1. Хто в нашій країні формує запит на культурний продукт?
2. Якою у формуванні цього запиту є роль критики, опініон-мейкерів, держави?
3. Якого культурного продукту нині бракує?
Юлія Федів, виконавча директорка Українського культурного фонду:
1. Запит на культурний продукт в Україні нині формує, з одного боку, споживач українського культурного контенту, який дивиться українські фільми, слухає українську музику, читає книжки українських авторів, носить одяг українських брендів, оздоблює приміщення продуктами українських дизайнерів, стіни якого прикрашають картини українських художників тощо. З другого боку, цей запит також створюють культурні діячі та інституції, які продукують контент і водночас споживають його. Тому сьогодні важливо запропонувати вигідні умови для творення культурними операторами якісних українських культурних продуктів, промотувати їхню діяльність, сприяти розвитку ринку культурних продуктів, які будуть доступними для вітчизняного споживача.
2. Саме держава створює нормативно-правові та фінансові механізми для підтримки творення культурного продукту. Лідери думок, які є рольовими моделями для багатьох потенційних споживачів культурного продукту, формують тренди такого споживання, а якісна критика дає змогу рефлексувати щодо ціннісної складової творення та споживання культурних продуктів.
3. Нині бракує ціннісного міжсекторального культурного продукту, який розвиває свого споживача, виходить за межі галузі культури, порушує важливі суспільні теми, презентує нашу державу на міжнародній арені.
Олександра Коваль, директорка ДУ «Український інститут книги»:
1. Насамперед треба розібратися з поняттям «культурний продукт». Якщо він створений із метою отримання прибутку, як-от книжки, телепрограми, фільми масового попиту, комп’ютерні ігри, мода, дизайн, то запит (і попит) формують споживачі, а культурні індустрії намагаються його вдовольнити. Якщо ж ідеться про діяльність різних інституцій у сфері культури, як-от театри, особливо експериментальні, артхаусне кіно чи видання книжок із «високої полиці», то запит на їхню продукцію в Україні не сформований. Зайнятися цим повинні або держава, дофінансовуючи діяльність тих, хто створює ці непопулярні, але абсолютно необхідні для розвитку культурної сфери й культурних компетенцій громадян речі, або спонсори, які можуть як дбати про розвиток культури із суто альтруїстичних міркувань, так і мати власні цілі. Якщо ж ідеться саме про попит, то потужний вплив «прокручування» по радіо, а краще навіть по ТБ, ніхто не відміняв. Утім, сьогодні додалося безліч інших каналів, серед яких вплив інфлюенсерів є дуже вагомим. Наприклад, бідних дітей, яких батьки змушують за гроші замовників вдавати, наче вони щось їдять, у щось граються й кудись ходять. Б-р-р!
2. Професійну критику чують у дуже вузькому колі, і це сумно. Висловлювання інфлюенсерів мають набагато ширший відгук, хоча кількість переглядів їхніх постів, скажімо, щодо яких-небудь книжок, не завжди перетворюється на читання цих книжок. Держава поки що робить недостатньо. Втім, саме її роль у формуванні запиту, зокрема що стосується культурних практик, як-от читання, музикування, малювання, творчість, відвідування бібліотек і музеїв, є визначальною, якщо йдеться про широке охоплення. Не можна відкидати роль батьків, але навряд чи в масштабах країни таких набереться понад 5%.
3. Нам бракує хороших книжок, фільмів, фестивалів, виставок. Цей список можна продовжити, але на створення чогось крутого чи просто доброго потрібні гроші, а на формування попиту на це круте — ще більші кошти й купа часу. Тобто інвестиції в споживача культурного продукту мають починатися ще до його народження або хоча б із раннього віку, адже якщо не змінити споживчі пріоритети, то всі й далі купуватимуть у кредит щораз новіші ґаджети, але заощаджуватимуть на тому, що змусить їх думати.
