Попри соціологічні опитування, результати першого туру президентських виборів багатьох шокували. Володимир Зеленський далеко не перший артист, який пішов у політику, але таких результатів в Україні ще ніхто не досягав. І це при тому, що він демонстративно знехтував усіма традиційними атрибутами «респектабельного» кандидата: відмовився від розгортання партійних структур у регіонах, не намагався створити собі імідж господарника (інтелектуала, рішучого лідера тощо), не брав участі в політичних ток-шоу й не шукав підтримки лідерів суспільної думки. По суті, Зеленський став найрейтинговішим кандидатом у президенти, не виходячи з амплуа телезірки. Така політична реальність не надто відповідає усталеним уявленням про логіку політичного процесу. Падіння довіри до чинної влади мало об’єктивні причини, але дало несподіваний електоральний результат. Очікуваного посилення опозиційного табору не відбулося: як виявилося, обіцяти виборцям вирішення їхніх проблем зовсім не обов’язково — достатньо виражати їхнє невдоволення цими проблемами. Де-факто Зеленський став ідеальним замінником графи «проти всіх», подавши приклад нового, набагато ефективнішого популізму. І сам він, і ті, хто засвоїть його політичний майстер-клас, мають усі шанси прорідити лави старого політикуму, проте сама олігархічна система залишиться неушкодженою, а наявні проблеми — невирішеними.
Що стосується невдоволення, то формування в українському суспільстві «роздратованої більшості» є цілком закономірним. Хоч би яких успіхів було досягнуто, головні проблеми — соціально-економічні негаразди та війна на Донбасі — так і не вирішені. Звичайно, точної кореляції між настроями та об’єктивним становищем у країні не існує, оскільки на суспільну думку впливають також суб’єктивні очікування, ідеологічні установки та інші нематеріальні чинники. Але й тут підстав для роздратування було більш ніж достатньо. Передусім запит суспільства на зміни істотно перевищував те, що запропонувало нинішнє керівництво країни. З одного боку, влада справді запустила низку реформ і деякі навіть встигли дати плоди.
Читайте також: Тимошенко-Зеленський. Різні полюси
А з другого — зміни в деяких сферах вона відверто гальмувала, і приховати це було неможливо ані від тих, хто намагався їх просувати, ані від суспільства. Так, у червні 2018-го експерти Реанімаційного пакета реформ оцінили поступ у 2,7 бала за 5-бальною шкалою, а в 2017-му — у 2,6 бала (Фонд «Демократичні ініціативи»). Насамперед експерти вказували на незадовільний стан судової та антикорупційної реформ, а головними драйверами змін вважали громадянське суспільство й країни Заходу. Натомість серед найпотужніших гальм значилися олігархи, бюрократичний апарат, опозиція, правоохоронні органи (прокуратура, суди, поліція). Президента й парламентську коаліцію (включно із силами, що вийшли з неї) також вважали радше гальмом, аніж рушієм змін. У загальних рисах оцінка експертів збігалася із суспільною думкою. І хоча в кінцевому підсумку Україна все ж таки не тупцювала на місці, роздвоєність політичної еліти викликала в людей цілу гаму негативних почуттів.
Така «шизофренічна» поведінка еліти не є ані новою, ані унікальною. Ще в 1997-му її описав економіст Джоел Хеллман. Цей феномен, властивий елітам багатьох посткомуністичних країн, полягав ось у чому. Згідно з класичним підходом до аналізу економічних реформ системні зміни на початковому етапі спричиняються до збитків, вантаж яких лягає на плечі уразливих верств суспільства, але в довшій перспективі в результаті побудови ефективних інститутів ринкової економіки виграють усі. Відтак перед політичною елітою стоїть цілком очевидне завдання: втриматися під тиском тих, хто спочатку програє від реформ (а отже, намагатиметься їх зірвати), доки позитивні результати не будуть відчутні для всіх. Однак у посткомуністичних реаліях основним гальмом реформ стали зовсім не зубожілі пенсіонери та нові безробітні, а самі еліти. Здавалося б, це суперечить логіці, оскільки посткомуністична еліта рекрутувалася з прошарку тих, хто став першим бенефіціаром реформ, тобто з великого бізнесу, або перебувала під його безпосереднім впливом. Але в певний момент вони усвідомили вигоди перехідного становища. Маючи у своєму розпорядженні широкий набір засобів — від державних важелів до кримінальних структур, могла користуватись одними елементами ринку та демократії, гальмуючи появу інших, небажаних для себе. Внаслідок цього постала ціла низка потворних гібридів: ринкова економіка з незахищеним правом приватної власності, правова держава з «ручним» судочинством тощо. Звичайно, йти на поступки суспільству та міжнародним структурам потрібно, а тому еліти стали підтримувати країни в стані перманентних часткових, половинчастих реформ, затягуючи перехідний період і віддаляючи час, коли бенефіціаром змін стануть усі.
