Енергетика незалежної України завжди була полем зіткнення та одним із найважливіших джерел заробітку для найбільших олігархів і чільних представників влади. Вплив процесів, що відбувалися в ній, на національну безпеку, конкурентоспроможність економіки чи достаток суспільства залишався на другому плані. Проте впродовж останніх років ця тенденція сягнула небезпечної межі на тлі зниження ефективності державного управління, що прогресує.
Далеким від ідеального стан справ у ній був і за часів попередньої влади, про що Тиждень неодноразово писав у серії спеціальних публікацій протягом 2014–2019 років, водночас пропонуючи дієві механізми для зміцнення енергетичної безпеки. Але після приходу до влади Володимира Зеленського успадковані проблеми не тільки увиразнилися, а й із кожним роком набували все більш загрозливих проявів.
Нікого не чую, нічого не бачу
На початку червня 2019 року, майже відразу після інавгурації чинного глави держави (див. № 23/2019), а також у багатьох подальших публікаціях, Тиждень неодноразово привертав увагу до тих викликів, які сьогодні таки постали перед країною внаслідок російського газового шантажу. А на початку 2020-го, аналізуючи перші пів року енергетичної політики нової влади, ми наголошували, що ставка на імпорт за одночасного згортання внутрішнього виробництва у видобутку вугілля та електроенергетиці завершиться катастрофою для енергетичної безпеки країни (див. Тиждень № 3/2020). І, так само як і представникам попередньої влади, пропонували дієві превентивні заходи для упередження та нейтралізації загроз.
Зокрема вже тоді застерігали керівництво країни, що внаслідок здійснюваного ним курсу в енергетичній сфері втрачаються навіть ті незначні здобутки, які були здобуті в попередні періоди. А довгострокові інтереси приносяться в жертву короткочасним вигодам для окремих лобістів нарощення імпорту. Проте замість використовувати антимонопольні механізми під прикриттям «боротьби з монополізмом Ахметова» (який досі не подоланий), у Зеленського послідовно займалися знищенням національного видобутку вугілля та генерації з нього струму. Крок за кроком формувались умови, які не залишали альтернативи, окрім потрапляння країни в тотальну залежність від імпорту енергії з інших країн, насамперед із Росії чи її сателіта — Білорусі.
Читайте також: Замінити труби кораблями
Урешті, влада вже мала минулої зими попереджувальний сигнал тривоги. У січні 2021-го «Укренерго» било на сполох через критичну ситуацію із запасами вугілля всіх марок на складах ТЕС. Його запаси тоді зменшилися, майже як зараз, до 0,5 млн т. Причому найбільш критична ситуація, знову ж таки, склалася не з антрацитовим вугіллям, поклади якого в Україні залишилися в ОРДіЛО, а саме з вугіллям газових марок, яке в надлишку здатні видобувати українські шахти. Як наслідок, із 18 січня довелося вмикати шість блоків трьох державних ТЕС «Центренерго» (Вуглегірська ТЕС, Зміївська ТЕС і Трипільська ТЕС) на навіть тоді в рази дорожчому резервному паливі — природному газі (який сьогодні ще більше зріс у ціні). Причини мало чим відрізнялися від тих, які спровокували дефіцит палива на складах нині. Серед основних: обвал видобутку на українських шахтах, який тривав упродовж усього 2020 року та завершився недоотриманням 4,5 млн т палива; відсутність біржової торгівлі ним і відтак формування реальної ринкової ціни; шантаж монополіста на ринку ДТЕК Ріната Ахметова з метою добитися підвищення цін; відсутність будь-яких попереджувальних кроків для демонополізації ринку та забезпечення на ньому дієвої конкуренції. Та й влада вживала фактично ті самі, що й зараз, демонстративні, але надзвичайно неефективні кроки у відповідь. Наприклад, 20 січня, як і днями, оголосила про намір перевірки генеруючих компаній через недостатні запаси вугілля на складах.
Однак системних заходів для вирішення проблеми так і не було вжито. Видобуток вугілля в країні і далі згортався, накопичення його на складах ТЕС — ще більше відставало від визначених графіків, демонополізації видобутку так і не відбулося. ДТЕК просто віддав державі найменш ефективну частину своїх шахт із «Добропіллявугілля».
