Коли чергові фільм чи книжка, сусідські чи й вітчизняні, стереотипно зображають українців лінивими, зрадливими та нещасними, самого обурення, нехай і справделивого, замало. Спробам фальшувати історію (цікаво, чи працюватиме ТУТ закон про наклеп?) треба протидіяти на всіх рівнях – від академічного до побутового. Водночас варто позбутися одного поширеного упередження, майже забобону: боягузливої переконаності, ніби потужність чужих агітаційних машин одразу ж прирікає нас на капітуляцію. Ба ні, якраз навпаки: є переконання, які всупереч нападкам лише міцніють. Зі ставленням до УПА саме так. Мільйони наших співгромадян переконані, що повстанці – герої. Ця певність може поширитися або лишитися при своїх носіях, але вже ніколи не зникне. Повстанська тематика вийшла за межі історичних монографій та малотиражних романів, це компонент масової культури, а значить і колективної свідомості. Навіть окрема естетика – стиль резистанс.
Непоборна опозиція
Масова культура побудована на дуже простих речах, буквально антонімах на кшталт добрий/поганий, наші/вороги. Для підлітка, котрий на футбольному матчі накривається жовто-блакитним прапором, він уже ніколи чужим не буде. Повстанська історія так само стала своєю для багатьох, хто й думати про це не міг раніше. Принаймні це цілком видима, вже не замовчувана минувшина зі своїми упізнаваними образами, сюжетами, навіть ритуалами. На порозі львівської «Криївки» російськомовні туристи кажуть «Слава Україні» й перехиляють чарку на пошану героїв. У той момент не має значення, що вони насправді думають про український націоналізм, незалежність і повстанський рух – вони просто приймають правила гри, перебуваючи на чужій, окремій території. І їхні фото звідти зі «Шмайсерами» та ППШ краще за будь-які промови потверджують статус УПА як воюючої сторони в Другій світовій.
Так, звісно, сучасна масова культура, виростаючи з опозицій, намагається їх одразу зніве-лювати. У ній найсерйозніші речі подано як гру, що на прикладі «Криївки» більш ніж добре видно. Однак згадані протиставлення добра і зла, свого і чужого нікуди не діваються. Дію їх призупинено, різкість пом’якшено, проте кожен український громадянин чи гість-турист розуміють їх одразу й напевне, хоч і ховають це розуміння за ввічливими усмішками. Тим часом, навіть доки триває гра, у свідомості її учасників формуються чіткі уявлення про полюси та силові лінії протистояння. А відтак вони стають переконаннями, котрі далі годі змінити. У цій справі масовій культурі немає рівних.
Крім відчутного дотепер політичного імпульсу, спрямованості на здобуття й розбудову української за формою та духом незалежної держави, борці УПА залишили по собі багатий фотографічний і текстуальний спадок – сюжети, пісні, поезію. Візуальні маркери резистансу дотепер більш ніж упізнавані, а окремі тексти, як-от «Лента за лентою», знають зараз краще, ніж багато народних пісень. Зміни відбулися навіть на рівні лексики, що описує ту війну: слова «криївка» та «бункер», здається, назавжди витіснили «бліндажі» та «зємлянкі» радянської армії. Значну роль в утвердженні позитивного образу повстанців, особливо в очах молоді, відіграли музичні проекти Тараса Чубая («Плач Єремії») та Андрія Кузьменка («Скрябін»), Сашка Положинського («Тартак») і Андрія Підлужного («Нічлава»), а віднедавна також – «Лагідна українізація» Ореста Лютого (Антін Мухарський). Останній проект цікавий не лише креативним переосмисленням набридлого шансону, а ще й демонстрованим прагненням наголосити водночас і на антибільшовицькій, і на антинацистській боротьбі УПА, а також на мультинаціональності й егалітарності Української повстанської армії. «Антитоталітарний» гурт Ореста Лютого, кліпи якого легко знайти на youtube, має назву «СТАЛІН унд ГІТЛЕР КАПУТ».
літературна відплата
Циркулювання повстанської тематики в ареалах масової культури було б карикатурним, якби паралельно тему не втілювали й у більш елітарному вимірі. Література художньо оформлює історичну пам’ять, фактично пропонує уявити той час і себе в ньому. Свідомі цієї місії, українські автори й авторки, які беруться до теми, реалізовують її у трагедійному ключі, не допускаючи, що й зрозуміло, жодних елементів гри чи стилізації. Від повісті Бориса Харчука «Вишневі ночі» (1985), в якій тема повстанського опору прозвучала вперше не завуальовано, до резонансної «Солодкої Дарусі» (2004) в письмі про боротьбу УПА домінує символічний код із фольклорними та біблійними обертонами. Книжка Марії Матіос написана з очевидним бажанням якнайсильніше вразити емоції читача: це проза відплати (тут саме так варто перекладати англійське resentment), котра має на меті передусім витворити вкрай негативний образ ворога. Попри більш реалістичне реконструювання та історичне узагальнення, Оксана Забужко в тій частині «Музею покинутих секретів», що стосується повстанського сюжету, також показово і прилюдно карає енкаведистів просто в тексті, як не в часі війни, то в нашій сучасності, коли їх знаходить відплата.
