Більшість ваших документальних картин так чи інак присвячено Індії та її мешканцям. Це наслідок ваших наукових зацікавлень?
— Я досліджую Індію впродовж останніх 20 років. Коли тільки починав свої польові антропологічні розвідки, цілком природно було спрямувати свою увагу саме туди, бо Індія не була мені чужою. Згодом я працював в інших країнах, зокрема й азійських, проте головним полем для досліджень завжди залишалася Індія.
Як антрополог я зрозумів, що в дуже багатьох сферах життя індусів присутня глибока креативність. Наприклад, свого часу я досліджував окулографію у славетних індійських заторах. А згодом з одним японським робототехніком ми вирішили зробити повноформатного робота у вигляді бога Ганеші. І подумали, що було би цікаво поспостерігати, як цей робот з'являється на вулицях міста Мумбаї, тобто в середовищі, де люди мають багатьох богів. Їхня реакція на нього було б інакшою, ніж у європейців чи японців, бо індуси політеїсти. З цієї ідеї розпочався фільм-експеримент «Сам Ґанеш».
Читайте також: Docudays UA: Трансформація на вимогу часу
Картина «Чорна діра» — наслідок мого зацікавлення трансгуманізмом, особливо коли я працював у робототехнічних лабораторіях. Якоїсь миті мені стало зрозуміло, що в Індії дуже давно щось таке практикують, але без прив'язки до машин. Маю на увазі систему вірувань у реінкарнацію, потужний дискурс про життя після смерті й те, куди зникають компоненти, з яких складаються тіло та душа людини. Ці дебати ми з колегами несподівано для себе відкрили, коли намагалися проаналізувати спроби людства продовжити своє життя завдяки машинам і комп'ютерам. Індія — місце, що пропонує інший погляд на питання трансгуманізму. Ось так я як антрополог зацікавився питанням реінкарнації й вирушив на зустріч із дослідниками, які на практиці вивчали це явище. Серед індусів зафіксовано чимало випадків, коли діти віком до семи років починали чітко пригадувати події, що відбулися задовго до їхнього народження (як правило, йшлося про певний травматичний досвід). Звісно, їхні батьки не були від такого в захваті, адже в Індії панує повір'я, що якщо дитина починає пригадувати свої «попередні життя», то вона помре в юному віці.
Коли я спілкувався зі своїми колегами-науковцями, які у вивченні питання реінкарнації насамперед спиралися на наукові методи, то зрозумів, що існують практики так званого «заглиблення» в попередні втілення шляхом гіпнозу, і що ці техніки останні 20 років в індусів дуже популярні. Їх було винайдено наприкінці ХІХ століття, коли один французький дослідник гіпнозу виявив, що застосування техніки поступового самозаглиблення дає несподіваний результат: людина виявляє себе ніби в іншому тілі. Такий підхід доволі сильно критикували, стверджуючи, що неможливо збагнути, що відбувається з особистістю після її смерті. Зрештою про цю техніку та її творця на якийсь час забули, означивши все це як езотеричні, окультні техніки. Так сталося під впливом популярності психоаналізу, адже Зіґмунд Фройд відкидав гіпноз як позанаукову практику.
Популярність гіпнозу повернулася в 1960—1970-х у нашій частині світу, а в Індії вона актуальна нині, особливо у великих містах. Знаючи всі ці факти, я вирішив поїхати в Індію й зустрітися з Трупті Джаїн, гіпнотерапевткою, яка є наріжною постаттю всього того руху. Вона погодилася взяти участь у створенні фільму «Чорна діра».
Читайте також: Клер Сімон: «Триває велике зіткнення й боротьба між жанрами документального та художнього кіно»
Водночас було ще одне явище, яке мене дуже зацікавило в контексті життя індусів. Ідеться про так зване полювання на привидів. Не стверджуватиму, що мене цікавлять лише питання паранормальних явищ, проте як антропологу мені цікаво, як люди поводяться перед загрозою чогось невидимого й загадкового. Цікавим виявився факт, що особи, які в Індії займаються, так би мовити, «полюванням на духів», водночас серйозно цікавляться найновішими технічними розробками й інноваціями та квантовою фізикою.
Ваші стрічки присвячені темам і явищам, що в одних суспільствах належать до сфери приватного, а в інших культурах є дуже буденними. Чи важко було отримати дозволи на зйомки від героїв ваших фільмів?
— Так, знімати документалістику зазвичай нелегко. Подекуди те, чого не видно, але що хочеться і показати, і побачити, криється у глибинах індивідуальної свідомості. Це дуже приватний простір. Водночас багато речей відкриті для світу і глядачів. Мені здається, що недоступність певних речей трохи міфічна. Це стосується навіть такої теми, як реінкарнація. В Індії про неї нині багато говорять, натомість практики йогів, звичайно, закритіші. Побутують практики, скажімо, медитацій, відкриті лише для тих, хто отримав певне посвячення. Такі дії мають бути керованими, для них потрібен своєрідний, якщо хочете, провідник. Смерть — це частина повсякденного життя Індії, там люди не бояться про неї говорити. У цьому є певна відмінність між Заходом, бо для індусів смерть не є ультимативним закінченням життя. Так, це емоційна трагедія для рідних і близьких померлого, проте також це момент звільнення. Життя, яке ти прожив, і те, чого в ньому навчився, — це важливо, проте слід рухатися далі. Оцей рух і є позитивним моментом. Тож смерть не є тим, про що не можна говорити, а реінкарнація дає змогу проговорювати тему смерті в публічному дискурсі.
