Культура

  ▪   Ганна Трегуб

Ларс Свендсен: «Реальність сьогодні така, що бракує одного великого спільного ринку ідей»

фото: CF-Wesenberg-kolonihaven.no
Норвезький письменник і філософ в інтерв’ю Тижню, організованому Українським інститутом книги під час цьогорічного Франкфуртського книжкового ярмарку, розповів про те, якої філософії потребує сучасність, про цензуру й самоцензурування як проблему розвитку громадянського суспільства.
Матеріал друкованого видання
№ 46 (626)
від 14 листопада

У своїх працях ви торкаєтеся явищ, які так чи інакше постають перед кожною людиною впродовж її життя. Зокрема, мова про страх, свободу, самотність, зло та нудьгу. Чому ці явища потребують сучасної філософської, а не, припустімо, психологічної рефлексії?

 

— Свою роботу я починав як звичайний науковець. Написав докторську дисертацію на тему теоретичних аспектів філософії Іммануїла Канта. Після того пережив філософську кризу — не бачив жодного сенсу продовжувати свої дослідження у той самий спосіб, як було доти. Навіть думав облишити філософію і взятися за щось інше, відчував, що втомився від неї. Але потім вирішив спробувати застосувати інструменти, які давала філософія, для вирішення щоденних проблем. І найперша з них — нудьга. У процесі написання книжки про цей феномен філософія знову ожила, набула для мене значення. Далі занурився в політичні та етичні питання, так з’явилася книжка про зло. То була спроба пролити ще трохи світла на фундаментальні екзистенційні засади людського життя. Ці дві книжки написані на вельми депресивні теми, тому після них я взявся за філософію моди. Такий собі спосіб прочистити мізки. Потім писав про страх, роботу, самотність, свободу в контексті людського життя. Остання моя праця про розум тварин. У 2018-му вона вийшла норвезькою мовою, а цього року англійською й німецькою. Написавши багато книжок про вельми депресивні речі, я вирішив нарешті взятися за щось позитивне. Це був один із моїх найкращих досвідів. Зрештою дійшов такого висновку: філософія повинна щось значити для життя. Реальна її цінність — внести певні зміни в те, як ми його проживаємо. 

 

Філософія нині є мертвою, це радше не сучасне, а історичне явище чи все ж таки вона можлива сьогодні? І якщо так, то в якому вигляді?


— Як на мене, час великих філософів минув. Я маю на увазі тих, хто будував велетенські філософські системи, намагаючись пояснити нашу екзистенцію в систематичний спосіб. Мартін Гайдеґґер був останнім із когорти таких мислителів. Це один із найвидатніших і водночас найнудніших філософів ХХ століття. Дуже суперечлива постать. Чи він і подібні до нього мислителі досі актуальні? Так, але як знаряддя, що лежать у коробці з інструментами. Знати й мати під рукою багато інструментів та підходів вельми непогано, і ми це знаємо завдяки дослідженням історії філософії. 

 

Читайте також: Франкфуртський книжковий ярмарок: нобелівський післясмак, норвезький приклад та українська «історія історій»


Філософія досі можлива, але, так би мовити, у меншому форматі. Вона вже не про велетенські масивні системи. Цікаво, що всі ми досі хочемо мати таке собі синоптичне бачення себе та світу, у якому живемо, такий собі погляд із висоти пташиного польоту. Метафізичні твердження сьогодні є прерогативою радше фізиків, які майже не читали філософських трактатів, аніж філософів, які перечитали гори такої літератури. 

 

Ганна Арендт відома своїм визначенням банальності зла. Ви продовжуєте накреслений нею напрям чи вдаєтеся до авторського філософського аналізу цього явища? 


— Як на мене, Ганна Арендт у своєму аналізі феномену зла частково має рацію. Категорія банального зла є важливим внеском у розуміння цього явища. Сама мислителька не наполягала на тому, що запропоноване нею визначення є досконалим і вичерпним. Власне, як на мене, банальне зло існує насправді.