Читайте також: Тетяна Калініченко: «Мені часто кажуть, що коли я залишилася в Україні, то, певно, не дуже хороший диригент»
Тетяна Філевська, креативна директорка Українського інституту:
1. Культура — це дуже широка категорія. А поняття «культурний продукт» відсилає лише до однієї з форм існування та функціонування культури. Насправді не кожен мистецький твір є культурним продуктом і навпаки. Це не тотожні поняття. Тому тут я бачу два моменти. Запит є, з одного боку, на створення нових явищ культури, зокрема й мистецьких творів. А з другого — на власне трендовий нині культурний продукт, що пов’язаний із поняттям ринку. Ринок функціонує за зрозумілими законами, але культура має менш передбачувані та складніші механізми. Тому якщо ми говоримо про культурний продукт у сенсі креативної економіки, то запит на нього формує аудиторія. Але якщо йдеться про створення нових мистецьких явищ, розвиток культури, тоді важливими факторами є професійне середовище, світові процеси, наявна в країні інфраструктура. І в цьому випадку власне аудиторія чи ринковий успіх абсолютно не є критеріями (чи індикаторами) якості. Важливе питання тут ось у чому: який із цих двох варіантів пропонує нам сенси? Що дає змогу формувати наші цінності та відрефлексовувати?
2. Якщо говорити про культурний продукт як про частину креативної економіки, то тут важливі тренди, розвиток ринку та інфраструктура. Але передусім цю сферу регулює ринок. Критики та опініон-мейкери можуть задавати якісь тренди, підтримувати певні ініціативи й допомагати їм знайти вихід на аудиторію. А от держава повинна створити умови для вільного розвитку: політику рівного доступу для всіх.
3. Нам в Українському інституті хотілося б, щоб вітчизняний культурний продукт був конкурентоспроможнішим у світі. Ми маємо багато класного та якісного в культурі, але в цього продукту дуже мало можливостей конкурувати за увагу глядача за кордоном. З одного боку, тому, що нас не знають, а отже, не розуміють, чого очікувати від української культури. Частково це робота Українського інституту: створювати бренд «української культури» як чогось цікавого, якісного. З другого боку, представники культурної сфери часто не мають необхідних інструментів для представлення за межами України. І спільне завдання для всієї сфери — дістати таку можливість.
Сергій Жадан, письменник:
1. Умовно кажучи, запит на культурний продукт формують «споживачі» та «експерти». Безперечно, читачі/слухачі/глядачі є важливою рушійною силою, але й експертне середовище, попри всю умовність цього означення, так чи інакше впливає на процеси. Є також низка побічних чинників: ідеологічна, комерційна кон’юнктура тощо. Іноді умовно «прокрутити пісню по радіо» сьогодні теж достатньо. Усе залежить від того, що це за радіо та що за пісня. Ми можемо зневажати радіо- й телеаудиторію (хоча чого б то?), але радіо й (особливо) телебачення далі формують інформаційне поле.
2. На жаль, роль критиків у формуванні запитів на культурний продукт мінімальна. Можливо, роль опініон-мейкерів трішки важливіша за голоси «професійних критиків». Держава може стимулювати ті чи інші процеси, але нав’язувати смаки навряд чи.
3. Нам нічого не бракує. Крім самоповаги.
Читайте також: Ларс Свендсен: «Реальність сьогодні така, що бракує одного великого спільного ринку ідей»
Тарас Лютий, український філософ і письменник:
1. Дещо дивно приписувати культурі виняткову здатність продукувати щось суто для зиску. Згадуються колишні гасла на кшталт «На виробничій ниві й надалі трудяться виробники культурного продукту, попит на який дедалі зростає в народному господарстві».
Якщо ми говоримо про індустрію культури (Горкгаймер і Адорно), то запит на культурний продукт формують корпорації, які неодмінно на цьому зароблятимуть. Не те щоб у царині культури не потрібно заробляти, ідеться радше про те, що культура не лише покликана потурати нехитрим уподобанням багатьох, а й повинна відповідати естетичній і моральній рефлексії, порушувати питання про призначення людини та бути включеною в систему освіти.
