«У нашій країні є все для проведення шикарних фестивалів, – каже вокаліст гурту «Мертвий Півень» Місько Барбара. – Унікальні за красою природні місця – ті самі замки. Люди. Музиканти. А ще фанатичні організатори, на яких тримаються всі наявні дійства. Та все ж нормальних фестів дуже мало».
Справді, за останні три роки, починаючи з проблемного 2009-го, в Україні постійно меншало музичних імпрез. Фактично цей рух наразився у нас як на катастрофічний брак коштів, так і на певну екзистенційну кризу власної спрямованості й існування. На жаль, нині такі заходи є чимось на кшталт закритого клубу для певної тусівки (кількох тисяч осіб, що кочують з одного фесту на інший). І так стається не тільки через реальну нестачу грошей у галузі та країні загалом. А й тому, що формат більшості українських open-air’ів, їх менеджмент та принципи побудови безперспективні й неефективні.
КУМІВСЬКІ КАСТИНГИ
«Величезна проблема всіх українських фестивалів – це жахлива інфраструктура, – стверджує Сергій Харчук, головний організатор щорічного заходу під назвою «Славське Рок». – Як запросити до нас Muse, коли в більшості сіл просто не вистачить банальної напруги в електромережі, щоб виконати їхній технічний райдер?»
Інфраструктура – півбіди. Ще гірша ситуація з принципом підбору виконавців. А це саме той компонент, на який передусім орієнтується слухач, вибираючи імпрезу. Найчастіше, з огляду на тотальну неприбутковість українських фестів, кастинг відбувається за вічним принципом кумівства. Цитуючи новий хіт Сєрґєя Шнурова, «чіста па-братскі». Тож команді, якої організатори не знають, напишуть у відповідь на заявку щодо участі: «Класно, але не формат». Доказом популярності для них найчастіше є коментарі на фестивальному форумі в стилі: «Прівєт лучшєй командє із Луґанска! Так ради, что ви продолжаєтє творіть! Будєм снова ждать вас на фєстівалє в етом ґоду… Кстаті, как там Жека, не женілся?» А дефіцит команд високого рівня зумовлює той факт, що одні й ті самі хедлайнери кочують з одного на інший фест.
До речі, щодо формату. Найвідоміші вітчизняні фести переважно орієнтуються на етнічно українське, у кращому разі – на world music. Підхід виправданий, адже дві третини молодих і не дуже музикантів грають фольк. Але проблема в тому, що під етновивіскою часто ховаються доволі слабенькі гурти, які видають варіації на теми «Спритка й Гарнюні». Доповнює картину закритість доступу до таких фестивалів колективів із нефольковим репертуаром. Тож етнофестивалі продовжують варитися у власному соку, животіючи завдяки постійній аудиторії.
НА ХАЛЯВУ
Публіку привчили до безкоштовних концертів, це відбувається за державні або спонсорські гроші, які могли б піти на розвиток фестивального руху. «В Україні було кілька спроб зробити фест на кшталт «Сігета». Але все знову розбивається об кількість безплатних концертів, – стверджує Олександр «Фоззі» Сидоренко, фронтмен ТНМК. – Ну справді, навіщо кудись під три чорти пертися, коли просто до твого міста якесь «пиво» усіх привезло та ще й пива ж таки наллє? Перебити це можна тільки ще більшими сумами, тобто привезти артистів, на яких підуть і які ще не виступали на площах. Гадаю, поява великих нормальних платних літніх open-air’ів – це питання лише еволюції. Насамперед слухачів, які розумітимуть, що літній фест – це такий самий концерт, як і в Палаці спорту, тільки просто неба. І за нього треба платити».
«Безкоштовні фестивалі – це абсолютно неправильно, так не має бути, – погоджується Місько Барбара. – Як можна влаштовувати народні гуляння за рахунок бюджету в країні з фатальним станом медицини та освіти? Сотні мільйонів гривень щороку витрачають на те, щоб народ побавився у видовища. Це просто ганьба. Музикантам варто відмовитися від участі в цьому обкраданні людей».
