. Думаю, десь за три місяці незручності зникнуть. Цього часу достатньо, щоб сформувати звичку говорити, наприклад, традиційні вітальні фрази та презентувати меню державною мовою. А потім уже провадити діалог зручною для кожного конкретного гостя мовою. Я вважаю це нормальною практикою: не порушенням, а демонстрацією поваги до клієнта.
Читайте також: Тягар помилок
Ігор Корнацький, завідуючий відділом обліку фондів краєзнавчого музею, м. Бахмут (Донецька обл.):
— Зміни, що настають 16 січня із набуттям чинності мовного закону, стосуються сфери споживання, насамперед торгівлі та послуг. А музей належить до сфери культури, про яку йдеться в статті 23. Головна вимога закону до нашої роботи всеохопна: «Мовою музейної справи та мистецьких виставок є державна мова». Положення, що її конкретизують, набувають чинності лише через пів року. Але не можна сказати, щоб вони стали для нас новиною. Вже багато років музейний облік відбувається державною мовою, те саме стосується друку етикеток, вхідних квитків, поширення інформації про музей.
В іншому теж вдосконалюємо свою мовну практику відповідно до вимог закону, як-от привітання й перше звертання до відвідувачів державною мовою, а далі вже вибираємо мову спілкування, прийнятну для обох сторін. І, звичайно, реагуємо на будь-які зауваження, побажання, пропозиції щодо вживання української мови як державної в нашій роботі. Особисто я вважаю доречним і своєчасним введення в дію вимог мовного закону — за 30 років незалежної України умови для цього цілком визріли.
Каро Аракельян, шаурміст, переселенець, м. Сєвєвродонецьк (Луганська обл.):
— Знаєте, я залюбки спілкуватимуся українською. Бо розумію її й давно намагаюся перейти. Вона мені «смачніша»… Моя родина переїхала до України одразу, коли у Вірменії почалася війна, мені тоді було 9 років. У луганській школі вирішили, що вивчати обидві мови — російську та українську — заважко для хлопчика, який узагалі не розумів жодного слова. Так тоді було заведено — російська в пріоритеті. Тому не з власної волі, але українську вчасно я не вивчав. Проте живу серед українців і тому не розумію, як можна було не навчитися? З початком війни в Україні я був змушений знов переїхати, але цього разу недалеко: з Луганська до Сєвєродонецька, де й намагаюся зараз розвивати власний маленький бізнес.
Припускаю, що якийсь час моє спілкування українською звучатиме не надто природно, а іноді навіть смішно. Ну, що ж, люди посміхатимуться, а я намагатимусь говорити українською якомога більше. І дуже сподіваюся, що з часом моя українська буде вільною та сподобається всім моїм друзям-українцям. А взагалі, якщо без пафосу й щиро, то розмовляти мовою народу, який я вважаю рідним, для мене не проблема, а щастя.
Читайте також: Моя русифікація
Оксана Муравльова, організаторка «Безкоштовних курсів української мови», переселенка, м. Краматорськ (Донецька обл.):
— Краматорські активісти ще торік запровадили таку ідею: при обслуговуванні в будь-якій сфері українською дякуємо працівникові й даруємо сувенір. Звісно, якщо українською обслуговують без нагадування. Сувеніри в нас від майстринь із громадського об’єднання «Файно», вони тематичні й символічні. До речі, на наших курсах за ці роки були різні люди: депутати, фінансисти, але більшість — учителі й вихователі садочків. Зараз з’явився запит від підприємців, але коли постає питання оплати таких курсів для конкретного колективу, то вони зазвичай зникають. А викладачі вже втомилися шостий рік волонтерити.
Єлизавета Портнова, членкиня виконавчого комітету при міській раді, студентка, м. Бахмут (Донецька обл.):
— Уважаю рішення правильним, бо відчуваю необхідність популяризації державної мови. Якщо у сфері обслуговування, яка є найближчою до побутового спілкування, люди вживатимуть українську, це стане черговим кроком до реальної українізації. Щодо чиновників і посадовців — це взагалі не обговорюється. Вони як ніхто інший зобов’язані в офіційному спілкуванні вживати державну мову. На різних комісіях і засіданнях я чую здебільшого саме українську. Навіть не стикалася з якимось обговореннями між чиновниками доцільності впровадження нових законів.
Бо мова офіційних звернень і письмового листування вже давно українська. Принаймні відповіді на всі мої запити отримувала письмово чи усно державною. Але, звісно, неофіційне спілкування в різних кабінетах та службах, як і в колі моїх друзів, зазвичай відбувається російською. Не думаю, що перехід до спілкування державною мовою на робочому місці для когось стане вкрай травматичним, доведеться лише призвичаюватися та здобувати нову навичку. Порушувати закон через небажання зробити зусилля — це було би дивно.
Читайте також: З окупації по українську мову
Сталіна Чубенко, вчителька, мама Народного Героя України Степана Чубенка, м. Краматорськ (Донецька обл.):
— Якщо адміністрація школи розмовлятиме українською і стимулюватиме робити це вчителів, які, натомість, візьмуть за правило спілкуватися з дітьми й на перервах солов’їною, це буде правильно. Я, наприклад, не нав’язую, але прошу дітей, щоб вони допомагали мені вдосконалити мову. Проте цього не можна зробити, якщо оточення не спілкуватиметься українською. Всі ми розуміємо українську. Коли до мене звертаються українською, я мимоволі починаю відповідати також. Так відбувається лише тоді, звісно, коли людина не має негативного ставлення до української мови. І прикро, коли навіть учителі української мови розмовляють у побуті російською. Таке враження, що вони соромляться. Або викладання української для них, на жаль, тільки спосіб заробити гроші. Я хочу розуміти, що живу в Україні: хочу чути українську мову й українські пісні. І хочу, щоб Україна була! Є мова — є країна.
Юрій Грицук, доцент ДонНАБА, переселенець, м. Краматорськ (Донецька обл.):
— Що стосується нашого навчального закладу, то в нас майже з моменту переміщення всі лекції та практичні заняття викладачі здійснюють державною мовою. Так, ми живі люди й можемо забути якесь слово чи фразу та перейти на іншу мову, щоб їх сформулювати, але думаю, що це не є великою проблемою. Власне, завдяки кафедрі гуманітарної підготовки (викладачі якої спілкуються українською не тільки на заняттях) у нас є можливість удосконалювати знання зі свого фаху у вживанні державної мови. Якщо казати глобально, то не впевнений, що більшість сприйматиме такий перехід спокійно. Але це лише моя думка.