Проти всіх
Перше запитання, яке хочеться поставити киянинові, котрий вболіває за червоно-синіх: чому не «Динамо»? (Чи хоча б не районна «Оболонь», але тут вже непогано б жити десь на «Мінській»). Відповіді є.
Київський «Арсенал» був створений у грудні 2001 року як правонаступник київського ЦСКА. Отже, деякі з нинішніх фанатів «Арсеналу» колись вболівали за армійців.
«Я над цим питанням думаю вже десять років, – сміється Евігс, один із перших фанів червоно-синіх. – Дістали вже! Всім вболівати за «Динамо» не можна. Ще у 1990-х я був прихильником ЦСКА. Потім, коли клуб змінив назву, став фаном «Арсеналу».
«У «Динамо» і справді довга історія, – визнає хлопець. – Але вона така брудна! Взяти хоча б 1990-ті: тоді біло-блакитні вигравали в усіх. Було багато грошей. А як бракувало коштів, долучався адміністративний ресурс. Не цікаво підтримувати команду, яка грає виключно вєврокубках, а чемпіонат України сприймає як тренування».
Згодний з ним і Корвін, редактор «Оффсайду», фанатського видання арсенальників. «Мені з дитинства не подобалася суцільна динамоманія, – каже він. – Я ніколи не мав симпатії до динамівців. Народився в Києві, люблю футбол, але… Взагалі вибір футбольної команди можна порівняти з вибором коханої жінки. Важко сказати, чому я свого часу обрав Олю, а не Марину чи Оксану. Бо вона мені подобається!»
Не часто, але трапляється, коли до вболівальників «Арсеналу» долучаються екс-фани «Динамо» (Київ). «Якось я прийшов на матч «Динамо», – згадує один із таких перебіжчиків. – Прямував до фан-сектора, але раптом щось змусило зупинитись і піти додому. Стало зрозуміло, що мені не по дорозі з цим нетверезим натовпом з насінням і дудками, хоч би скільки було серед них добрих людей. Бажання ходити на футбол зникло взагалі. Але за деякий час випадково довелось познайомитися з фанами київського «Арсеналу». І це було саме те, що треба. Ніяких зайвих людей та почуття єдності з кожним, хто також носить червоно-синю «розу».
Читайте також: Операція «Антифанат»: чому міліція репресує футбольних ультрас
Є серед фанатів і політичні спікери. «Не розумію, чим може привабити українця радянська команда колишнього МВС СРСР, створена 1927 року, на самому початку репресій проти українців? – дивується Ігор. – «Динамо» завжди було символом радянської України. Натомість «Арсенал» був сформований 2001-го як команда прихильників української армії. А українське військо – це святе. Клуб чудово продовжує європейську традицію «Арсеналів», «Спарт», «Стяуа».
Ексцеси та політика
Не секрет, що більшість активних вболівальників українських (і не лише) клубів дотримується виключно правих поглядів. «Арсенал» завжди намагався політичного позиціонування уникати.
«Футбол, фанатизм і політика – це речі, які не варто поєднувати, – вважає Корвін. – Ми намагалися постати як аполітичний рух. Але що більше нас ставало, то більше прикипала до нас слава антифашистів. У чомусь обґрунтована, а в чомусь – ні».
«Пам'ятаю «розборку» з уболівальниками «Дніпра», – розповідає один із червоно-синіх. – Все мало бути чесно, 10 на 10, чоловіки, без «аргументів», тобто без будь-якої зброї. Але, поклавши наших хлопців, дніпрянці почали їх добивати, потім напали на майже дітей, дівчат. Це вже був не навколофутбол. Я дотримуюсь правих поглядів, і мені було це важко сприйняти».
Заслужено або ні, але за репутацію антифашистів арсенальникам часто доводиться розплачуватися синцями, різаними ранами та відвідуваннями швидкої допомоги. Фанатські будні непрості. «Кілька днів тому нас, сімох хлопців та двох дівчат побили кілька десятків «динаміків» у Маріїнському парку. – згадує Лисий. – Я все розумію, та навіщо дівчат бити? В моєї – отакі гематоми на обличчі. Дівчина вагітна, йде з квітами в руках…»
Під час матчів також трапляються ексцеси. «З іншого сектора постійно приходять, – згадує Лисий. – Двічі навідувалися з ножами: порізати наші банери. Вони стоять озброєні, а що ти вдієш? Поруч зі мною були хлопці, яким по 15 років…»
Не люблять «Арсенал» не лише фанати «Динамо» та союзниці «великого брата» «Оболоні», а й у інших містах. Червоно-сині не товаришують ні з ким. «Одесити якось було думали об'єднатися з «Арсеналом» проти «Динамо», – розповідає старий уболівальник «Чорноморця» Юра. – Але політично ми маємо деякі розбіжності. То всі питання відпали самі собою. В одеському русі ніхто не підтримує лівих ідей. Билися ми дуже жорстко, та й неодноразово. Ставлення до червоно-синіх у нас суто негативне».
