Епідемія COVID-19 у Луганську нагадує гру, в яку ми всі граємо за встановленими правилами. Ми закупили гречку й туалетний папір, поширюємо в соціальних мережах меми про «ковідку», сміємося самі із себе та чекаємо. Якоїсь миті виявилося: усе те, що було проблемою для нас, — відсутність залізничного сполучення та аеропорту, — раптом стало нашим щастям. Ми живемо за зачиненими кордонами, за залізною завісою, крізь яку не надто прагнуть прориватися люди з інших країн. Чи боїмося ми? Так, боїмося. Моя родина за всіма ознаками в групі ризику. Що я можу зробити, щоб захистити близьких? Хіба що обмежити контакти із зовнішнім світом і забезпечити їх усім необхідним удома.
Усі кажуть, що ніяких тест-систем у наших лікарнях немає, а самі лікарні під зав’язку забиті хворими, яким просто ставлять ГРЗ та пневмонію. Чи справді це так? У таке страшно вірити, але й повірити в те, що в нас є дефіцитні тест-системи, теж ніяк не виходить. Звідки їм бути? Щоб просто здати кров, ми купували все необхідне або платили прямо медичній сестрі «на розвиток кабінету».
Читайте також: Республіка мовчазних заборон
А ще нам постійно вкидають чутки про коронавірусну інфекцію, про заборони та обмеження, які потім виявляються фейком. Ніби це не про нас, а про Росію. І карантин не в нас. Але водночас ми віримо, боїмося, копіюємо й передаємо ці повідомлення, щоб налякати ще когось. Усіх продавців зобов’язали носити маски. Учителька моєї дитини ще перед канікулами почала бити тривогу: треба щось робити, треба обробляти парти, треба якось діяти! Знаю, що вона почала обробляти парти оцтом, бо антисептиків ми знайти не змогли. І це теж чомусь смішно: для дітей вона робила це чи для себе? А може, для батьків — щоб укотре довести нам, що вона хороша і дбає про дітей. У спортивній школі поклали на стіл порізану цибулю. Теж від коронавірусу, який могли принести діти. Але, попри цибулю, діти поводились, як завжди: «У тебе вода є? Дай ковтнути!». Тренер приватної секції десь знайшов спирт, яким давав розтирати долоні дітям перед тренуванням.
З початком неоголошеної епідемії наше життя змінилося мало. Хіба що ми постійно жартували над тим «ковідом» та чекали на карантин. Водночас діти гуляли містом, вільно пересувалися, а майже всі підприємства працювали. Коли світ уже зачинився на карантин, до Луганська привезли мощі Іонна Хрестителя. І це не марення, а реальність: усі охочі могли «провідати» святі мощі у Свято-Петропавлівському кафедральному соборі Луганська. Доступ вільний, ніяких заборон та обмежень. Може, організатори взагалі не чули про пандемію чи карантин? Єдине що — прибиральниці протирали скло на коробочці з мощами після кожного поцілунку ганчіркою — однією після всіх. Жодних масок, жодних рукавичок.
Читайте також: Людина номер один
Але ми святкуємо дні народження та ювілеї і жартуємо, коли разом їмо та п’ємо. Подруга на якесь моє запитання відповіла: «Не можу говорити — повний дім гостей». Я здивувалася: а як же карантин? На що вона, дуже легковажно сміючись, відповіла: «Та всі ж свої!». Хоча чому дивуватися, якщо Великдень у Луганську святкували гучно: церкви були відкриті для віруючих, хоча офіційно рекомендували не відвідувати кладовища.
Ця дивна історія триває третій місяць. Подруга-росіянка, побачивши фото з нашого дитячого майданчика, спитала в мене: «У вас маски ніхто не надіває?». Переглянувши фото, я здивувалася: справді, жодної людини в масці на повному дитячому майданчику. Я чесно відповіла, що маски в нас надівають, але там, де без них можуть не обслужити: у крамницях, таксі, «банках». Але навіть у крамницях чи на ринку продавці не дуже звертають увагу, якщо покупець без маски. І це знову схоже на гру: ми надіваємо маски за встановленими правилами, не дуже насправді переймаючись проблемою поширення вірусу.
Читайте також: Це солодке слово «війна»
Важко сказати, що страшніше: коронавірусна інфекція чи обіцянка війни від «голови республіки» в його гучній заяві. Тобто можлива смерть від пневмонії чи від кулі. Після заяви Пасічника про можливий наступ подруга перепитала в мене: «То виходить, що карантин уже не актуальний? Щось я не дуже розумію…» І потайки діти ходять до вчителів музики, тренерів з хореографії та на приватну підготовку до школи. Ніхто не говорить про це вголос, але в необхідність карантину не дуже вірять. І, здається, причина в тому, що люди просто втомилися боятися чогось.
У всіх основне питання зараз — відпустки. Чи відкриють кордони, чи можна буде десь оздоровити дітей та, головне, коли можна буде виїхати в справах до України. Одне зі спостережень: у «республіку» повернулися всі ті, хто працював на вахті в Росії та за кордоном. Наша вулиця оживилася, як колись. І це безсумнівний плюс карантину, бо в багатьох розділених роботою родинах хоча б на якийсь час життя стало, як до війни.
Дуже багато чуток про те, що буде далі. Чутки можна було б видавати окремою книжкою на зразок гуморесок. Але чомусь і до мемів, і до чуток люди звикли. Звикли до пандемії COVID-19. І через три місяці епідемії ніхто вже не купує гречку й туалетний папір, а до новин з телеекрану ставиться доволі спокійно — до страху, як виявилося, теж можна звикнути.