До речі, зовсім не мається на увазі, що популярна культура є чимось хибним або шкідливим. Її роль може зводитися й до спротиву, а тому не варто її недооцінювати. Важливо, щоб вона не накидалася згори й безоглядно споживалася, а творилася й переосмислювалася також знизу.
2. У царині культури головними гравцями мають бути не ті, хто забороняє чи жорстко визначає вузькі кордони, а, навпаки, ті, хто випробовує й експериментує з тим, що називається архівом культури. Творець культурних артефактів не тільки провокує, а й розважливо ставиться до проблемних питань (особливо в часи війни). Зрештою, твори культури мають обговорюватися, ставати предметом інтелектуальних дискусій, а не перетворюватися на судилища невігласів.
3. Завжди бракує якісних творів. Тобто того, що сприяє та відповідає довершеності, художньому смаку, компетентності й неагресивності висловлювання, самореалізації, самовдосконаленню, самопізнанню й формуванню свободи особистості, встановленню діалогу між різними формами культури. Зрештою, культурного продукту не бракує тому, хто означує себе як співтворець культури.
Матвій Вайсберг, художник:
1. У нашій країні запит на культурний продукт формує, вибачте за таке висловлювання, плебс. Нічого дивного, це вже було починаючи зі Стародавнього Риму. Справжній культурний продукт хвилює невеликий прошарок людей. Як з’ясувалося, якогось особливого впливу на суспільство цей продукт не має, чого не скажеш про серіали.
2. Очевидною є сервільність критики, яка загалом обслуговує соціальне замовлення керівної так званої еліти. Трапляються, звісно, винятки, які погоди не роблять. Лідери думок, інтелектуали, як на мене, охоплюють досить вузький сегмент, окреслений їхніми читачами й глядачами у Facebook чи на YouTube. На відміну від, скажімо, телеведучих, серед яких я можу виділити лише кілька особистостей, що зберігають рівень професійності. Держава в обличчі влади — замовник цього так званого продукту.
3. Думаю, нам бракує продукту, який витримував би майже недосяжний поки що для нас рівень новин чи нон-фікшн передач на кшталт тих, які є на британському каналі ВВС. Що стосується культурного продукту у вужчому сегменті авторського кіно, літератури, мистецтва тощо, то він досить високого, як на мене, рівня, але бракує бажання й волі його якось поширювати серед ширнармас. А навіщо, коли є «Свати», які задовольняють не тільки естетичний, так би мовити, голод мас, а і є провідником керівної ідеології, чи, точніше, її відсутності.
Олекса Манн, художник:
1. Я не дуже розумію, що таке "культурний продукт". Цей термін має різноманітні, часто взаємовиключні, значення. Скажу краще про мистецтво, на території якого хоча б трохи розуміюсь. Запит на мистецтво у нас формує, як це не парадоксально на перший погляд, але насправді нічого дивного в цьому немає, — той, хто його і виробляє. Тобто, художник. Він сам собі ставить художні завдання, сам їх реалізовує і виконує. Далі це вже живе своїм окремим життям, впливаючи на різні сфери діяльності соціуму.
Останнім часом цим запитом у нас ще намагаються займатися малочисельні культурні інституції. Медіапідтримка мистецтва може існувати за умови, якщо люди, які займаються цим медіа, розуміють культурне значення мистецтва для соціуму. Медіа є допоміжним інструментом зв'язку, мостом, між художником і суспільством.
Саме по собі медіа не може формувати на щось запит, але може проголошувати ідеї, що сформовані художником, і пропагувати його роботу.
