Ні, я не зловтішаюся. Я взагалі вважаю ницістю схильність автоматично радіти провалам своїх опонентів – у цьому разі тих сил, чию політичну лінію не поділяю. Тим більше що переді мною лежить документ «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава. Програма економічних реформ на 2010–2014 роки», під кожним рядком якого радо підписався б. Це вистражданий плід зусиль економічного блоку нашого нинішнього уряду та президентської адміністрації. Дорожня мапа того самого «покращення життя вже сьогодні». Ну хай завтра.
Одна проблема: закон про пенсійну реформу, який депутати ухвалили за п’ять хвилин до відльоту своїх рейсів на Мальдіви (чи куди вони тепер літають на канікули, я не в курсі), не має практично нічого спільного з пріоритетами, закладеними в ту омріяну програму. Там ішлося, якщо я не помиляюся, про захист громадян в умовах ринку, про відновлення справедливості (зокрема, гендерної) й, головне, про диверсифікацію механізмів пенсійного забезпечення, баланс інтересів пенсіонерів і працюючих… А прийняли якесь непорозуміння: підвищення віку для жінок, обмеження максимального розміру, з тих клаптик, з тих клаптик… Якщо це реформа, то я Конрад Аденауер.
Депутатів теж треба зрозуміти: остогиділи дощі, сонечка хочеться, Чечетов махнув, а гори воно все! Та й урядові так само варто поспівчувати: МВФ тисне, без чергового траншу не обійтися, то хай уже краще так. У тім-то й річ, що вся нинішня конструкція Української держави – це результат низки півзаходів, компромісів, латання дірок і добрих починань, не доведених до пуття.
Усе поспіхом, усе на вчора. Досить згадати, як приймалися в нас доленосні, стратегічні рішення – хоча б ту саму «конституційну ніч», участю в якій дехто досі так пишається. Що то було, як не напруження купки людей, до напруження не схильних, під тиском класичного шантажу, не більше. Не дивно, що Основним Законом так демонстративно нехтують: свідомо чи підсвідомо всі дійові особи та виконавці знають ціну засадничим документам. Хтось натисне, хтось підштовхне… Так майбутнє націй не вирішується. Точніше, може, й вирішується, але з відповідними наслідками.
«Гадаю, що восени буде цікавіше… Осінь буде врожайна на реформи», – подав надію віце-прем’єр Сергій Тігіпко. Та невже? У згаданому «плані покращення життя» зазначено графік реалізації, і, враховуючи кількість передбачених реформ (у тому порядку, як у документі: податкова, бюджетна, медична, пенсійна, освітня, соцзабезпечення, енергетики, вугільного та нафтогазового комплексів, ЖКГ, земельна, держуправління), його безнадійно зірвано, попереду ще вибори з відповідною реакцією електорату на непопулярні рішення, а підтримка влади, якщо вірити соціологам, уже впала, ще й ті «справедливі» суди популярності ніяк не додають…
Я зараз думаю про тих окремих фахівців, які погодилися на певні компроміси заради того, щоби реалізувати свої уявлення про соціально-економічний прогрес країни. Припустімо, що мотиви були саме такі: не пиха, не жага впливу, не привілеї, не чийсь шантаж, а можливість працювати й досягати успіху в масштабах держави. Це нагадує мені забуту дилему часів моєї далекої юності, коли порядні інтелігенти раптом погоджувалися грати за правилами системи й співпрацювати з радянською владою, КПРС тощо. Вони теж казали: «Критикувати завжди легко, а варто спробувати щось покращити». Система дуже швидко перетравлювала їх, передусім позбавляючи креативного дару, фантазії, віри в те, чим вони займаються, а потім або змушувала грати за своїми правилами, або викидала.
Гадаю, те саме відбувається з людьми, які мали необачність бути затягнутими в нинішню систему, бо вона, за великим рахунком, кардинально не змінилася. Є пріоритети першого й другого рівнів. Зміна країни на краще чи бодай, так би мовити, стабілізація падіння – другий рівень, хоча це нібито необхідно з міркувань самозбереження (якщо не збираєшся після виходу на пенсію проїдати вкрадене десь на Лазурному березі, тоді, звісно, байдуже). Але є перший – забезпечення себе й своїх бізнес-партнерів тут і тепер. Оскільки названі пріоритети суперечать один одному, здогадайтеся, що переможе.
Ось який урок із провалу реформ в Україні – не будемо дурити собі голову: провалу, крапка. Урок, я би сказав, антропологічний: якщо йдеш співпрацювати з біло-блакитною владою, щоби заробити чи вкрасти, тоді вперед, немає нічого неможливого! Якщо сподіваєшся зробити щось для країни, краще згадай Святе Письмо: «Не дай серцю моєму до злого прихилятись, в неправоті з людьми накладати, що беззаконня творять; та й щоб не бути мені учасником ласощів їх» (Пс. 140).