Тиждень.ua: Чи насправді не важливо, якою мовою людина спілкується як у себе на батьківщині, так і закордоном? До якої міри ідентичність особи є пов’язаною з тим, чи є вона монолінгвом, або послуговується двома або більше мовами?
Почнемо з того, у якому зв’язку перебуває європеєць щодо різних мов. Багато мешканців Європи включно зі мною говорять багатьма мовами, і це фантастично. Не залежить, чи це великі мови, чи ті, які відносять до міноритарних. Знання декількох мов дає не лише доступ до різних культур, а й оті зв’язки, які завдяки такому знанню вдається вкладати між різними людьми. Вільно спілкуючись нідерландською з фламандською або із франкофонами французькою я стаю їм ближчим, ніж ті особи, які зазначеними мовами не говорять.
Наступне питання, чи має та мова, якою ми говоримо, бути обов’язковим елементом нашої колективної ідентичності? Як на мене, якщо йдеться про певну політичну громаду, то в її випадку йдеться про колектив, який засновується на спільності тієї території, яку займаю члени такого утворення. Якщо говоримо про мешканців Києва, то вони мають почувати себе киянами, мати патріотизм стосовно свого міста або району, і не важливо, якою мовою вони говорять або звідкіля приїхали. Важливо, що ті люди, які вибрали місцем свого проживання конкретно Київ або будь-який інший регіон на мапі, мають почуватися повноправними відповідальними членами місцевої громади. Власне, політична спільнота не має визначатися етнічним походженням, релігією, расою або лінгвістично ані в межах якогось обмеженого району, ані цілої країни, ані ЄС як цілісності.
Читайте також: Docudays-2015: пропаганда та відлуння війни
Проте все не так просто. В межах політичної спільноти, яка займає конкретну територію, спільно ухвалює важливі рішення, люди мають спілкуватися. Переважно така комунікація відбувається завдяки однієї спільної офіційної мови. Більшість європейських країн є офіційно одномовними. Але в дійсності у тій чи іншій країні реально щоденно її жителі активно використовують паралельно дві або більше мов, і є рецептивними білінгвами. Буває й так, що на певній території із офіційно встановленою мовою більшість її мешканців цією мовою не говорять. Така ситуація походить з часів побудови національних країн у Європі, коли мовна ситуація була доволі гетерогенною. Впродовж XIX і ХХ століть завдяки обов’язковій початковій освіті тією чи іншою офіційно встановленою мовою усі діти на певній території навчалися тією чи іншою офіційною мовою. Проте їхньою рідною мовою міг бути діалект, прив’язаний певним чином до офіційної мови, або зовсім від неї відмінний. Це випадок Франції, де населення спілкувалося баскійською, лангедокською, ельзаською, фламандською, бретонською мовами та місцевими діалектами французької, проте змушене було вчитися офіційної літературної французької. Далі до справи мовної гомогенізації доклалися франкомовні радіо та телебачення. Поряд з цим останні декілька десятиліть принесли Європі наплив людей з-поза її меж, і на виході ми отримали нове мовне різноманіття, створене мовами з усього світу.
Потужне мовне різноманіття – це реальність, яка йде пліч-о-пліч з офіційною одномовністю. Це ніяка не проблема, бо ми можемо бути мультилінгвальними, говорити більш ніж однією мовою. Це включає в себе відданість своєму етнічному походженню, бо важливо мати рідну мову, з якою особа себе ідентифікує, і яку вона хоче передати своїм дітям (як правило, це мова, якою говорять вдома), але також знання мов, які дозволяють нам активно діяти в економічній, політичній, громадській сферах. На скільки я знаю, Україна не вибивається з-поза меж отієї європейської мовної практики, яку я описав вище.