2. Інститут критики у нас майже нерозвинений. Як і інститут репутації, який з цим повязананий напряму. А ці поодиноки особистості, які займаються цим видом діяльності, фактично знаходяться на рівні сподвижничества. Критик має бути в першу чергу незалежним і незаангажованим. Не кажу вже про його професійну компетентність. Тоді те, що він критикує має якесь професійний і суспільний вплив. І виходить за рамки просування своїх містечкових уподобань, в кращих кумовських традиціях нашого суспільства.
Опініан-мейкери, так, можуть повпливати на якись суспільні запити, але у нас немає авторитетних людей напряму пов'язаних з культурою, які б були відомі широкому загалу.
Держава взагалі стоіть осторонь від цих всіх речей, враховуючи те, хто у нас її зараз представляє на цьому полі і їх рівень компетентності. Як тільки у справу втручається держава, то все, зливай воду. І те, що держава осторонь, в данному контексті, тільки на краще.
3. Бракує всього. Я спостерігаю, як зараз активно створюються цікаві речі, в різних галузях мистецтва. Цей процес створення має бути безперервним, і перетворюватись на якийсь щільний масив, про який вже можна дискутувати і щось відбирати. А далі, що з цього залишиться, час покаже.
Єдине, що мене не може не тішити, це те, що у нас є достойні художники світового рівня, які, власне, і потребують активної медіа підтримки.
Поки в нашому суспільстві медіазіркою і надалі залишається чиновник, а не художник, — справа не зсунеться з місця.
Читайте також: Надія Парфан: "Документальне кіно може подарувати досвід катарсису"
Олег «Мох» Гнатів, продюсер Оркестру і Радості Familia Perkalaba:
1. Що потрібно? Насамперед якісний закон, який повинен захищати українську ідентичність, на кшталт того, що мають французи. Запит формує суспільство. Яке суспільство, такий і запит…
Воно ж цього року «показало» себе. Тепер це рішення потрібно їсти й не обляпуватися. Ми як були, так і залишилися слабо розвинутим домініоном. Тому рано чи пізно культурний продукт сформує шоковий стан суспільства. Це на горизонті… Резистант, спротив потрібен. Як і завжди, на жаль.
2. Велика кількість напрямів і жанрів культурного продукту різниться рівнем та якістю критиків, але на загал клановість, «обоймєвість» (якщо можливий такий вислів), наше класичне кумівство нікуди не пропали, тому й результати такі.
3. Бракує якісного, некопійованого українського культурного продукту, який народжує світові тренди, а не наслідує їх. Одиночним прикладом такого є, скажімо, історія «ДахиБрахи».
Маріанна Кіяновська, поетка:
1 У понятті «запит на культурний продукт» нині криється пастка. 150 років тому запит на культурний продукт формувало заможне й освічене середовище, яке саме ж його й творило. 80 років тому на території колишнього СРСР запит на культурний продукт формувала Компартія через систему репресій і винагород, залучаючи (виховуючи у своїй системі цінностей) творців більш-менш зовні. Тепер, на мою думку, штучно конструюється уявлення, нібито цей запит формує «народ», «звичайні люди». Це не так. Його створює той, хто має ресурси. А ресурсів сьогодні не має жодна з груп так званих простих людей, які не хочуть і не мусять платити за культуру, а тому вибирають піратський чи необмежено доступний безплатний контент, забуваючи, що дарований сир тільки в мишоловці.
Ці люди самі по собі атомізовані, без взаємних зв’язків (часто не знають навіть двоюрідних братів-сестер чи сусідів із квартири навпроти), зокрема через прив’язаність до різних інформаційних середовищ і соцмереж. Вони переживають тотальний розрив міжпоколіннєвих та інших зв’язків, заміну старої етики новою, старого життя новим, зміну естетичних уявлень і систем цінностей. Відбувається цілковита модифікація (водночас розвиток і деградація) найважливіших для життя в суспільстві компетенцій людини. Сучасна людина як пластилін: із неї можна виліпити що завгодно.