Читайте також: Перший тур виборів президента 2019. Основні цифри
Українська еліта не виняток. Звичайно, описана Хеллманом стратегія почала реалізовуватися в Україні не у 2014-му, а буквально одразу після здобуття незалежності. Однак специфіка останніх п’яти років полягає в тому, що влада прийшла у свої кабінети після Майдану з його колосальними очікуваннями, безпосередньо експлуатуючи запит суспільства на реформи. Понад те, еліта не просто задекларувала курс на зміни, а й дала їм розпочатися. Саме тому їх гальмування виявилося таким очевидним і викликало величезне обурення. Олігархічне втручання в державну політику й корупція не стали в останні п’ять років масштабнішими, ніж за часів Віктора Януковича. Однак вони стали більш видимими для суспільства, їхня анатомія оголилася, а відтак роздратування зросло. Тим більше що до обурених гальмуванням реформ додалися ще й ті, кого не задовольняв напрям цих змін. Таким чином, окрім реформаторів майданівського призову влада нажила собі ворогів ще й в особі противників декомунізації, медреформи тощо. Осідлати настрої спробував опозиційний політикум, який автоматично розділився на два табори: умовних націонал-демократів та реакціонерів. Але увійти в резонанс із суспільством їм не вдалося. Одні були надто явно інтегровані з теперішньою елітою (як Юлія Тимошенко), інші надто непереконливі (як Анатолій Гриценко), треті доведено неспроможні (як Юрій Бойко). До того ж кожен із них працював на власному електоральному полі, масштабуючи свою кампанію з урахуванням уявного поділу України на проєвропейський націонал-патріотичний Захід та проросійський патерналістський Схід.
Читайте також: Що залишиться після виборів
Але цього разу відпрацьована політична методологія дала збій. І головним виразником невдоволення став Зеленський, який виявився ідеальним кандидатом «проти всіх». По-перше, завдяки багаторічній роботі в шоу-бізнесі він здобув усенародну впізнаваність. По-друге, завдяки сатирі, мішенню якої були всі більш-менш відомі політики країни, зміг позиціонувати себе як незалежна фігура, рівновіддалена від усіх політичних таборів. Також висміювання політикуму допомогло Зеленському здобути образ «неполітичного опозиціонера політикам». Рішення вести передвиборчу кампанію, не виходячи з цього амплуа, дало змогу Зеленському відмовитися від багатьох традиційних атрибутів передвиборчої кампанії: участі в ток-шоу, спілкування з журналістами, популяризації програмних обіцянок тощо. Передвиборчі перегони в Україні давно не вирізняються змістовністю і густо замішані на популізмі, проте Зеленський осідлав голу протестну емоцію мас, і це третя складова його успіху. До того ж зміг стати «своїм» на Південному Сході, у Центрі та навіть — дещо меншою мірою — на Заході країни. Так трапилося не тому, що він винайшов ідеальну ідеологічну формулу, яка влаштовувала всіх, а тому, що його ідеологічну аморфність (а по суті, беззмістовність) кожен міг домислити відповідно до власних уподобань. Скільки в цьому було професійного розрахунку політтехнологів, скільки спонтанного креативу, а скільки випадковості, зараз сказати важко. Однак він став універсальною посудиною для зливання протестних настроїв, у якій дуже багато порожнього місця та немає гострих кутів.
Читайте також: Вільні та демократичні
Така політична практика є особливо небезпечним різновидом популізму. Зазвичай дефіцит сенсів політики популістського толку компенсують, створюючи собі образ людини, яка здатна вирішити надзвичайно складні проблеми завдяки своїм надзвичайним якостям: мудрості, рішучості, відповідальності тощо. Але Зеленський позиціонує себе як підкреслено некомпетентного кандидата. Відверто провальні інтерв’ю, примітивні судження, відсутність бодай поверхових спеціальних знань — усе це створює образ абсолютно випадкової людини, яка нічим не відрізняється від простого 41-річного хлопця з Кривого Рогу, Білої Церкви, Чернівців чи будь-якого іншого міста. Саме тому вся передвиборча кампанія Зеленського побудована довкола ідеї, що здійснити жадані зміни може будь-хто, варто лише потрапити з вулиці до високих кабінетів. Таким чином, він підкупив свого виборця не лише тим, що став ідеальним виразником його протестних емоцій, а й тим, що дав ідеальну відповідь на запит на прості рішення. Якщо раніше популісти обіцяли виборцям взяти на себе вирішення надскладних проблем, то Зеленський вийшов до аудиторії з меседжем, що нічого надважкого тут узагалі немає — достатньо просто «сісти й вирішити». Як показали результати першого туру, така стратегія виявилася набагато ефективнішою, ніж звичні популістські прийоми. Якщо майстер-класом Зеленського зможуть скористатись інші — популісти нової генерації, політичний розклад в Україні може істотно змінитися. Щоправда, самій олігархічній системі це не загрожує, оскільки політична самостійність цих «джокерів» є вельми сумнівною, не кажучи вже про здатність керувати країною. Цілком імовірно, що в кінцевому підсумку в найгіршому становищі виявляться саме реформістські сили, котрим доведеться протистояти і олігархії, і хаосу, який нестимуть із собою популісти. А відтак реальне вирішення проблем країни — тих, що так обурюють суспільство, — відсуватиметься ще далі.