Суспільство

  ▪   Дмитро Крапивенко

Що залишиться після виборів

Фото: УНІАН
Тільки досвідчений пройдисвіт нині наважиться впевнено говорити про те, що чекає на Україну після президентських виборів.
Матеріал друкованого видання
№ 13 (593)
від 28 березня

Невідомість лякає, але така вже ціна демократії. Спроби побудувати тут царство стабільності й передбачуваності за білоруським взірцем зазнали повного фіаско, і якщо хтось марить реставрацією могутності Партії регіонів, повернення Азарова і Януковича, — даремно, вдруге така історія може повторитися хіба що як фарс. 

 

Можна знайти суддю, який відшукає аргументи на користь такого повернення, але практичне втілення цього задуму малоймовірне: надто гарячою буде зустріч цих «політемігрантів» у будь-якому українському аеропорту. Політики можуть створювати які завгодно коаліції і йти на які завгодно компроміси, але головним запобіжником від їхніх прорахунків залишатиметься громадянське суспільство.

 

Читайте також: Корінь зла. Чому важливо знищити колоніальні маркери

 

Так, недосконале, розрізнене, пересварене між собою, але яке є. Щось на кшталт армії батька Махна: розпорошені в часи затишшя, бійці швидко мобілізуються за першої небезпеки. За Януковича наше громадянське суспільство не було сильнішим, ніж сьогодні, але під час Майдану показало себе якнайкраще. На жаль, за останні п’ять років Україна не розбудувала потужних інституцій, які могли б у разі потреби стримувати й компенсувати непродуману діяльність президента, обраного «по приколу». Тому, спрощено кажучи, найдієвішим чинником залишається вулиця. Наступному (чи переобраному) президенту доведеться зважати на це, і краще не ризикувати такими речами, як геополітичний вектор, гуманітарна політика, поступки ворогові. Байдуже, що там пишуть прибічники в соцмережах. П’ять років боротьби не дають жодного права ставити під сумнів доцільність жертв, і охочих нагадати про це принагідно не бракуватиме.
Із чинником вулиці не все так просто. Вороги теж намагатимуться використовувати його при кожній нагоді, тільки з іншою метою: дестабілізації до того рівня, коли заклик «Путин, введи войска» звучатиме максимально переконливо. І, цілком можливо, саме вибори, а точніше — удавана боротьба проти фальсифікацій, можуть стати прологом для такого сценарію. Щоправда, вуличні протести — це те, що в проросійських сил завжди виходило найгірше. Це показав і стадоподібний Антимайдан, і «русская весна», там, де не було гастролерів із російських міст і тих же російських солдатів, халтурно замаскованих під місцеву самооборону. Тож «експорт революції» такого штибу можливий лише за умови дірок у кордоні. У цьому сенсі надія на прикордонників, СБУ, нацгвардійців, територіальну оборону і Збройні Сили. Очільники силових відомств можуть поринати в політичну боротьбу й ловити кон’юнктуру, але в підрозділах на місцях вистачає патріотично налаштованих солдатів і офіцерів, які пам’ятають про обов’язок і вірність присязі.

Наступному (чи переобраному) президенту краще не ризикувати такими речами, як геополітичний вектор, гуманітарна політика, поступки ворогові. Байдуже, що там пишуть прибічники в соцмережах. П’ять років боротьби не дають жодного права ставити під сумнів доцільність жертв


Залишаться медіа. На них, себто на нас, лежить велетенський тягар відповідальності. Можна кивати на те, що недопрацьовує держава і, зокрема, так званий Мінстець. Однак люди читають, слухають, дивляться не міністерські звіти, а конкретні ЗМІ. Якщо 2014‑го наш інформпростір був заповнений історіями про наших бійців, волонтерів, переселенців, то сьогодні в тотальній більшості випадків медіа обмежуються ретрансляцією зведень штабу ООС у новинах. Особливо це помітно на телебаченні, де вже давно у прайм-таймі людей в одностроях давно замінили коміки, екстрасенси, фотомоделі й танцюристи. Можна зрозуміти аргументи про те, що запровадження воєнного стану нашкодило б і без того непростій економічній ситуації, але от кого б він точно витверезив, то це медіа-спільноту. Річ не в тім, що якісь позитивні плоди принесла б цензура (хоча можна було потерпіти якийсь час і її задля того, щоб вичистити медіа-простір від рупорів п’ятої колони — «Вести», «112», NewsOne), а в тому, що бодай примусово вдалося б змістити акцент у той бік, що топовою темою в країні є війна, а не дискусії про те, чи припустимо суміщати гастролі в Росії з участю в Євробаченні від України. У тому, що люди, які й не чули канонади, але «втомилися від війни», винні не в останню чергу медіа, для яких новини з фронту щось не більше за прогноз погоди. Якщо мати за головне джерело ТБ (а саме так і є для більшості українців, як свідчить соціологія), то війна — це щось не про нас, тож чому б і не проголосувати по приколу? Та є й інші медіа, для яких цінності важливіші за ціни, вони разом зі своїми хай не численними читачами пройшли чималі випробування, тож запасу міцності стане надовго.

 

Читайте також: Хто робить виборчу кампанію


Наші західні партнери привітають будь-якого кандидата, який чесно переможе на виборах. Вони не висловлять ані найменшого занепокоєння в разі, якщо новий український лідер не буде наполегливим в євро­інтеграційній політиці. Якщо він зробить бодай натяк на те, що не проти повернутися в орбіту російського впливу, цей намір теж багато хто сприйме з полегшенням, з наївною вірою в те, що Путіна можна задобрити. Популісти активно розганяють міф про те, що реанімують Будапештський меморандум, долучать до мінського формату Лондон і Вашингтон. Питання лише в тому, щоб повірити в те, нібито Дональд Трамп і Тереза Мей, як тільки почують ім’я нового пана (чи пані), що став президентом України, відразу прилетять до Києва підписувати мирний договір, ще й Путіна із собою заодно прихоплять. Частина українських виборців у цьому не сумнівається. В реальності ми можемо розраховувати на союзництво таких країн, як Литва, — тих, хто вповні відчуває характер російської загрози.


Залишається чимале домашнє задання з деколонізації. За поверненням начебто беззубих «Сватів» в український телеефір може послідувати реабілітація цілої низки «старих добрих» радянських фільмів, затим постане дискусія про доцільність перейменування вулиць, а там — і «какая разница, на каком языке?» Втратити позиції в гуманітарному просторі дуже легко, коли імунітет до імперських впливів в країні не є достатньо високим (див. Тиждень, № 12). Якщо президент не матиме антитіл до цього вірусу, він уразить весь державний апарат, а ворог дістане вагому фору в тому, щоб зробити те, що він вважає відновленням історичної справедливості й геополітичного балансу. Щоб запобігти рецидиву колоніальної чуми, важливо зберегти нинішні кадри, які впроваджують політику деколонізації й дерадянізації. Якщо президент наважиться зазіхнути на них, обов’язком громадянського суспільства буде запобігти цьому.
Із закінченням виборчого циклу не настануть спокійні й заможні часи, ми всі ще надто мало зробили для цього. Хоч би яким був фінал президентських перегонів, на кожного небайдужого громадянина чекатиме ще маса роботи. Утім, українці завжди славилися своєю працьовитістю, особливо коли працюють на себе.