Глобально сьогодні однією з найважливіших властивостей людини стала здатність «бути споживачем». На розвиток споживання спрямована телепродукція, уся явна чи прихована реклама та масова література. Соцмережі насправді слугують не тільки засобом для спілкування, бо саме вони, обробляючи відомості з акаунтів, визначають і продають інформацію про те, «яким споживачем ти хочеш бути» й так далі. Причому питання «яким споживачем ти хочеш бути?» стовідсотково політичне.
Наголошую: запит на масовий культурний продукт в українських реаліях формує той, хто у взаємодії з надавачем контенту й продавцем реклами здатний охопити найбільшу зону уваги. Саме увага як товар у формулі нинішнього споживання культури є найважливішою змінною, а відповідно найдорогоціннішою. Якщо твій продукт опинився в зоні уваги великої кількості груп, ти можеш усе, зокрема виховати собі «споживача культурного продукту» у версії 2021, 2028, 2030 років і так далі.
Утім, ця боротьба за увагу вже не спонтанна, а цілком технологічна, і потребує або дуже великих ресурсів (феномен Володимира Зеленського), або є за своєю природою вірусною й потребує трохи менших ресурсів (феномен Ґрети Тунберґ). Пастка в тому, що поступова й цілеспрямована атомізація різних середовищ споживачів із різним запитом на культурний продукт неминуче призводитиме до розколів. Перші (і вкрай радикальні) з них я бачу вже тепер: світоглядні й політичні розколи умовних Сходу й Заходу, розколи довкола російськомовного контенту, естетики, метанаративів (наприклад, про декомунізацію) тощо. У більшості з цих процесів, я впевнена, є замовники, «утримувачі ресурсів», які оплачують дуже дорогу боротьбу за ще дорожчі зони уваги.
2 Питання про роль критики сакраментальне, тому почну з ролі держави. Тільки вона має ресурс, щоб протистояти атомізації суспільства та протидіяти злоякісній, як онкопухлина, розділяючій (тому що «розділяй і володарюй») боротьбі за зони уваги на різних рівнях суспільного життя. Саме атомізація (на противагу консолідації) є найбільшою загрозою для України під час війни з Росією, причому важливим чинником у ній є час, а важливим інструментом — культурна політика країни та розуміння принципів і стратегій інформаційної війни.
Станом на сьогодні, здається, культурна політика та розуміння принципів і стратегій інформаційної війни є тільки в Росії. Банально, хоч і вже напівзабуто: запит на культурний продукт формується значною мірою спільним текстом, яким оперує культура. 100 років тому спільним текстом для України були, скажімо, Біблія, Кобзар, міфи Стародавньої Греції, Котляревський і Нечуй-Левицький. На момент аварії на ЧАЕС спільним текстом для України, умовно кажучи, були серіал про Штірліца, «Звичайне диво» Марка Захарова, «Тіні забутих предків» (але не Коцюбинського, а Параджанова), «Ну, постривай», «Рідна мати моя, ти ночей не доспала…», «Два кольори мої, два кольори…» та ще з десяток народних пісень. Крім того, можливо, романи Іваничука, Загребельного, ще когось. Мабуть, «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Наводячи ці спонтанні переліки, я не претендую на істину, хочу тільки показати контекст. Зараз у нас спільного тексту фактично немає, а коли культура не оперує спільним текстом, то казати про формування повноцінного, якісного культурного запиту неможливо.
Критика тут узагалі нічого не вирішує (тому її в нас теж фактично нема), бо якщо немає спільного тексту, то немає й системи відсилань. Це ніби історія без літочислення. Польща, коли проводила Рік Мілоша, Рік Герберта й інші такі тематичні роки, керувалася саме цим — формуванням спільного тексту (не стверджую, що канону). На міських лавочках скрізь у Варшаві можна послухати Шопена, його музика — це також спільний текст, який функціонує всюди в польській культурі. Як наслідок такої роботи з творення спільного тексту всередині актуальної культури — третій за 40 років нобелівський лауреат у галузі літератури.
