Експерт зазначає, що до цього часу Путін тримався при владі завдяки основним чотирьом прийомам. Перш за все, політичний процес скоротили до ритуалу і театру, але уряд забезпечив підвищення рівня життя. Росія сильно постраждала від глобальної економічної кризи, але це було не дуже помітно зважаючи на мільярди, що витрачено на забезпечення м’якої посадки, на відміну від попередньої кризи 1998 року.
Крім того, вибори як правило проводились з використанням маніпуляцій («політичних технологій»), а не простого вкидання бюлетенів, тому не було реального політичного протистояння, а протести в день виборів не мали сенсу.
По-третє, система не є ідеологічною, а тому люди мають набагато менше причин, щоб їй протистояти. Кремль заохочував фаталізм та цинізм, які змусили більшість росіян стати індиферентними.
Останнім елементом є жорстка влада, яка залишається на задньому плані. І хоча безліч мертвих журналістів та зловісних головорізі скінхедів руху «Наши» свідчить про темний бік режиму, це все ж не те, що тримає більшість звичайних людей в покорі.
Усі разом ці інструменти складають неформальний соціальний контракт: частково – задоволення, частково – біль, які дозволили Путіну втриматись при владі.
Водночас Ендрю Вілсон вважає, що хватка росйського режиму вже не така сильна, а сам Путін почав демонструвати ознаки синдрому пристарілого царя. Він сам повірив власній пропаганді та вдався до низки стратегічних помилок.
Першою помилкою було оголошення про обмін посадами з Дмітрієм Мєдвєдєвим перед парламентськими виборами. Після цього люди, які підтримували орієнтованого на проведення реформ Мєдєвдєва, засумнівалися чи варто голосувати за «Єдину Росію». По-друге, Путін передбачав, що відновлення економіки автоматично означає чинність соціального контракту. Прогнози МВФ щодо зростання Росії цього року були втішними та давали Росії 4,1% зростання на цей рік, що краще за всі країни Європи. Але насправді багато росіян почали думати в ширшому контексті, ніж про вміст своїх гаманців.
Крім того, влада не мала ніякої іншої історії для народу перед виборами, крім самого факту повернення Путіна "на трон". Народ знав, що він повертається, проте, йому не пояснили навіщо.
Вілсон зазначає, що як правило, вибори в Росії мають певну «місцеву драматургію»: роздутим міфом Єльцина проти комуністів (1996), Путіна проти чеченців (1999) або Путіна проти олігархів (1999). На цей раз режим вирішив не турбуватися про це. Передбачалося, що все буде добре, бо не було опозиції з якою можна було б боротись. До дня наближення виборів рейтинги партії почали падати, тому вона змушена була вдаватися до відкритого шахрайства замість політичних технологій. Крім того, Кремль зробив помилку недооцінивши масштаб, в якому російські соціальні мережі інформуватимуть народ про масові «каруселі».