Навіть символічні порушення табу Пекіна посилюють довіру до Заходу
Що може зробити країна з мільйонним населенням, щоб збентежити ворогів, підтримати союзників, зміцнити трансатлантичний альянс і проявити сміливість й уяву? Відповідь отримаємо в Таллінні сьогодні, 8 листопада, на семінарі головного аналітичного центру Естонії — Міжнародного центру оборонних досліджень.
Серед спікерів очікуються два провідні парламентарі Естонії — колишній міністр закордонних справ Урмас Рейнсалу та багаторічний голова Комітету в закордонних справах Марко Міхельсон. Та найочікуваніший гість — людина, яка в більшості країн світу вважається парією. Це міністр закордонних справ Тайваню Джозеф Ву.
Однопартійний Китай вважає автономну острівну державу, яку представляє Ву, бунтівною провінцією — не доведеною до кінця справою часів громадянської війни, виграної Пекіном 1949 року. Здавалось би, ну й нехай: чимало країн мають дивні уявлення про історію та географію (ви колись намагалися пояснити відмінність між Британією, Великою Британією і Сполученим Королівством?). Материковий режим міг позиціювати «політику одного Китаю» як свій маленький дипломатичний бзик, а відносини інших країн із Тайванем нагадували б відносини із Сінгапуром: дружні, продуктивні й нудні.
Натомість Китай регулярно погрожує своїй острівній демократичній сусідці силовим возз’єднанням. Ба більше, невротично наполягає, щоб решта країн химерно заперечувала існування Тайваню як політичного утворення. Тому Китай завзято протестує щодо будь-якого публічного визнання Тайваню — навіть на сайті закладу харчування, де пропонується вибрати країну у випадному списку, дозволяється писати тільки «китайський Тайбей» або «провінція Китай».
Читайте також: Імперські відлуння: балтійський погляд
Це не лише дошкульно владний підхід, адже Тайвань став наріжним каменем політики інших країн щодо Китаю. Він є сигналом про вразливість. Якщо хочете подратувати Пекін, зробіть щось — будь-що — пов’язане з Тайванем. Держави з непохитними принципами й відважними лідерами використовують цю можливість. Першими були чехи: спочатку 2019 року зусиллями тодішнього мера Праги Зденека Гжиба, який у Тайвані вивчав медицину та скасував «політику одного Китаю» у своєму місті; згодом — руками спікера Сенату Мілоша Вистрчила, який 2020 року виголосив перед своїми колегами в Тайбеї промову «Я — тайванець» у стилі Джона Кеннеді; а в червні цього року новий президент Чехії Петр Павел з’явився в Празі на публіці з міністром Ву.
Далі естафету прийняла Литва, розлютивши китайську владу 2021 року фактичним відкриттям посольств у Вільнюсі й Тайбеї. У кожному з перелічених випадків Пекін реагував шаленою люттю. Однак життя тривало.
Тепер черга за Естонією. Вона дотримується стриманішого підходу, як порівняти з Литвою. Міністр Ву не матиме офіційних зустрічей зі своїми колегами. Утім, у Таллінні відкриється тайванський офіс під знаком «торгівлі й культури», що застосовується в більшості столиць, замість офіційного визнання Тайваню, на яке наважився Вільнюс.
Читайте також: Що спільного: Україна і Тайвань?
Тож вимальовується загальна картина. Кілька маленьких європейських країн знайшли в собі сміливість протистояти китайському гіганту та його спробам нав’язати глобальний бойкот політичних зв’язків із Тайванем. Це тягне за собою два наслідки. Перший — заохочення інших країн до ще більшої сміливості (привіт, Латвіє!). «Нині стільки візитів, принаймні на парламентському рівні, що вони не можуть переслідувати всіх і всюди», — каже Марко Міхельсон.
Другий — сигнал Сполученим Штатам, що принаймні деякі європейські країни мають ясне бачення світу. У довгочасній перспективі найголовнішим болем можновладців у Вашингтоні буде гегемонія непробивного однопартійного Китаю. І найнагальнішим питанням стане безпека Тайваню. Практично й символічно зміцнюючи зв’язки, європейські союзники надсилають повідомлення: це й наша боротьба. Це не лише правильна стратегія для відданих свободі країн, а й гарантія того, що, коли їм знадобиться допомога США, вони її отримають.