Читайте також: Труднощі дорослішання
Я спілкувався з багатьма брамінами, і всі вони твердили те саме: ніхто не знає, що стається після смерті. Ритуали, які її супроводжують, відбуваються радше для живих. У «Гарбха-упанішаді», одному з важливих трактатів, що постав унаслідок дискусій на цю тему, йдеться про те, що ембріон пам'ятає свої попередні життя до восьмого місяця, але забуває їх під час народження. Наукові дослідження з епігенетики досі перебувають на початковому рівні, проте вони вже фіксують випадки, коли діти пригадують досвід власних батьків або дідів. Можливо, подальші дослідження саме в цій царині згодом дадуть змогу пояснити все з наукової точки зору, дати зрозуміле для західної людини тлумачення, що таке реінкарнація або чим вона може бути.
Якщо говорити про фільм «Чорна діра», то ми з колегами вагалися, чи зробити експеримент самотужки, чи когось до нього залучити. Шлях, коли треба шукати певну особу, а потім прохати її про дозвіл на зйомку, у нашій ситуації був довгим і важким. Трупті Джайн (головна протагоністка фільму «Чорна діра») дуже нам у цьому допомогла: вона знайшла героїв серед своїх пацієнтів. Думаю, тут не йшлося про переступання меж чогось секретного чи інтимного без дозволу.
У кінодокументалістиці перетинаються журналістика й мистецтво. Чи є місце цій колізії у ваших документальних фільмах?
— Як учений-антрополог я знаю традицію попередників, які знімали антропологічні й етнологічні документальні фільми. Наприклад, Жана Руша, що впровадив метод візуальної антропології. Думаю, що продовжую його традицію. Мій інтерес полягає в тому, щоб робити певні експерименти, натомість документальні стрічки — вторинні. Мене цікавить не акторська гра, а питання, які я досліджую.
Стрічка «Сам Ганеш» була експериментальною, чи радше такою, що фіксувала експеримент, реакцію на робота в подобі індуїстського бога Ганеші. Ми з колегами не знали, як жителі міста Мумбаї поводитимуться, коли побачать такого робота, і чим усе може завершитися. Те саме можу сказати і про фільм «Чорна діра». Коли я познайомився із її головною героїнею, то навіть не уявляв, про що буде моя кінокартина й чи буде вона взагалі. Також було невідомо, чи може тема гіпнозу запропонувати цікаву історію, щоб показати її на екрані. Це була певна гра наосліп, експеримент чистої води. Думаю, такий формат нелегкий для багатьох режисерів-документалістів. Те саме можу сказати про журналістів, що створюють документальне кіно: дуже нелегко давати раду високому рівню непевності й іти навпомацки. Та коли ти передусім антрополог, це дається легше. У нас трохи інша мета, та й грошей небагато. Тому коли зйомки документальної стрічки провалюються, це не дуже боляче й не надто важливо.
Читайте також: Швейцарське кіно: без спецефектів
Думаю, головною в моїх стрічках є не тільки їхня дескриптивність, а й створення умов для того, чого досі не траплялося. Таке моє бачення. Свої стрічки я не назвав би суто документальними, вони перебувають посередині між документалістикою й художнім кіно. З одного боку, в моєму фільмі нічого не відбувається за сценарієм. А з іншого, ідеться не просто про фіксування чогось, що завжди було, є чи буде, а про фіксування експерименту, події чи подій, змодельованих із певною метою.
Які моменти щоденного життя людини чи суспільства, на ваш погляд, не надаються для фіксування шляхом кінозйомки й чому?
— У нашому щоденному житті нас оточують багато загадок і незнаних речей. Як люди ми маємо дуже обмежене сприйняття дійсності. Легко вказати на ситуації, де ми заходимо у глухий кут. Один із таких кутів — питання смерті. Але водночас не менш незнаним є те, що відбувається в чиємусь мозку, у свідомості. Це також цілковита таємниця. Також виявляється, що йдеться про щоденний досвід, щось дуже буденне. Щоб зрозуміти, як це переживає чи відчуває хтось інший, треба опинитися в його тілі, що неможливо.
Якщо брати приклад стрічки «Чорна діра», то відповідь доволі проста: ніхто не знав, що трапиться за хвилину чи дві. Неможливо зняти на кінокамеру, що певної миті відбувалося в мозку тих, хто перебуває під гіпнозом. На камеру можна зафіксувати лише розповідь самих носіїв досвіду проходження через гіпноз, тобто оповідь про їхній суб'єктивний досвід і візії, які вони тоді бачили. Але ні гіпнотерапевт, ані ми як глядачі цього процесу не маємо прямого доступу до того, що бачить певна людина під час гіпнозу. Коли хтось має таке марево, то жодна інша особа не може його побачити, адже йдеться про частину індивідуального досвіду. Коли ми з колегами редагували відзнятий матеріал, то постановили, що не будемо ілюструвати видіння, про які нам розповідали герої нашого фільму. Річ у тім, що це було б дуже свавільним трактуванням, помилкою. Ми дозволили глядачам самим уявити, що бачив певний герой стрічки. Це дало змогу залучити глядачів до активної діяльності, принаймні в їхній уяві.