Рівень мультилінгвалізму у різних частинах Старої Європи варіюється: у Великобританії говорять лише англійською, так само багацько людей у Франції одномовні, проте коли говоримо про Фландрію, то там кожний знає щонайменше три мови – нідерландську, французьку та англійську. У Люксембурзі в активному вжитку є люксембурзька, німецька та французька. Стара Європа – це картата ковдра, в якій є території практично цілковитої одномовності, і поряд з ними місцини, в яких говорять 4 мовами (переважно міста). Хоча одномовність, про яку я говорю, серед представників молодшого покоління розбавляється знанням англійської мови.
Тиждень.ua: Один з претекстів російської агресії в Україні був так званий «захист прав російськомовних осіб», які проживають у нашій країні. Чи відбувалися в історії Європи війни, серед причин яких було вміле маніпулювання мовним питанням?
Використання мовного питання у випадку російсько-української війни не є чимось унікальним, винятком з європейської історії. Джон Стюарт Мілль, видатний політичний філософ ХІХ століття у 16 розділі своєї праці «Міркування про представницьке врядування», який називається «Про національність» писав про те, що вільні, демократичні інституції практично неможливі без багатомовності. Він мав на увазі випадок Австро-Угорської імперії. До її розпаду в Австрії лідер соцдемократів Карл Реннер та Отто Бауер займалися практичним втіленням того, як можливо організувати багатомовну демократичну країну. Річ у тім, що складна федеральна побудова імперії тягнула за собою гострі конфлікти, перед усім між чехами та німцями. Було створено проект федерації 8 націй, і між 1902-1905 роками видано декілька книжок, присвячених цій темі. Зокрема там було висловлено припущення, що саме лінгвістичні конфлікти похитнуть Австро-Угорщину. Зрештою так і сталося згодом, утворилася низка незалежних країн Центрально-Східної Європи.
Читайте також: ONUKA: «Мистецтво має лікувати»
Практично те саме сталося після проголошення незалежності Югославії. Ми отримали війну, підставою якої була також мова, бажання звести стіни між різними балканськими мовними групами, зокрема вдаючись до насильства. Якщо запитаємо, що спричинило війну у Косово, то тамтешній сепаратистський рух, спричинений сербською адміністрацією, містив у собі елемент протистояння накидання сербської мови албанському населенню краю. Це сталося після доволі довгого періоду, коли албанці мали права автономії для того, аби цієї автономії не збільшувати. В Ірландії протистояння між ірландцями та британською адміністрацією наприкінці ХІХ – протягом ХХ століття також містила вагомий компонент протидії репресіям геліка та спробам його цілковитого знищення. Це не просто конфлікт католиків і протестантів, а англомовних протестантів з католиками, які розмовляли геліком, бажання зламати колоніальну залежність від імперської метрополії.
Не так давно Барселону охопили масові демонстрації через рішення іспанського Конституційного суду щодо того, що в Каталонії має бути запроваджено дві мови шкільної освіти, тобто іспанську і каталонську, а не одну-єдину, тобто каталонську. Це питання вивело на вулиці понад мільйон осіб, які висунули вимогу провести референдум щодо незалежності Каталонії. Форми війни цей конфлікт не набрав через низку геополітичних чинників, зокрема інтегрованість до ЄС. Питання мови та осіб, які ідентифікують себе з тією чи іншою мовою, яку утискають або права якої можуть скоротитися – це проблема Європи як континенту мовного багатоманіття. Комбінація демократичності і лінгвістичної плюральності завжди тягне за собою низку викликів. Не проблема мати багатомовну деспотію, або одномовну демократію. Головне, аби в демократичному суспільстві багатомовність не ставала причиною конфліктів. У Люксембурзі державною мовою є люксембурзька, але тамтешні громадяни до кінця навчання в школі вільно опановують французьку і німецьку. Така ситуація не веде до конфлікту через те, що жодна з громад цієї маленької країни не ототожнює себе ані з Францією, ані з Німеччиною.
Тиждень.ua: Якою мірою одномовність кореспондується з авторитарними або тоталітарними формами правління?