Проблема Арендт у тому, що запропоноване нею поняття недостатньо розвинуте. З’явилося воно в період судового процесу над Адольфом Айхманом. Коли мислителька приїхала до Єрусалима на цей процес, у неї вже була певна теорія, яку вона виклала у своїй праці «Джерела тоталітаризму». До Айхмана Арендт поставилася як до простодумного бюрократа. Так, певною мірою він був таким, але не тільки. Породжене ним зло постало не лише через брак рефлексії стосовно характеру його вчинків. Він був джерелом того, що я називаю інструментальним злом, яке полягає в тому, що хтось вчиняє ті чи інші дії задля отримання особистої вигоди, знаючи, що вони є злом. Айхман був дуже амбітною людиною, хотів зробити кар’єру в Третьому Райху й діяв з егоїстичних міркувань. І водночас він по-справжньому вірив у нацистську ідеологію. Його останніми словами перед стратою було привітання на адресу Гітлера та Німеччини. І з цього погляду він уже є провідником ідеалістичного зла, тобто чинив зло, вірячи в те, що чинить добро.

 
Ганна Арендт говорила про багато важливих речей, проте її аналіз, як на мене, однобічний. Зло складніше, ніж ті враження, які ти отримуєш, прочитавши праці цієї мислительки. У своїй книжці я не намагаюся давати базові характеристики зла, а радше типологізую його, описую різні види залежно від того, як людина його вчиняє. Намагаюся створити цілком секулярний концепт зла, щоб про нього можна було говорити без надто великого метафізичного багажу. Я не поділяю думку, що концепт морального зла має якесь значення, якщо поряд із цим не стоїть концепт свободи волі людини, можливість обирати, вчинити ось так чи якось інакше. Говорю про той мінімум метафізичних засад, який був мені потрібен. І водночас я не використовую ті з них, які безпосередньо стосуються віри в Бога чи божество. Як на мене, без цього розмова про зло стає всеосяжнішою.

 

Читайте також: Старе вино 

 

Одна з класичних проблем філософії — визначення свободи й того, наскільки вона є реальною в житті людини. На вашу думку, наявність чи відсутність свободи дуже позначається на тому, який вектор розвитку обирає те чи інше суспільство?


— Дуже складно довести реальність поняття свободи для людини. Так само, як і спростувати. Доводиться обирати той чи інший бік залежно від переконливості наведених аргументів. На мою думку, зашкарублі детерміністи, які говорять про необхідність відмовитися від цього поняття взагалі, пропонують дуже мало натомість. Вони пропонують відмовитися від дуже багатьох речей: як ми бачимо одне одного, як ми залежимо одне від одного, як організовуємо свої суспільства тощо. Відмова від свободи тягне за собою відмову від індивідуальної відповідальності. Переконання, що ми вільні, відповідальні, є засадничим елементом налагодження зв’язків між нами. Очевидно, що ми не можемо просто так взяти й відкинути ці ре­чі. 
У першій частині своєї книжки, присвяченої феномену свободи, я намагаюся довести, що свобода людини є реальною. Люди здатні до самовизначення, вибору певного шляху життя, і це так чи інакше впливає на організацію суспільства. Тобто йдеться про політичну свободу. 

час великих філософів минув. Я маю на увазі тих, хто будував велетенські філософські системи, намагаючись пояснити нашу екзистенцію в систематичний спосіб


Завжди треба чітко окреслювати, що ви маєте на увазі під словом «свобода». Як на мене, мінімальне визначення свободи звучить так: це можливість обирати якийсь один стиль життя. Думаю, багато хто погодиться із цим визначенням. Якщо подивитися на всі типи людських суспільств, які бодай колись поставали, то лише ті з них, які мали певний рівень плюралізму, давали людям можливість обирати стиль і спосіб життя. І запорукою цього вибору є наявність інститутів, що здатні забезпечити згаданий вище плюралізм, як-от верховенство права. Таким чином, ліберальна демократія фактично є способом правління, що надає людям найбільший вибір того, як саме їм жити. 