Сьогодні кіноіндустрії доступні багато технологій створення штучної реальності. Але чи означає це, що вона залишається простором для вільного пошуку, місцем, яке стимулює уяву і режисерів, і глядачів?
— Проблема в тому, що здібності нашої уяви було колонізовано багатьма шляхами. Доклалося до цього кіно, технології, цифровий світ тощо. Для уяви, фантазії, новаторства залишилася дуже вузька щілина. Зауважу, що, наприклад, уживання будь-яких наркотиків є способом, у який люди намагаються приручити власну уяву. Цей внутрішній суб'єктивний простір сучасної західної людини, на жаль, захоплений багатьма сторонніми речами.
Читайте також: Docudays UA: Свобода і відповідальність у багатопіксельному світі
Мені дуже важливо створювати місця, у яких можна використовувати вроджену здатність людини до уяви, яку нині не вважають важливою. Нещодавно я переглянув фільми Алехандро Ходоровскі, автора таких стрічок, як «Священна гора» і «Кріт», якому не вдалося реалізувати проект зйомок фантастичного фільму «Дюна» за романом Френка Герберта. Після перегляду його творів зловив себе на думці, що у способі знімати кіно з 1970-х років багато чого змінилося. Мені здається, що так робити більше неможливо, і причина цього саме у втраті здатності до уяви. «Священну гору» знято в тому самому стилі, у якому працював Федеріко Фелліні. У його час кіно в буквальному сенсі творили вручну, воно було витвором митця. Натомість сьогодні ми маємо безліч цифрових технологій. Здається, що всі можливі межі подолано, проте йдеться не про роботу людської уяви, а про роботу машин.
Ми живемо нині в умовах пандемії: виклику, який раптово впав на голову людства й на який воно змушене реагувати. Чим цей час цікавий для вас як для науковця-антрополога й на які моменти ви звернули б увагу, якби знімали документальний фільм?
— Час нинішньої пандемії доволі цікавий. Але не думаю, що не скажу про це щось нове. Свого часу ніхто не вірив, що світову економіку можна зупинити за дуже короткий час. Навіть ті, хто мав свій екологічний порядок денний. Виявилося, що це можливо, і воно вже відбулося. Те, що трапилося, стало непередбаченим і несподіваним. Як на мене, це готує нас до того, що може відбуватися на планеті в разі дуже серйозних екологічних викликів і зміни клімату. Якщо не змінимо стилю свого життя й господарювання, то впритул постанемо перед такими явищами.
Читайте також: Docudays UA: під знаком рівності
Із погляду антропології цікаво спостерігати за тим, як люди стверджують, що світ більше ніколи не буде таким, як раніше. Річ у тім, що багато хто не хоче повертатися до умов, що були до початку пандемії. Точиться масштабна боротьба між тими, хто хоче змінити стан справ, і тими, хто ні. Надходить час переосмислення капіталізму. Багато хто на планеті не уявляє, як можна жити інакше. Вони не вміють працювати поза ринковою системою. Час, у якому нині живемо, є велетенським тестом для нашої уяви. Саме вона потрібна нам для винаходу нових функціоналів, рішень, як вийти з ситуації, що склалася. Це лише один із цікавих аспектів нинішньої кризи.
Як багато інших людей, я нині маю багато особистих переживань. Знаю тих, хто під час карантину пережив майже містичний досвід щодо самих себе, довколишнього світу тощо. Дуже багато десятиліть у західному світі ми жили без жодного остраху щодо пандемій (азійський досвід, до речі, протилежний). Це питання не поставало гостро для систем охорони здоров'я. І ось нас одномоментно змушують опуститися з хмар на землю. Час, у якому ми нині живемо, цікавий саме цим заземленням. Людство має амбіцію полетіти на Марс, отримати безсмертя завдяки машинам тощо. Те, що нині відбувається, примушує нас повернутися на Землю, до життя на цій планеті, до дуже прагматичних думок і кроків. Так, страшно усвідомлювати, що смерть нині поряд і всюди. Але це наша дійсність, на яку мусимо зважати.
————————————–
Емманюель Ґрімо народився 1973 року. Французький антрополог, кінорежисер і дослідник Національного центру наукових досліджень у Парижі (CNRS). Викладач кафедри антропології Університету Париж Нантер. Працював помічником режисера Санджея Ліли Бхансалі в Бомбеї, згодом почав поєднувати наукову діяльність із експериментами в кіно. Режисер таких документальних стрічок: «Двійник Ґанді» (2001), «Космічне місто» (2008), «Королі Хваанґу» (2009), «Міс Скловата» (2012), «Стурбовані води» (2011), «Сам Ґанеш» (2016), «Чорна діра» (2019).