Отут цікавою буде історія Франції. Спроба зробити її одномовною була досить таки вдалою навіть попри те, що все починалося в ситуації, коли половина жителів названої країни французькою не говорили. Монолінгвізм був підтриманий філософією Просвітництва, яка боролася з консерватизмом і обскурантизмом. Головною ідеєю Великої Французької Революції була та, що французьку мову треба поширити і накинути усім, хто мешкає у Франції, шляхом шкільної освіти таким чином, аби педагоги не послуговувалися локальними мовами. Все це мало мету поширити на всіх французів просвітницькі ідеї, які, на думку їх творців, інакше як французькою годі було зрозуміти. Ви запитаєте, яким чином поширення французької як мови цивілізованості в часи Просвітництва співвідноситься з питанням про тоталітаризм? А погляньте-но на відверто тоталітарний спосіб позбавляння від мінори тарних мов. «Éradiquer toutes les dialectes!» – таким було популярне гасло Великої Французької революції, яке закликало викоренити усі діалекти. Ізоляція місцевих мов, мовна уніфікація на великих територіях – це шлях заштовхування тамтешнього населення до вузького світу, відрубування можливих зв’язків з широким довкіллям та іншими культурами. Мовна культура, яка виключає інші, окрім конкретної, мови, також викидає себе зі світу, в якому існує доступ до інформації. Багатомовність, особливо коли йдеться про великі мови, відкриває для своїх носіїв оце інформаційне вікно.
Читайте також: Перкалаба: tribute to 2000-ні
Ми маємо бути чесними із собою. Мовне різноманіття на рівні держави це прокляття і проблема, проте багатомовність на рівні індивіда – це благословення. Те, що на рівні державному створює купу проблем, бо до лінгвістичного багатоманіття треба підходити обережно і з головою, є величезною перевагою кожного з її мешканців. Співжиття мов на якійсь території – це завжди компроміс. І жодне навіть найкраще із запропонованих рішень не буде тут задовільним для всіх.
Тиждень.ua: Чи можна якось поєднати для особи і суспільства цінність рідної мови і вигідність багатомовності? Який підхід до захисту мов є найпрагматичнішим?
Коли я думаю про те, а що ж може бути найкращим захистом для мови, і чи їй цей захист потрібний, я згадую про фундаментальні засади взаємодії між групами, які говорять різними мовами, і саме звідти постає ключовий принцип, не затьмарений нічим накинутим зі сторони. Йдеться про баланс між, з одного боку, максимінною комунікацією і, з іншої ймовірністю сенсорного вивчення мови. Максимінна комунікація пояснює той факт, що коли в одному місці зібралася група людей, що говорять різними мовами, вони спілкуються не за демократичним принципом, що мовою спілкування буде та, яку розуміють більшість присутніх, а тією, яка є знаною хоч на якомусь середньому рівні усіма. Таким чином співвідношення використання тієї чи іншої мови у групі буде несиметричним. Ще один важливий мовний механізм полягає у тому, що наше глибоке знання і швидкість мовлення тією чи іншою мовою є прямо пропорційним від того, як інтенсивно ми її практикуємо активно або пасивно. Ми вчимо мову тоді, коли маємо шанс попрактикуватися у її вживанні, інвестуємо у наше вивчення тієї чи іншої мови тоді, коли ми передбачаємо, що будемо її використовувати. Чим частіше мова знаходиться у максимінній позиції, тим частіше її використовують, тим швидше ми її вивчаємо, і чим краще ми знаємо таку мову, тим частіше вона потрапляє у максимінну позицію. Отаке от замкнене коло. Важливо добре розуміти, що якщо на якійсь території побутують декілька мов, існує систематична тенденція для сильнішої мови займати все більше і більше простору у царини між людської комунікації, коли цю мову починають використовувати у всі більшій кількості випадків і у ширших контекстах.
