Російська агресія, що триває вже понад сім років, стала найсерйознішим викликом для України за час нашої незалежності. Тектонічні зрушення, які спричинила війна, стосуються не лише військової та економічної сфери, а й культури в найширшому розмінні цього слова, зокрема царини колективної пам’яті. Саме цій темі присвячене комплексне міждисциплінарне дослідження «Політики та практики вшанування пам’яті загиблих військових у російсько-українській війні на Сході України», здійснене у 2021 році громадською організацією Arts&Rights у рамках проєкту «Що таке пам’ятати». Тиждень на правах інформаційного партнера мав нагоду ознайомитися з результатами дослідження.
Інтерес дослідників до цієї сфери не випадковий. «Пам’ять для мене є гарантом демократії, того, що ми не забудемо, — за наше право жити вільно та робити свій цивілізаційний вибір віддають життя найкращі громадяни країни, — розповіла Тижню засновниця проєкту Оксана Іванців. — І це не лише герої, які жили колись давно, а хлопці й дівчата, з якими ми росли на сусідніх вулицях, ходили в ту саму школу й на ті самі концерти. А тому будь-які компроміси щодо нашої суб’єктності — це зрада їхньої пам’яті. Мені дуже важливо, щоб це усвідомлював кожен — лише тоді ми зможемо сказати, що відбулись як політична нація». До того ж особливість української ситуації полягає в тому, що перед завданням усвідомити й відрефлексувати війну ми опинились, перебуваючи на етапі переосмислення власної історії, що виходить далеко за межі декомунізації та позбавлення від колоніальних наративів. І цей процес закономірно позначається на тому, як саме ми сприймаємо ту війну, що триває. Передусім суспільство, що воює, мусить визначитись, яке саме місце в національному історичному наративі має посісти наявне протистояння. Варіантів насправді може бути чимало. Наприклад, Росія має цілу традицію ведення воєн, участі в яких офіційно не визнає, а патріотичний обиватель пишається своїми «героями», яких «там нет», як це відбулося на українському Донбасі. З початком агресії Москва зробила чимало пропагандистських зусиль, щоб нав’язати українцям візію про те, що на Донбасі триває «братовбивча війна», розв’язана «хунтою» проти власного народу. Але це не спрацювало. Як відзначають дослідники, спротив російській агресії на Донбасі та боротьба за Крим увійшли в суспільне сприйняття як чергова віха боротьби за незалежність разом із Революцією гідності, дисидентським рухом, Першими та Другими визвольними змаганнями тощо.
Читайте також: Як з’явився День захисника України — інфографіка
Таке «народне» бачення сьогодні має вияв у державних документах. Наприклад, у «Плані заходів з увічнення пам’яті захисників України на період до 2025 року», затвердженому Кабміном у січні 2021 року, під захисниками України маються на увазі «воїни, які брали участь у захисті України в роки Другої світової війни, борці за незалежність України у XX столітті, воїни, які брали участь у захисті України під час проведення міжнародних операцій з підтримки миру та безпеки, воїни, які брали участь у захисті України під час антитерористичної операції». Звісно, наведене формулювання ще не досконале: дослідники вказують, що документ не містить згадок про 4,5 млн українців, які воювали в арміях Російської та Австро-Угорської імперій під час Першої світової війни. Але так чи інакше, важливо, що принаймні в загальних рисах державна та суспільна інтерпретація війни збігаються.