«Я доволі швидко зрозумів, що якщо хочу вболівати за ФКАК, мені доведеться битися, тому що цей клуб мало хто любить», – чесно визнає Корвін, але каже, що колись обов’язково приведе на стадіон свого сина. – Отримати по голові раз-другий – це нестрашно для чоловіка. Це виховує і змушує бути зібраним, сильним, спортивним. «Арсенал» навчив мене вірності, дружбі, відданості своєму вибору, готовності йти до кінця».
Перші кроки
«Починалось все дуже інтелігентно, – каже Евігс, поважний юрист, на рахунку якого не одна бійка за честь улюбленого клубу, – соромно зізнатися: з інтернету. Ми списались на форумі та почали зустрічатися насправді».
Тоді, 10 років тому, фан-сектори українських клубів були невеликі. «За «Динамо» на секторі вболівало десь із сотню осіб. Нас було 20–30, – ділиться спогадами вболівальник. – Це вже потім скрізь по Україні став міцніти рух футбольних фанатів».
Спочатку відносин між фанами «Арсеналу» та «Динамо» не було жодних. До нас ставились зверхньо, та й по всьому», – пригадують хлопці. – У 2003–2005 роках ходити вулицями на червоно-синій «розі» було неекстремально, а навіть цікаво. «Живі арсенальчики!», – казали фанати інших клубів. «Ви справді є?», – дивувались інші. Було весело й безпечно» Та проблеми все одно почались.., але на іншому рівні.
Продай Сандея – купи «Арсенал»
Коли Олександр Омельченко програв вибори київського голови Леоніду Черновецькому, новий мер не розгледів у «Арсеналі» (як і в гандбольному «Спартакові», хокейному «Соколі» та баскетбольному «Будівельникові») жодних перспектив. Гроші, які йшли на підтримку муніципальних спортивних клубів, вирішив роздати жебракам. Червоно-сині опинилися під реальною загрозою зникнення.
Тоді фанати «Арсеналу» виставили пікети під міськрадою. З банером «Для вас це лише футбол. Для нас – це життя». З багатометровим прапором та емблемою клубу. З наліпками, де зверталися до Черновецького: «Продай Сандея – купи «Арсенал».
Команда також боролася за себе. Гравці не мали коштів на перельоти і діставались до віддалених міст Укрзалізницею. «Мені завжди подобалось, як грав цей клуб, – каже Ігор. – Вражала спартанська витримка футболістів: коли їм не платили зарплату, без стадіону та майже без уболівальників вони показували дуже сильний і привабливий футбол. Жодна інша українська команда на це просто не здатна».
«Найкраще з тих часів пам’ятаю перемогу над донецьким «Шахтарем», – згадує Рома. – Щойно ми про неї дізналися, відразу ж зорганізувалися та зустріли команду о шостій ранку на пероні центрального вокзалу». «Досить дивне відчуття було, – ділиться Корвін. – Якась така впевненість, що буду з «Арсеналом» назавжди. Незалежно від того, у який лізі він гратиме і чи гратиме взагалі».
«Важко було тоді повірити, що в країні, чемпіонат якої входить до сімки топ-чемпіонатів Європи, може зникнути команда вищої ліги, – каже арсенальник. – Це ж парадокс і абсурд!» На думку фанатів, неабияку роль відіграли навіть не так кампанії на підтримку клубу, як розрахунки влади, пов’язані з Євро-2012. «Було важливо, як це виглядатиме в очах УЄФА, – впевнений Рома. – У країні, яка хоче провести у себе чемпіонат Європи 2012 року, посеред сезону зникає клуб! У бюджеті були знайдені кошти на догравання другого кола чемпіонату».
Лише футбол
Для когось із малих та ненароджених дітей фанатів «Арсеналу» цей клуб обов'язково стане важливою складовою життя. і не важливі тут кількість забитих чи проґавлених голів, політичні погляди тих, хто поруч. Це життя не залежить від того, хто купив чи продав клуб.
Буття фанатів – це сотні маленьких історій.
«Колись ми втрьох поїхали до Харкова підтримати команду, і всі наші футболісти по черзі потисли нам трьом руки».
«Поїхали до Кривого Рогу електричками з економії, а у Знам’янці зрозуміли, що не встигаємо на футбол. Скинулися, що мали, та взяли таксі до Кривого».
«До Ужгорода чомусь поїхали без банерів. Зайшли до секонд-хенду, купили синю скатертину, банку фарби. Намалювали банер FCAK on tour, фєєричний! Це не порівняти з тим, що зараз пацани малюють розміром 5 на 7 метрів, це інше…»
«Одного разу зібрались їхати «собаками» до Сум. До футболу не доїхали через різні дурні ситуації, що траплялися дорогою. Повернулися додому. Але то був найкращий виїзд у житті…»
І так до самого ранку, до обіду, до ночі. Скільки стане життя.
***
«Хай ненавидять, доки бояться», – ці слова Калігули один із уболівальників, Корвін, витатуював колись під літерами FCAK (футбольний клуб «Арсенал» Київ). Але він подорослішав. Каже, що якщо б йому сьогодні довірили визначити спільне гасло для фан-руху «Арсеналу», воно було б іншим. «Хай ненавидять – аби любили».
Цим матеріалом Тиждень розпочинає серію публікацій про фанатські угруповання