Чорно-білий стереотип, брак глибшого психологізму якраз притаманні культурі масовій саме в іпостасі її спрощеності. Видається, що обидві авторки, хоч Марія Матіос помітнішим чином, використовують прийоми літератури ширвжитку і прагнуть розгорнути високий трагедійний сюжет у площині максимально доступній найбільшому колу читачів. Це вдається обом, і саме їй – очевиднішою мірою. А проте, хоча попит і задоволено, залишається запит аудиторії на більш витончений, уважніший, інтелектуальніший опис ситуації тієї боротьби, позбавлений однозначності антиномій типу герой/зрадник – час тоді був складніший і ролей незмірно більше.
Історична справедливість
Не доводиться сумніватися, що подвиг УПА, і завдяки пафосу високої культури, і через натиск та динамічність масової, сьогодні вже годі витравити зі свідомості наших сучасників. Упродовж 1990-х, завдяки відкриттю численних фактів про ту боротьбу (хоча ще цілі їх пласти відкриваються нам дотепер), історія повстанського опору перестала бути лише сакральним знанням, котре таємно передають у родині від старших до молодших, й почала входити в сьогодення як повноправний компонент громадянської ідентичності. У наступній декаді української незалежності сюжети тієї боротьби почали циркулювати і в масовій культурі, завдяки чому вихлюпнулися поза межі Галичини та Волині й нині впізнавані в загально національному масштабі. Повстанська тематика тепер домінує, скажімо, порівняно з більш пропагованою колись через соціальне підґрунтя боротьби темою опришківства. Наш резистанс вийшов із криївок і проник у ближні та дальні українські столиці; його магнетизм лише збільшується від нових протистоянь. Врешті, є речі, котрі просто неможливо забути.
ХРЕСТОМАТІЙНІ ПРИКЛАДИ
«Наші партизани». Спільний альбом гуртів «Плач Єремії» та «Скрябін» 2000 року. Містить 11 обробок повстанських пісень, серед яких найвідоміші – «Гей Гу, Гей Га», «Ми йдем вперед», «Лента за лентою», «Там, під Львівським замком». Перший спалах повстанської тематики, видимий у всеукраїнському масштабі.
«Солодка Даруся». Експресіоністська повість Марії Матіос ретроспективно висвітлює трагічні події в буковинському селі часів боротьби повстанців та НКВД. Перший український бестселер, що сягнув накладу понад 100 тис. примірників. Надрукована 2004 року.
«Залізна сотня». Фільм 2004 року, знятий режисером Олесем Янчуком за книжкою спогадів Юрія Борця «У вирі боротьби». Попри деяку простоту сценарію, вражає якістю історичної реконструкції епохи і є, вочевидь, досі найкращою кінострічкою про УПА.
«Не кажучи нікому». Пісня та кліп, записані гуртом «Тартак» і Андрієм Підлужним у 2006 році й присвячені нерівному бою частин УПА з німецькими загонами в 1943 році біля стін Загорівського монастиря на Волині.
«Криївка». Відкритий у 2007 році ресторан у Львові, стилізований під бункер УПА. Кількість відвідувачів за рік наближається до 100 тис. осіб. Вочевидь, найбільший центр розповсюдження сувенірної продукції з повстанською тематикою.
«Музей покинутих секретів». Роман Оксани Забужко, що з’явився друком у 2009-му. Монументальна сага, зав’язка якої припадає на роки війни. Одну з головних сюжетних ліній присвячено підпіллю ОУН та боротьбі УПА з НКВД.
«Лагідна українізація». Проект Антона Мухарського, що стартував у березні 2012-го, містить україномовні пародії на низку впізнаваних пісень російського шансону. Серед найбільш вдалих – композиції «Народная шахтьорская», «А чемний легінь у саду», «Лук’янівський СІЗО» тощо.
«Танго смерті». Зовсім новий роман Юрія Винничука переплітає події в довоєнному й воєнному Львові та дійсність ближчих до нас 1980-х. Завдяки інтелектуальній інтризі й скрупульозній історичності є, вочевидь, найкращою сучасною реконструкцією психологічної атмосфери та повсякденної культури того періоду.