Утім, знайти адекватне місце для АТО/ООС у національному історичному наративі — це лише перший крок, за яким слід визначитись, як ми пам’ятатимемо про війну. Від СРСР ми успадкували шаблон, що передбачає широку практику замовчування й неуважність до травматичних досвідів. СРСР також була притаманна брутальна інструменталізація пам’яті, тобто перетворення спогадів на засіб пропаганди. Культ «Великої перемоги» слугував не лише рефлексії над досвідом Другої світової війни, а більше цементуванню імперської ідентичності та мілітаристської мобілізації, що вже в путінській Росії виявилося в напрочуд відвертому гаслі «Можем повторить». Упродовж останніх років Україна на офіційному рівні зробила низку важливих кроків, спрямованих на відмову від цього токсичного спадку. Впровадження у 2015 році Дня пам’яті та примирення було не просто введенням «європейського» свята на противагу радянському Дню Перемоги. Як підкреслюють дослідники, ідеться про зміну парадигми пам’ятання, про приєднання України до комеморативної культури, що сформувалася під час двох світових воєн у західному світі.
«Західна традиція спрямована на персоналізацію, індивідуальну пам’ять, — пояснила Тижню дослідниця Владислава Осьмак, аналізуючи стиль військових поховань на Заході. — Так увиразнюється, візуалізується, з одного боку, колосальна цінність кожного людського життя, а з іншого — така сама колосальна кількість жертв війни. Традиційний військовий цвинтар «західного» зразка — це відкритий простір, який об’єднує всіх похованих, усі могили, незалежно від звання і рангу, бо могили в усіх однакові. Це простір, який у відвідувачів викликає відчуття не розпачу, а гордості та вдячності. Елемент людиноцентричності є й у цьому, адже пам’ять про загиблих на війні — це величезна й неймовірно важлива частина життя їхніх близьких, рідних, друзів, бойових товаришів. Можна сказати, що форми пам’яті про загиблих мають підтримувати живих».
Читайте також: У День захисників і захисниць презентують результати дослідження «Політики та практики вшанування пам’яті загиблих військових»
Заявка на цивілізаційну переорієнтацію, відмову від тоталітарного, колективістського, імперського шаблону безпосередньо впливає на те, як Україна рефлексує над тією війною, що триває. Передусім ідеться про формування людиноцентричного підходу до сприйняття війни. З одного боку, є об’єктивна потреба в тому, щоб героїзація загиблих на війні слугувала патріотичному вихованню та зміцненню національної ідентичності — повна відмова від цього, хай навіть під гаслами дерадянізації, в принципі неможлива. Але європейський підхід дає змогу бачити не лише подвиг і жертву, а й людину з її травматичними досвідами, етичними дилемами, соціально-побутовими ситуаціями. З одного боку, ця гуманістична візія спонукає державу та суспільство до дієвої турботи про учасників війни та їхні родини. А з іншого — запобігає формуванню своєрідного «культу мертвих», коли практики вшанування вибудовуються лише навколо загиблих, натомість живі учасники війни залишаються на периферії уваги й суспільства, й держави.
Щодо різноманітних комеморативних практик, то держава з 2014 року зробила низку відповідних кроків. Зокрема, запровадила День захисників і захисниць України (14 жовтня) та День пам’яті захисників України (29 серпня), затвердила церемоніал поховання загиблих і запровадила щоденну ранкову церемонію їх ушанування, запустила в роботу різноманітні державні програми й плани тощо. Але важливо, що активну — до того ж іноді провідну — роль у формуванні комеморативних практик відіграє саме суспільство. «Ми направляємо державу і вказуємо, як треба робити, вимагаємо від них того, що узвичаєно у світі, — розповів засновник проєкту «Стіна пам’яті» Павло Нетьосов. — У нас не було дня пам’яті. Наша команда зробила 29 серпня Днем пам’яті. Але це був довгий шлях: з 2016 року ми постійно збирали на 29 серпня людей, організовували заходи біля «Стіни пам’яті», ставили свічки». До речі, й сонях став спочатку «народним» символом Дня Пам’яті, а лише згодом, у 2020 році, його затвердили офіційно.
