Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Республіка мовчазних заборон

Не варто думати, що життя в «республіці» сповнене очевидних обмежень чи заборон. Але так лише на перший погляд.

Бо насамперед спрацьовує негласне правило: не згадувати Україну в жодних офіційних звітах. Байдуже, чи йдеться про науку, творчість або спорт. Життя «республіки» почалося з 2014 року, а отже, усі досягнення, як і життя більшості структурних підрозділів та «міністерств», розпочалося саме цієї точки відліку. Єдиний виняток — почесні регалії, отриманні за часів України. Їх навпаки підкреслюють, ними пишаються й вішають на дверях кабінетів: «заслужений діяч України», «відмінник освіти України», «народний артист України». Такі відзнаки не приховують, а оголошують на конференціях і перед виступами співаків: чомусь вони не суперечать негласному правилу не згадувати Україну в позитивному контексті.

 

Дивна річ: у «республіці» нещодавно активізувалася наукова діяльність: пожвавився захист кандидатських і докторських дисертацій. Причина доволі прозора: це набагато простіше зробити в межах невеликої «держави», де ВАК (Вища атестаційна комісія. — Ред.) розташована в пішій доступності від місця роботи, а його голова — вчорашній колега чи сусід. Усі прагнуть якомога швидше проскочити зі своїми захистами, поки Росія офіційно не зайшла на територію «республіки» з жорсткішими вимогами до наукових праць. Тому більшість так званих науковців прагне якомога швидше «проштовхнути» свої дисертації тут, адже цілком упевнена, що Росія потім визнає всі місцеві документи. А хто заможніший, той виїжджає захищатися в Росію, щоб згодом уникнути суперечок.

 

Читайте також: Це солодке слово «війна»

 

Побутує такий місцевий стереотип, що тут усе «сільського» рівня. Зокрема й наукові роботи, бо пишуть їх місцеві науковці, а перевіряють і рецензують їхні знайомі, заплющуючи очі на помилки своїх приятелів і колег. Умовний рейтинг наукових звань у «ЛНР» зараз такий: звання, отримані до 2014 року в Україні — це справжня наука; звання, отримані за часів «республіки», викликають палкі суперечки, бо мають девальвований статус місцевих паперів; звання, отримані в Росії, є насамперед показником грошовитості науковця, а потім уже його знань і контактів.

 

До речі, щодо науки. Статті, опубліковані в українських наукових збірках упродовж 2014—2020 років, у написанні дисертаційного дослідження до уваги не беруться. Краще показувати лише праці, видані до 2014 року із додаванням статей, опублікованих пізніше в «республіці» та в Росії. Можна було б виїхати й захиститися в Україні, якщо йдеться про справжню науку, але... Це той аспект, із якого ми почали: побутує негласна заборона брати на певні посади тих, хто повернувся з підконтрольних територій України.

Один мій знайомий повернувся з України до окупованого Луганська після захисту докторської дисертації. Місцеві спецслужби півроку його перевіряли: мотиви повернення, зв’язки з Україною, родинні стосунки. Це були багаторазові співбесіди із співробітниками «МДБ», а потім іще півроку людина чекала на результат цих перевірок, не маючи змоги працювати. Тобто повертатися треба було із запасом грошей, щоб на них певний час жити. Зрештою в того чоловіка все закінчилося добре, принаймні він працевлаштувався. Але в колективі досі викликає підозри через свої наукові контакти з Україною. Такі повернення були логічними в перші два роки, коли люди закінчували писати й захищати в Україні роботи, що були на етапі завершення на 2014 рік. Зараз повернутися в «республіку» з України і працевлаштуватися в бюджетну галузь дуже складно, особливо чоловікам.

 

Офіційно та з високих трибун Україну можна згадувати тільки погано. Виняток становлять кумедні випадки чи помилки української влади. Здається, є цілий штат співробітників, який підбирає саме таку інформацію, щоб потім подати її з певними висновками в місцевих новинах. Хвороби в українській армії, смерті через необережне поводження зі зброєю чи наркотики — про це говорять так, ніби в «республіці» все ідеально: ніхто не пиячить, не хворіє, не помирає через нещасні випадки. Уявіть людей, які не мають доступу до повної картини того, що відбувається довкола. Це пенсіонери або люди без доступу до інтернету. Звичайно, вони вірять усьому, що чують із «офіційних джерел», тобто з новин місцевого телеканалу.

 

Читайте також: Людина номер один

 

Моя мама після чергової новини місцевого «розливу» про Україну нажахано перепитала мене: «Невже таке можливо?». Хоча вона їздить на підконтрольні території та бачить усе на власні очі. Тобто Україна для неї ніби двоїста: одна — реальна, а інша — та, про яку розповідають «республіканські» ЗМІ. До речі, перед поїздкою на вільні території я сама завжди хвилююся, як це роблять деякі сільські мешканці, які рідко виїжджають до міста. Мені здається, що я не знайду чогось, не впораюся, і для всіх стане очевидною моя провінційність.

 

Та всупереч усім заборонам люди, не пов’язані з місцевою «владою», говорять про Україну зовсім інше. Звичайно, ці інші розмови точаться швидше пошепки, коли почути їх можуть лише близькі друзі. На підконтрольні території їздять лікуватися. Там купують ліки. Оздоровлюють дітей. З України літають відпочивати за кордон. Саме в українських санаторіях проходять реабілітацію після операцій ті, хто може собі це дозволити. Одна знайома якось розповідала про стан здоров’я дочки, то наприкінці розмови підкреслила: «Я навіть з українськими лікарями радилася!». Бо український лікар у нашому розумінні  — це фахівець із суттєво вищим рівнем знань. Молодь часто їздить відпочивати в Карпати. Але за єдиної умови: їхня професійна діяльність ніяк не пов’язана з «республіканською» владою, інакше це може стати причиною звільнення без пояснення причин. До речі, не бажано за будь-яких умов викладати фото з таких подорожей у соціальних мережах. Лише дуже наївна людина пишатиметься тим, що має серед друзів і українських військових, і місцевих «міністрів». Тому лише через якийсь час можна здебільш випадково дізнатися, що у відпустці твій колега подорожував Україною, хоча в соціальних мережах немає жодної фотографії, ніби нічого й не було. Таке собі подвійне життя, майже як у таємних агентів із кіно. Про плани виїхати в Україну не попереджають. Із приводу перетину лінії розмежування багато хто поділяє новітні забобони: якщо напередодні скажеш комусь про поїздку, то годинами стоятимеш у черзі, а якщо зробиш це потай, все вдасться добре. У такі подорожі люди беруть із собою амулети, ліки, воду, гроші, одяг і чисту білизну. Вам це нічого не нагадує? Бо я бачу тут схожість із приготуванням людини до складної операції, коли хворий розглядає всі варіанти завершення процедури: від одужання до смерті. І готується до обох водночас.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.