Незважаючи на те, що сучасне суспільство стверджує про відхід у минуле суворого конформізму, авторка пише, що він таки існує. Однак тепер в іншому вигляді. В Америці, прямо зараз, можна зустріти людей, які втратили все – роботу, гроші, друзів, колег – не порушуючи законів, а іноді і правил на робочому місці. Натомість вони порушили (або звинувачуються у порушенні) соціальні кодекси, пов’язані з расою, статтю, особистою поведінкою чи навіть гумором. Авторка пише, що багато хто із постраждалих не зробив нічого протизаконного.
Йдеться про те, що часто для уникнення осуду люди послуговуються поняттям «культура скасування», якою б законною критика не була.Однак часто, розбираючись в історіях тих, хто постраждав від правосуддя натовпу, не все виглядає однозначно і можна знайти неочевидний аргумент щодо проблеми десь посередині.
Нюанси та двозначність мають важливе значення для верховенства права, пише авторка: “у нас є суди, присяжні, судді та свідки саме для того, щоб держава могла дізнатися, чи був скоєний злочин, перш ніж призначити покарання. У нас є презумпція невинуватості обвинуваченого. Ми маємо право на самооборону”.
Але для того, щоб винести вирок в мережі, цього не потрібно. Навпаки, сучасна публічна сфера в Інтернеті – місце швидких висновків, жорстких ідеологічних призм та аргументів із 280 символів, не приймає ні нюансів, ні двозначності. Проте цінності цієї онлайн -сфери стали панувати над багатьма американськими культурними установами: університетами, газетами, фондами, музеями. Через вимоги громадськості про “відплату”, вони “скасовують” людину без реального тіла злочину. “Замість судів вони використовують секретну бюрократію. Замість того, щоб заслуховувати свідчення та свідків, вони виносять рішення за закритими дверима”, – додає Енн Епплбом.
Читайте також: Картини з вікна моєї кімнати
Незважаючи на закон про свободу слова, відсутність цензури від уряду та правлячої партії в Америці, існує страх перед інтернет-натовпом, офісним натовпом або натовпом з однолітків. В есе авторка розмірковує, наскільки інтелектуальне життя зараз придушене через страх того, як виглядав би погано сформульований коментар, якщо його вирвати з контексту та розповсюдити у Twitter?
Для того, щоб зрозуміти, наскільки люди попадають під вплив страху перед публічним осудом, Енн Епплбом поспілкувалась із більш ніж десятком людей та прослухала їхні історії “неуспіху”.
Вона спілкувалась із людьми, які не були звинуваченими у реальному злочині, не кажучи вже про засудження у фактичному суді. Усі вони заперечують публічну версію своєї історії. Деякі кажуть, що їх було помилково звинувачено, інші, що звинувачення перебільшені або неправильно витлумачені. Часто такі ситуації вже неможливо повернути на користь постраждалим, йдеться у статті: “Засудження та винесення вироку без належного процесу чи милосердя повинно глибоко турбувати американців”.
Авторка апелює до юриспруденції, пояснюючи, чому самосуд в мережі є незаконним так само: у 1789 році Джеймс Медісон запропонував Конституцію США гарантувати, що «жодна особа не може бути … позбавлена життя, волі чи власності без належного судочинства». І П’ята, і чотирнадцята поправки до Конституції закликають до належної процедури.
Дехто із людей, з якими спілкувалась Еплбом, розповідали, що після порушення так званого соціального коду та шторму в соцмережах, люди, які могли щотижня ходити на ланч протягом десятиліть без питань перестають спілкуватись через масове “скасування” когось в мережі.
“Журналіст розповів мені, що після того, як його звільнили, його знайомі розбилися на три групи. Були “герої”, небагато за кількістю, які «наполягали на належній процедурі, перш ніж завдати шкоди життю іншої людини, і які тримаються своїх друзів”. Другі – “лиходії”, які вважають, що вам слід “негайно втратити засоби для існування, як тільки будуть висунуті звинувачення”. Деякі старі друзі або люди, яких він вважав старими друзями, навіть приєдналися до публічної атаки. Але більшість були в третій категорії: “підтримують, але марно”. Вони не обов’язково думають про вас найгірше і хотіли б, щоб ви отримали належну процедуру, але не розглядали це питання. Можливо, у них є причини думати про вас милосердно, але вони надто зайняті, щоб допомогти. Або їм надто багато чого можна втратити", – такий поділ виділила авторка на базі розмов із жертвами “культури скасування”.
Однак, навіть у разі відсутності безпосередніх покарань через шеймінг у мережах, виникає проблема несприйняття на робочому місці. Навіть якщо постраждалого не відсторонили, не покарали чи не визнали винним у чомусь, після інтернет-атаки він не зможе спокійно працювати. “Якщо ви професор, ніхто не хоче, щоб ви були вчителем чи наставником (“Аспіранти дали мені зрозуміти, що я не особистість і не можу терпіти”), не можна публікуватись в професійних журналах. При цьому, ви не можете залишити свою роботу, тому що ніхто інший вас не візьме на роботу”, – пише Енн Епплбом.
Один редактор «Нью-Йоркського книжкового огляду» у редакційній суперечці, пов'язаній з рухом #MeToo (соціальний рух у мережі проти сексуального насилля, – Ред.), якого не звинуватили у нападі, а просто в друкуванні статті, яка не сподобалась, відзначив, що видання, в яких він публікувався декілька десятиліть більше не приймають його робіт.