Наслідком стало повторення кризи зараз, однак уже в значно гіршому вигляді. Запаси на складах сьогодні, на початку опалювального сезону, приблизно такі ж, як були в січні, тобто вже в розпал минулого, коли вони закономірно були частково спрацьовані. А якщо порівнювати з початком минулого опалювального сезону, то зараз вони в рази менші, тож не те що до січня, а навіть до грудня немає й мінімального запасу міцності. Водночас не лише не поповнюються, а й далі стрімко скорочуються. Зокрема попри те, що через нестачу палива зупинили роботу вже понад два десятки енергоблоків різних ТЕС та ТЕЦ, до 2 листопада запаси вугілля зменшилися за місяць більш як на 0,2 млн т — до 0,54 млн т. Хоча, згідно із затвердженим Міненерго графіком, на цей час мало би бути майже вшестеро більше: понад 3 млн т. Лише на трьох ТЕС запаси вугілля наразі відповідають бодай рівню мінімальних гарантованих, однак це саме ті, які зараз забезпечуються або винятково (Луганська та Добротвірська ТЕС ДТЕК), або переважно (Криворізька ТЕС ДТЕК) завдяки імпорту вугілля.
Гра на боці ворога?
Відтак усе більше підстав вважати, що хтось у владі цілеспрямовано нищить українську енергетику, щоб повернути країну на енергетичну голку Росії та її білоруського сателіта. Зокрема, як свідчать свіжі дані Міненерго, лише у вересні видобуток усього вугілля був на 0,5 млн т меншим, аніж у вересні минулого року. Загалом же за останні три місяці (липень — вересень) видобули майже на 1,4 млн т вугілля менше. Водночас українські компанії шукають вугілля за кордоном і готуються купувати струм у Білорусі.
У цих умовах міністр енергетики Герман Галущенко ще місяць тому зняв із себе та уряду відповідальність за ситуацію, заявивши, що за дотримання графіка накопичення вугілля на складах несуть відповідальність генеруючі компанії. Водночас у Міненерго намагаються виправдовуватися намальованими «успіхами» у видобутку вугілля на державних копальнях. Наприклад, оприлюднені останнім часом звіти показують «зростання видобутку» палива у вересні 2021 року на 145,6 тис. т, хоча уважніший аналіз швидко виявляє примітивну маніпуляцію з базою порівняння. В отриманий загальний обсяг включили 183 тис. т, видобутих на «Добропіллявидобуток», шахти якого у вересні минулого року ще перебували в управлінні ДТЕК Ахметова, і їхні результати просто не додали в показники державних копалень.
Відтак замість приросту насправді на старих шахтах Міненерговугілля маємо мінус 37,4 тис. т палива лише за вересень. Може, це й не дивно, коли взяти до уваги, що, як свідчить днями оприлюднена інформація, шахтарям державних шахт лише зараз почали виплачувати заборгованість із зарплати, сформовану ще влітку.
З «Добропіллявидобутком» ситуація ще гірша. У вересні минулого року під управлінням ДТЕК там видобули 272 тис. т, і план на вересень 2021 року вже після його перетворення на державне підприємство передбачав його на рівні 274 тис. т. Однак фактично отримали лише 183 тис. т, тобто на третину менше! І це відбувається в той час, коли саме на ТЕС державної ж «Центренерго» спостерігається найбільш критична ситуація із запасами вугілля. Як наслідок, їхні блоки виведені з експлуатації або працюють на мінімальній потужності.
Однак і в цих умовах загальний підхід у Міненерго залишається незмінним. Там і надалі переймаються не збільшенням видобутку палива в Україні, а запевненнями, що от-от надійдуть мільйони тон закупленого в інших країнах палива. Зокрема перший заступник міністра енергетики Юрій Власенко днями запевнив, що в листопаді 2021 року очікують на імпорт вугілля з Польщі, Казахстану та ПАР, звідки тільки державна «Центренерго» планує імпортувати близько 200 тис. т палива. Це, між іншим, не набагато більше аніж спад видобутку лише у вересні й тільки на тих копальнях, які перебувають у державній власності. Дивуватися, що саме на імпорт палива в цих умовах роблять ставку і в ДТЕК Ахметова, уже не доводиться. Протягом вересня — жовтня (до 21 числа) компанія імпортувала понад 278 тис. т вугілля. Ще 285 тис. т очікують найближчим часом. І це так само на тлі спаду видобутку на українських шахтах компанії.