Я переконана, що першим кроком у формуванні запиту на культурний продукт має бути узгоджена робота культурних інституцій (на базі, принаймні частково, ресурсів, наданих державою) для того, щоб у культурі зазвучав спільний текст (але не «Аватар» і не «Слуга народу» або принаймні щось на противагу їм). Щоби, відштовхуючись від спільного тексту, можна було почати формувати нові (тому що у зв’язку з технологічним і науково-технічним проривом стався ще навіть не осмислений нами прорив уяви) критерії для оцінки «красивого» й «корисного». І цей запит на культурний продукт мав би формуватися не згори, як стається в тоталітарних і авторитарних суспільствах, і не знизу (насправді теж згори, як це буває, коли тоталітарність зростається з масовою культурою), а посередині. Власне, в оперті на інститути громадянського суспільства, легітимізовані репутаціями (репутації — це дуже важливо) опініон-мейкерів і взаємною солідарністю інститутів та учасників процесу («один за всіх і всі за одного», бо ворог — Путін).
Читайте також: Стефан Нільсон: «Сучасне мистецтво ставить себе на п’єдестал там, де цього не заслуговує»
3 Нині бракує власне культурного продукту. Є річ, про яку не дуже часто згадують. Це політичний та експертний рівень угод. Я завжди вважала, що культура є одною з форм загальної суспільної угоди (поряд, наприклад, із безпекою). Але культурний продукт, який у цьому сенсі теж є складовою суспільної угоди, переважно не розглядається суспільством на політичному й експертному рівнях. Ми, грубо кажучи, розучилися сприймати культурний процес у цьому ключі, але так мислити вкрай потрібно. Культура, як і політика (перефразовуючи Портнікова), насправді є не бажанням, а можливостями. Культура, як і держава, пов’язана зі знанням, із певним типом знання, із певною епістемністю. Бо це не просто пісня від «ДахаБрахи», а ще й уявлення про себе, здатність себе описати.
І якщо дивитися на культурний продукт, який є в обігу в Україні, саме під цим кутом, раптом настає усвідомлення, що левова частка всього не про любов, а про споживання і насилля. Якщо дивитися серіал «Слуга народу» під кутом мови самоопису, висновки просто шокують. Якщо дивитися ролики в межах «українського» YouTube, висновки шокують ще більше, і так далі. Здається, що весь контент виробляється для людей, які існують у режимі щохвилинного, повсякчасного виживання, причому, виживаючи, вони не встигають ні думати, ні могти, ні дистанціюватися, щоб осмислювати, а встигають лише хотіти (адже щоб мати, потрібно думати й могти). Цьому масовому контенту можна протиставити тільки діяльність, яка ставила б у центр не виживання, а становлення, розвиток, «себетворення».
У нас зараз є певна тенденція: туга за світовою культурою, відкидання російського, але це в умовах зруйнованості українського континууму. Юрій Андрухович, Тарас Чубай і всі ми насправді висимо в повітрі, бо нижче Матроскін і Шурік, а не українські дисиденти, український андеграунд і навіть не недопрожитий український модернізм. Колективний Путін апелює до колективного Штірліца, закоріненого в культурі значно глибше, ніж Андрухович, Забужко й «Запорожець за Дунаєм» разом узяті. Ми намагаємося відновити той континуум, згадати, чим була сама ця тяглість. Проблема в тому, що намагаємося все відбудовувати тільки на українській мові, а не на сукупності структур. Мова об’єднує, але погано, що лише вона. Історії (метанаративи), якщо вони не пропрацьовані, не здатні улягати єдиній тяглості, бо вони різні, а отже, візії майбутнього теж різні. А тому найбільше бракує культурного продукту, який працював би на цей континуум, відновлював би його, встановлював би його «мови» як сукупність, але водночас як різність. Так чи інакше український континуум треба нарешті «заінсталювати», щоправда, не базуючись виключно на українській мові, а як систему систем.