ДЕНЬ КОЛГОСПНИКА
Якщо безкоштовні «бюджетні» концерти живуть і житимуть, то фестивалі, створені за гроші держави, майже всі або загинули, або перебувають у стані «клінічної смерті». Як через позицію нинішньої влади, якій культура взагалі, складається враження, не потрібна, так і через свою комерційну безперспективність.
«На жаль, люди, які зараз масово прийшли до керма на рівні державному й регіональному, абсолютно не зацікавлені в розвитку музичного туризму, бо просто нічого в цьому не тямлять, – стверджує Сергій Харчук. – Це керівництво просто не збирається не те що створювати – бодай трохи допомогти в організації таких ось подій, тому в бюджетах узагалі нічого на це не передбачено. Простіше провести День колгоспника, давши заробити за «відкат» пригодованій івент-конторі. Винятки – фестивалі «Тарас Бульба», «Трипільське коло» та й усе».
На цю думку пристає і лідер гурту «Плач Єремії» Тарас Чубай. «Зараз створено такий настрій байдужості в країні, – констатує музикант. – Навіть суто бізнесовий підхід до розвитку фестивалів не врятує ситуації, адже в нинішніх умовах максимум, що вийде, – це спотворена версія «Таврійських ігор». Але в бік збільшення кількості російських «зірок». Упевнений, такі фести з’являться обов’язково у східних регіонах, де нічого не відбувається цікавого, – владі ж треба дати натовпу видовища. Звичайно, є прекрасні винятки, але хочеться більшого».
Проти розвитку фестивального руху грає і відсутність традицій нормального спонсорства та меценатства. «На жаль, подивіться хто в нашій країні є найчастіше багатієм і які в них музичні смаки, – продовжує Тарас Чубай. – Доки серед матеріально забезпечених не буде достатньої кількості освічених людей із гарним смаком, ситуація навряд чи зміниться. Проблема ще й у тому, що через брак фінансування навіть ті фести, що є, не мають належної медіа-підтримки».
Є кілька прикладів потенційно успішних фестивалів, яким дуже важко розвиватися не тільки через відсутність державного чи спонсорського сприяння, а й через небажання навіть тих, хто їздить на них, платити за музику. «От багато хто надягне на себе вишиванку, любить кричати, що він свідомий українець, – пояснює Сергій Харчук. – І перелазитиме триметровий паркан, щоб не платити за ту саму українську музику 50–100 грн. Мовляв, що це я у своїх Карпатах іще й гроші якимось зайдам віддаватиму. Звісно, не треба забувати про загальну злиденність населення, вона так само підживлює це жлобство. Хоча все одно навіть ці неімущі краще заплатять 50 грн за горілку в генделику, але в жодному разі не за фестиваль. Ну невтямки їм, що є витрати на охорону, воду, туалет, харчі музикантам тощо».
Тож чи існує шанс, що в Україні з’явиться свій масштабний «Сігет» чи «Вудсток»? «Для появи вітчизняного аналога цих фестивалів потрібно, щоб і організатори, і спонсори, і слухачі по-справжньому любили музику, – каже Тарас Чубай. – Адже від старту проекту до прибутковості має пройти щонайменше п’ять років – з угорським «Сігетом» було так само».
Належно організований фестивальний рух міг би стати платформою, завдяки якій смаки сучасного музичного споживача змінилися б на краще, а світогляд розширився. Але для цього потрібен іще один компонент – прозорість і доступність. Має бути рівна для всіх можливість виступу, висловлення своєї позиції та подальшої ротації в телеефірі чи на радіо після фестивалю. Бо ж саме це й дасть змогу пропагувати в Україні нові музичні тенденції. Коли музичний ринок стане досяжнішим для всіх, це підніме його. Що вже й казати про заробіток організаторів.