Читайте також: Україна нарощує імпорт вугілля та зменшує його власний видобуток
Наступним кроком готується відновлення імпорту електроенергії з Росії та Білорусі. Наприкінці жовтня на аукціоні розподілили імпортну потужність з 1 листопада на 3,1 ГВт електроенергії, що еквівалентно потужності однієї з українських атомних електростанцій. І хоч пізніше стало відомо, що з 1 листопада імпорту електроенергії ні з Білорусі, ні з РФ поки що не буде через відсутність пропозиції з цих країн, за інформацією учасників ринку, наразі імпорт таки може розпочатися, хоч і з деяким запізненням, принаймні з Білорусі.
Однак уже зараз очевидно, що стабільним він не буде. Маємо справу насамперед із черговим застереженням: наявність чи відсутність критично необхідних для української енергетики ресурсів, газу, вугілля чи струму, буде завжди визначатися не економічними або бізнесовими, а винятково геополітичними мотивами Кремля.
Свідченням цього стала нещодавня відмова Мінекономіки РФ у наданні квот російським компаніям на експорт енергетичного вугілля в Україну з 1 листопада. Там пояснили таке рішення тим, що «зростає попит на енергетичні марки вугілля, і необхідно приділяти особливу увагу забезпеченню власних потреб усередині країни». Хоча на тлі синхронізованих обмежень на транзит Україною газу теж із 1 листопада йдеться насправді, з одного боку, про посилення тиску на нашу залежну від імпорту енергетику, а з другого боку — про підштовхування до закупівель саме електроенергії.
Дефіцит вугілля для генерації електроенергії — це примус України до спалювання на українських ТЕС природного газу. По-перше, струм із нього буде в рази дорожчий, що підриватиме українську економіку та змушуватиме Київ шукати компенсатори коштом Нафтогазу чи бюджету. По-друге, спалювання газу на ТЕС посилить тиск на наші мінімальні цьогорічні запаси в підземних сховищах (див. «Адаптація попиту»).
Для їхнього швидшого вичерпання Газпром одночасно створює й інші додаткові умови. Наприклад, хоч і сплачує за передбачені угодою 2019 року обсяги транзиту в 109 млн м³ на добу, однак фактично транспортування нашою газотранспортною системою (ГТС) лише протягом останніх кількох місяців обвалилося більш як удвічі. У серпні йшлося про 124 млн м³ на добу, у вересні — 109 млн м³ у жовтні — 86 млн м³, а з 1 листопада — лише про 57 млн м³.
На доходах від транзиту через принцип «качай або плати» це не позначиться, однак створює дефіцит газу на західних кордонах України, мінімізуючи можливості для віртуального реверсу. Також це знижує тиск у ГТС України, чим створює для нас додаткові проблеми з погляду як виконання самого транзиту, так і забезпечення паливом споживачів у східних регіонах країни. Раніше замість перекидати блакитне паливо через усю країну для потреб споживачів на сході завжди просто відбирався газ, який надходив із РФ для транзиту до Європи. А в ЄС замість цього ішло блакитне паливо, накопичене на зиму в сховищах у Західній Україні.
Якщо обсяги фізичного транзиту російського газу й надалі зменшуватимуться, то з похолоданням про жодні закупівлі газу віртуальним чи й реальним реверсом із ЄС говорити не доводитиметься. І тут усе більшим є ризик, що заявлених «достатніх обсягів» може виявитися насправді недостатньо до кінця опалювального сезону.
Станом на ранок 2 листопада в підземних сховищах (ПСГ) України залишалося лише 13 486 млн м³ так званого технологічно активного газу, тобто того, який можна використати для потреб споживачів, хоча ще на ранок 6 жовтня його було 14 214 млн м³. Тож, попри те що опалювальний сезон у країні лише починається, а температури залишаються досить високими, сховища спорожніли на 728 млн м³, причому за останній тиждень (з 25 жовтня по 2 листопада) уже на 315 млн м³.