Суспільство мусить влаштувати саме собі перевірку: що працює, що ні; що з того, що все ж таки працює, орієнтоване на майбутнє, а що обслуговує ностальгію і реваншистські настрої. Ми, люди культури, відповідаємо за оптику, яку застосовуємо (і неминуче нав’язуємо іншим). Я переконана, що в цій кризовій оптиці має домінувати людяність та уявлення про людину, яка плекає і яку плекають. Бо «культура» означає «плекання». Варто розуміти, що в плеканні крім любові є абсолютна прагматика. Плекання насправді безумовно економічне, у ньому вигода, а не тільки сенс. Якщо ми в Україні програємо битву за культурний продукт (уже виразно видно, що культура дедалі більше стає ключовою галуззю економіки, а носій культури, споживач культури та вихований культурою споживач у теперішньому світі чи не найважливіший, причому стратегічний, економічний ресурс), то не матимемо справжньої незалежності: ні економічної, ні політичної. Тому формування культурного продукту в межах українського континууму є першочерговим, на мою думку, питанням національної безпеки.
Євген Бистрицький, український філософ, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» у 1998–2017 роках:
1 Запит на культурний продукт завжди формує той, хто відчуває та «користує» попит. Попит відчувають ті, хто створює річ культури, продає та/або доносить упакований культурний продукт до зацікавленого споживача. А це чудовий ланцюжок від творця чи ремісника, які формують образ, звук, слово, думку, цінність, символ, і, нарешті, ідентичність. Така цікава ланка завершуються тими, хто доносить їх до нас: менеджерами, продюсерами, журналістами, блогерами та (чому ні?) кожним дотичним у мережах. То хто з них головний створювач запиту на культурний продукт?
2 Ще живі літературні критики, чудові критики-мистецтвознавці, фахівці з історії нашого кіно, але бракує публічної критики культурного продукту. У політичного інтересу поганий запит на критику, оскільки він partisanship: має однозначний партійний орієнтир. Роль критики переважно в спрощеному політичному нищенні тих, хто «не з нами». Бракує критики, яка висвітлює сенс і цінність культурних продуктів. Тому в суспільстві мало запиту на критичних Шевельових, які розповіли б не лише про політичну «малоросейку» в національній культурі, а й просвітили б нас про нас самих, як сказав би той-таки великий гуманітарій, про «людинолюбство». Про те, які ми позаполітичні, яким життям живемо, до якої культурної спільноти причетні та що все це означає.
3 Нам бракує і масового, і, особливо, елітарного культурного продукту, який примусить нас зупинитися в мінливому вирі політики й замислитися про себе. Повернутися до та в себе, щоб зрозуміти сенс свого перебування, існування, буття тут і тепер, саме в цій спільноті, оточеній горизонтом великого світу чужих і просто інших. Це повернення і є культурою. Вона вже є, присутня, зокрема в політизованому культурному продукті. Суть питання полягає в тому, як допомогти нам зупинитися і вдивитися, вслухатися. Це сприяння зупиненню і є великою істиною культурного продукту. Хто з державних стратегів культурної політики здатний створити умови для того, щоб діячі культури допомагали нам не розчинятися в мерехтінні повсякденності, а зберігати себе й плекати нашу спільність, нашу рішучість бути нацією.
А якщо просто, то нам бракує сучасної культурної індустрії, яка ще тільки постає. Нарешті, потрібна добра державна політика культури. Без чого не виграти війну, яка названа гібридною тому, що це щеплення культурного продукту на стволи танків. Потрібні меценати, які підтримують культуру не лише в межах «Ялтинських стратегій», а митців, гуманітаріїв і, використаю для себе цю можливість, філософів. Потрібні масові переклади всього того прекрасного, що не перекладено саме для нас із минулого й сучасного. Потрібні наші шлягери. Потрібні наші театри.