Кампанія декомунізації (що, до речі, також почалася зі стихійних громадських ініціатив) очистила українські міста від радянщини та відкрила нові можливості для вшанування пам’яті про війну — зокрема через використання публічних просторів. Як зазначають дослідники, у СРСР справжніх публічних просторів не було в принципі, адже їхня суть полягає в тому, що вони вивільнені з-під державного контролю, натомість у «країні Рад» усю вуличну активність суворо регламентували. Водночас комеморація через публічні простори дає змогу вплести пам’ять про важливі події в тканину міського повсякдення. І тут важлива роль знову належить низовим ініціативам. Наприклад, створення скверу імені Василя Сліпака — оперного співака-добровольця, який загинув у червні 2016 року на Донбасі, — з 2017 року лобіювала громадська спілка «Музичний батальйон». Після довгої боротьби за виділення земельної ділянки на Андріївському узвозі в Києві задум вийшов на стадію реалізації. Цьогоріч КМДА затвердила його назву й оголосила переможця конкурсу проєктів благоустрою.
Звичайно, обрати правильний спосіб меморіалізації війни не завжди вдається одразу. Наприклад, згідно з рекомендаціями Українського інституту національної пам’яті, в місцевих краєзнавчих музеях з’явились експозиції, присвячені подіям АТО/ООС. «Це унікальна річ, коли не ситуативно, а просто тотально й одночасно в музеях з’явилися експозиції, присвячені подіям на Сході», — розповів історик Леонід Марущак, керівник проєкту «Музей відкрито на ремонт». Однак історик визнає, що змістовне наповнення цих експозицій ще потребує доопрацювання. «Переважно це нагромадження в експозиційних залах артефактів, пов’язаних з воєнними діями на Сході України… Тобто коли заходимо в музей, то чітко розуміємо, що це пов’язано з АТО. Але про що саме ця експозиція говорить, абсолютно незрозуміло», — констатував Марущак. Вочевидь, витворення кращого способу оповідати про війну, аніж застосовувати радянський шаблон, ще попереду. Проте й тут бюджетні установи є лише одним з дієвців.
По-перше, слід зазначити, що ініціюють створення музейних експозицій, присвячених АТО/ООС, зазвичай ветерани. Є також приклади проєктів, створених переважно самими військовими. Зокрема йдеться про Музейно-меморіальний комплекс 3-го окремого полку спецпризначення імені князя Святослава Хороброго, розташований у Кропивницькому. Зали цього музею присвячено УНР, Холодноярському повстанню, Другій світовій війні (у розрізі Радянської армії та УПА), а також АТО/ООС, вони послідовно відтворюють національний історичний наратив, а в кінці експозиції відвідувачі потрапляють до зали пам’яті, присвяченій загиблим бійцям полку. Є також чимало незалежних громадських ініціатив, які допомагають створювати об’ємнішу візію війни. Приміром, улітку 2021 року в Музеї історії Києва відбулася унікальна виставка «Музей воєнного дитинства». Цей проєкт, уперше реалізований у Сараєво, присвячено лише дітям, на життя яких вплинула війна. Також варто згадати про пересувну виставку «Блокпост Пам’яті», де головні експонати — особисті речі загиблих українських солдат.
Громадських і персональних ініціатив, спрямованих на вшанування пам’яті захисників України, дуже багато й вони дуже різні. Наприклад, у 2018 році ветеранка Марія Берлінська та активістка Любов Шипович заснували меморіальну стипендію імені загиблого добровольця Богдана Радченка, яку надають ветеранам АТО/ООС для навчання. З ініціативи військових формується традиція вести до школи дітей загиблих побратимів. У закладах Veterano Pizzа, які заснував бізнесмен-ветеран Леонід Остальцев, є довічний резерв столиків для родин загиблих, а також авторська піца «Для Буслаєва», названа на честь його друга дитинства, який загинув у 2015 році на Донбасі. Усе це свідчить про те, що українці є активними співтворцями колективної пам’яті про війну. І це можна вважати найнадійнішою запорукою того, що вона ніколи не перетвориться на вихолощений офіціоз, створений за радянськими шаблонами. А також гарантією того, що розпочатий перехід до гуманістичного пам’ятання буде рано чи пізно завершено.