Значні обсяги блакитного палива і далі залишають країну: 30 жовтня на західному кордоні передали на 8,1 млн м³ блакитного палива більше, аніж отримали на усіх точках входу в нашу ГТС. Як уже писав Тиждень, приватні трейдери, які закачували паливо в ПСГ раніше, і далі активно продають його значні обсяги до ЄС навіть попри заяви українських можновладців про «відсутність для цього економічної логіки» (див. № 41/2021).
Однак полегшуватиме проходження опалювального сезону цьогоріч лише зниження попиту на блакитне паливо з боку виробничого сектора, яке відбувається вже не перший місяць з економічних причин. Через зростання цін з травня — червня його споживання для комерційних потреб стабільно меншало: у травні 2021 року, за даними Держстату, на 260 млн м³ менше, аніж цього ж місяця торік, у червні — липні вже на 480–570 млн м³. А загалом за п’ять місяців із травня по вересень спалили на 2,1 млрд м³ блакитного палива менше, аніж у той же час 2020-го. Це б’є по економіці й особливо промисловості, однак із погляду проходження опалювального сезону дещо полегшуватиме процес.
Однак цієї економії може виявитися аж ніяк не досить. Під час попереднього опалювального сезону лише протягом листопада 2020 — березня 2021 року, за даними Держстату, в Україні спожили 20,4 млрд м³ блакитного палива. Якщо зменшення його споживання для потреб, відмінних від опалення (головно — для виробництва), бодай утримуватиметься на рівні, зафіксованому за п’ять місяців (у травні — вересні), то найближчого опалювального сезону країні буде потрібно принаймні 18–18,5 млрд м³. Водночас очікувати на заощадження споживання палива на комунальні потреби не доводиться, оскільки урядом вже ухвалено рішення про заборону відключати від постачання навіть у разі несплати.
Внутрішній видобуток становить 1,5–1,6 млрд м³ на місяць, що за п’ять місяців дає до 7,5–8 млрд м³. Тож імпортувати (якщо буде звідки) чи підняти зі сховищ потрібно буде принаймні 10–11 млрд м³. Водночас, за наявними даними, понад 3 млрд м³ в ПСГ країни належить приватним трейдерам, які, як зазначалося вище, піднімають звідти паливо для експорту до ЄС і будуть робити це ще активніше в умовах збільшення споживання палива в Європі з настанням холодів. А це свідчить, що наявних з їхнім урахуванням менш як 13,5 млрд м³ в сховищах заледве вистачить навіть до кінця березня.
Читайте також: Від кількості до якості
Без невідкладного викупу Нафтогазом газу приватних трейдерів та якнайшвидшого припинення його експорту до ЄС уже навесні (друга половина березня й особливо початок квітня) в Україні можуть виникнути суттєві проблеми із забезпеченням опаленням домівок мільйонів українців. Це навіть за умови, що не буде потреби спалювати значно більші, аніж минулої зими, обсяги газу на ТЕС/ТЕЦ (адже Київтеплоенерго, наприклад, і так спалює щозими мільярди кубометрів газу для виробництва не лише тепла, а й електроенергії).
Проте в державних компаніях навіть після всіх отриманих останнім часом уроків і далі керуються мірками короткочасної фінансової вигоди, а не забезпечення енергетичної безпеки. Наприклад, уже на початку листопада в. о. генерального директора Укртрансгазу Сергій Перелома заявив, що оператор газосховищ використовує близько 60% потужностей ПСГ для задоволення потреб України. Тож решту він учергове запропонував іноземним партнерам для розв’язання стратегічних питань енергетичного ринку Європи.
Хоча не існує жодного інструмента, який був би здатний у коротко- та навіть середньостроковій перспективі гарантувати енергетичну безпеку України краще, аніж заповнені під зав’язку до початку кожного опалювального сезону підземні сховища газу. І не іноземними компаніями, а українською державою. Оптимальним є створення стратегічного недоторканого запасу технологічно активного газу бодай у 10–12 млрд м³, які мають залишатися там після завершення кожного опалювального сезону та використовуватися лише в критичних для енергетичної безпеки випадках. Якби цей запас був створений раніше, як, до речі, уже впродовж чотирьох років пропонує.
Тиждень, тоді б ми не мали сьогодні й натяку на загрози енергетичній безпеці під час проходження опалювального сезону. Однак в відповідного розуміння в керівництві держави немає й досі.