 

Багато хто нарікає на брак політичної філософії, яка аналізувала б найгостріші проблеми, що постають перед суспільствами, як-от феномен постправди чи новий виток популізму. Але чи це справді так?


— Часто філософія запізнюється з тим, щоб запропонувати рішення для найактуальніших, найболючіших проблем, які постають перед суспільствами, і в цьому полягає її проблема. 


Цікаво, що Джон Ролз, один із найвизначніших політичних мислителів ХХ століття, насправді не мав на політику жодного впливу. Так, його запрошували до Білого дому, він обідав із американськими президентами, але якщо говорити про конкретні політичні рішення, то його філософія дорівнює нулю. Власне, це породжує багато питань. Індекс людського розвитку постав із його праць та запропонованих ним підходів. 


Над якими ж темами мають працювати філософи? Якщо говорити про мене, то на початку цього року побачив світ невеличкий памфлет норвезькою мовою про толерантність та проблеми, що виникають довкола неї. Рік тому вийшов памфлет на тему правди, у якому йшлося і про постправду, позаяк і одна, й інша задіяні в політиці. Написати книжку про страх мене мотивувало використання його в сучасній політиці. Найпродуктивніший підхід до політичної філософії нині полягає в аналізі специфічних конкретних проблем: що нам робити з ненависницькими промовами? Чому поняття правди стало для політики знову важливим? Так сталося не тому, що люди дискутували поміж собою, яка з т­еорій правди (кореспондентська чи когерентна) є валіднішою. Йдеться радше про те, хто має визначати, що є правдою, а що ні. Реальність сьогодні така, що бракує одного великого спільного ринку ідей, про який писав Джон Стюарт Мілль. Спостерігається дезінтеграція ідеї публічного простору: він не є єдиним і всеохопним, а поділений на частини, що комунікують між собою. 

 

Читайте також: Франкфурт: те, чого нам бракує


Нам треба розібратися з цими проблемами, а не зробити великий крок назад, вибратися на верхівку гори й знову замислитися над поняттям досконалого, ідеального суспільства. Трансцендентна досконалість, якщо говорити про політичну філософію, для мене є хибним шляхом. Робота з конкретними темами, реальними проблемами, реальною політичною ситуацією може дати цьому напряму філософії та суспільству як такому бодай щось. Так, це не так амбітно з погляду філософування, проте з погляду політики це важливо. 

 

Під час дискусії на Франкфуртському міжнародному книжковому ярмарку ви торкалися проблем цензури й самоцензури в громадянському суспільстві. Чому ці проблеми виникають там, де, на перший погляд, виникати не повинні?

 

— Ці проблеми мають кілька вимірів. Коли йдеться про авторитарні режими й характерний для них тип цензури, то все й так зрозуміло. Це давня проблема. І прикладами тут є Китай, Іран. Але водночас спостерігаємо, як постають неліберальні демократії, класичним прикладом яких є Угорщина. Це країни, де цензура повертається назад, підтримана більшістю людей. Я говорю про владну цензуру, схвалену населенням. Відмінність між ліберальною та неліберальною демократіями полягає в підході до захисту меншин. Перша з них ґрунтується на принципі, що передбачає чіткі межі легальної взаємодії більшості з меншинами. Ліберальні демократії починаючи від 2006 року занепадають. 


Ще одна проблема щодо цензури й автоцензури стосується якраз ліберальних демократій. Питання тут не в тиску влади, а в цензурі з боку самого громадянського суспільства. Йдеться про тиск різноманітних інституцій, наприклад університетів, який стримує людей від висловлювання власних думок 


і власної позиції. Є ті, що не готові до дискусій і воліють їх приглушити, ніби нічого й не було. Це дуже проблемні моменти, що постають на шляху розвитку ліберальних демократій. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.