Тиждень.ua: Що робити у випадку, якщо для певної групи мова є лише мовою отримання шкільної освіти, тобто чимось нецікавим, примусово обов’язковим, нереспектабельним? Якою мірою мова на державному рівні виграє, якщо вона пропонує доступ до культурних надбань та цікавої інформації?
Йдеться про поширений феномен, бо у багатьох країнах саме мова шкільної освіти є накинутою, доволі часто такою мовою викладають педагоги, які цю мову самі знають погано, і для яких вона не є рідною. В такій ситуації поза уроками діти в своїй комунікації на перервах та поза школою використовують іншу зрозумілу для них усіх мову. Там, де мовою навчання є мова колонізаторів, діти намагаються спілкуватися між собою місцевою мовою. У Бельгії раніше траплялися випадки, коли діти, яким у початковій та середній школі викладали французькою, поміж себе спілкувалися нідерландською, за що отримували покарання. Те саме відбувалося в Шотландії, коли школярам забороняли спілкуватися між собою на скотіші.
Така практика може обернутися й іншим боком. На приклад в Брюсселі більшість мешканців франкомовні. Проте реальність така, що для них і для їхніх дітей важливо вчити нідерландську мову. Це не змінює того факту, що переважна кількість дітей у брюссельських школах із нідерландською мовою викладання – франкофони. Для того, аби практикувати нідерландську, є правило, що діти мають спілкуватися нею не лише під час уроків, а й на перервах, та й загалом усього часу перебування у школі. В обох випадках державна влада або батьки вирішують, що володіння тією або іншою мовою є для дітей необхідним. Закон підтримки слабшої мови такий, що на тій території, де вона потребує захисту, принаймні школи мають навчати дітей цією конкретною мовою.
Якщо говоримо про питання престижу мови, рішення, що говорити якоюсь мовою – це круто, то не забуваймо, що найвагоміший рушій вивчення мови полягає у мотивації тих, хто хоче її вивчити навіть більше, ніж в ентузіазмі вчителів. Мотивація – головна проблема вивчення другої мови. В Старій Європі не виникає проблеми мотивувати дітей та молодь вчити англійську, бо це круто, вона вписана до молодіжної поп-культури. Проте в багатомовних країнах, як-от Швейцарія або Бельгія, важко мотивувати дітей і батьків вивчити ще одну національну мову. Навіщо вчити нідерландську, якщо з фламандцями можна порозумітися французькою, або, в найгіршому випадку, англійською? У ситуації України якщо росіяни або російськомовні громадяни знають, що всі українці так чи інакше знають і говорять російською, вони аж ніяк не будуть інвестувати у вивчення української.
Біографічна нота:
Філіп Ван Парейс – бельгійський лінгвіст і політичний філософ. Очолює Кафедру Хувер економічної та соціальної етики в Університеті Льовену, починаючи з її створення в 1991 році. Його запрошено викладати до Університетів Льовена, Оксфорда та Гарварда. Почесний доктор Університету Лаваль, член Королівської академії наук, словесності і мистецтв Бельгії, Британської Академії та Європейської академії мистецтв та наук. В 2001 році отримав Премію Франкі за сукупність своїх праць. В 2007 році було створено серію поштових марок з його зображенням в рамках презентації 9 визначних персон Бельгії в сфері наукових досліджень.
Автор праць «Еволюційне Пояснення в Соціальних Науках» (Тотова, 1981), «Економічна модель та її суперники» (Женева, 1990), «Що таке справедливе суспільство?» (Париж, 1991), «Утилізований Марксизм» (Кембрідж,1993), «Справжня Свобода для Всіх» (Оксфорд, 1995), «Врятувати солідарність» (Париж, 1995), «Відродити солідарність» (Париж, 1996), «Економічна та соціальна етика» (Париж, 2000, співавторство з С.Арнспержером), «Універсальна допомога» (Париж, 2005, співавторство з І. Вандерборхтом), «Справедлива Демократія» (Колчестер, 2011) та «Лінгвістична Справедливість для Європи та Світу» (Оксфорд, 2011).