Для багатьох інтелектуальне та професійне життя зупиняється. Пітер Ладлоу, професор філософії в одному з вузів, у розмові з авторкою розповів, що втратив два книжкові контракти після того, як університет примусив його звільнитися з роботи за два випадки сексуальних домагань, які він заперечує. Інші філософи не дозволяють своїм статтям виходити в тому ж томі, що й одна з його. Після того, як поета Джозефа Мессі звинуватили у "переслідуванні та маніпулюванні" жінками, з якими він мав романтичні стосунки, Академія американських поетів видалила всю його поезію зі свого веб-сайту, а його видавці видалили його книги. Стівен Елліотт, журналіст і критик, якого звинуватили у зґвалтуванні в анонімному списку "Shitty Media Men", який поширювався в Інтернеті на піку розмов #MeToo – зараз подає в суд на творця цього списку за наклеп – після появи у списку опублікована збірка його есе безслідно зникла, а рецензії скасовано. З ним відміняють інтерв'ю, не запрошують на панелі книг, читання та інші події.
Іноді без реального підґрунтя для звинувачень, але за цілковитої впевненості певної спільноти у існуванні проблеми, застосовують концепт вибачень. Одного з чоловіків, з якими спілкувалась Енн Еплбом, попросили вибачитися за правопорушення, яке не порушувало жодних фактичних правил. “Я сказав: “За що я вибачаюся? “Вони відповіли: “Ну, певні почуття були ображені”. Тому я вибачився так: “Якби я сказав щось, що вас засмутило, я б не хотів цього. Вибачення спочатку було прийнято, але проблеми цього чоловіка не закінчилися, пише Епплбом без зайвої конкретики.
Однак не всім потрібні вибачення. Один з колишніх журналістів сказав, що його колишні колеги не хочуть прощати. За його словами, вони хочуть “покарати і очистити”. Але усвідомлення факту, що слів ніколи не досить виснажує, пояснює авторка: “Якщо ви приносите вибачення і заздалегідь знаєте, що ваші вибачення не будуть прийняті – що це буде вважатися кроком у психологічній чи культурній чи політичній грі, – тоді цілісність вашої самоаналізу висміюється і ви відчуваєте себе назавжди атакованим у світі невблаганності ", – сказала мені одна людина”
Жінку, яку звинуватили через те, що вона писала про сексуальні домагання, спочатку не мала права знати, хто її обвинувачувач. На додачу, про сам процес розгляду звинувачень у тій структурі наказати тримати у секреті.Ще один вчений розповів Енн Епплбом, що його університет “ніколи навіть не розмовляв з ним, перш ніж вирішив покарати”. Ті, хто проводив розслідування, з ним не спілкувались, а те, що доказів не знайшли, для них не означало, що цього не сталося. Такі таємні процедури, які відбуваються поза законом і змушують обвинуваченого почуватися безпорадним та ізольованим, були елементом контролю. Це є способом тиску в авторитарних державах.
“Сталін створив "трійки" – спеціальні позасудові органи, які розглядали десятки справ за день. Під час культурної революції в Китаї, Мао надав студентам повноваження створювати революційні комітети для нападу та швидкого усунення професорів. В обох випадках люди використовували ці нерегламентовані форми “справедливості”, щоб переслідувати особисті образи або отримати професійну перевагу…Соціолог Ендрю Уолдер говорив, що культурну революцію в Пекіні формували змагання за владу між конкуруючими студентськими лідерами”, – пише у матеріалі.
Читайте також: Соцмережі: від свободи до ненависті
За словами Енн Епплбом, Америка залишається на безпечній відстані від Китаю Мао або сталінської Росії. Ні таємні університетські комітети, ні натовпи у соціальних мережах не підтримуються авторитарними режимами, які загрожують насильством. Однак вони часто мають нечіткі формулювання дисциплінарних вимог чи умов, за яких можна когось покарати. Через це часто такі комітети використовують, аби “вигородити” себе чи репутацію установи, тому такі органи працюють в обидва боки, пише Епплбом:
“Щонайменше двоє з тих людей, у яких я взяла інтерв'ю, вважають, що їх покарали, бо білий чоловік-бос, вважав, що йому потрібно публічно пожертвувати іншою білою людиною, щоб захистити власне становище”.
Зважаючи на численні приклади суду без суду, Епплбом пише, що майже вся інтелектуальна спільнота утримується від озвучення реальних думок: “Студенти та викладачі, головні редактори – усі знають, у якому суспільстві вони зараз живуть. Ось чому вони цензурують себе, чому вони уникають певних тем, чому вони уникають обговорювати що-небудь надто чутливе, боячись попасти під зловживання, переслідування чи звільнення без належної процедури. Але таке мислення незручно наближає нас до Стамбула, де історію та політику можна обговорювати лише дуже уважно”, резюмує Енн Епплбом. За її словами, якщо ми усунемо від решти суспільства, а головне від творчих професій усіх ексцентричних та проблемних людей, ми станемо тьмяним, менш цікавим суспільством та місцем, де рукописи сидять у шухлядах для боязнь свавільних суджень. Мистецтво, гуманітарні науки та засоби масової інформації стануть жорсткими, передбачуваними та посередніми.