Багато спостерігачів очікують, що Путін увійде в нове амплуа – реформатор економіки. Він уже закликав до фінансової дисципліни, але водночас відстоює більші видатки на інфраструктуру та армію. Проте найочевидніший шлях до розвитку – зробити економічну й політичну конкуренцію відкритою, а це суперечить самій природі путінського режиму.
Тому Путіну й справді знадобиться новий наратив, щоб подати в прийнятному соусі своє нове президентство народу, який втомився від його «стабілізації» й пустодзвонної мєдвєдєвської «модернізації». Новою темою, вочевидь, стане інтеграція Росії та колишніх радянських республік. Нинішній прем’єр вбачає свою історичну роль у відновленні зв’язків (і впливу), які було втрачено з розпадом СРСР. Він вважає Митний союз РФ, Білорусі й Казахстану, який набирає чинності 1 січня 2012 року, ядром російського еквіваленту європейської інтеграції, яка привела до економічного зростання ЄС. Росія пресуватиме Україну, щоб та приєдналася до Митного союзу й відмовилася від Угоди про асоціацію та вільну торгівлю з Євросоюзом.
Однак найбільша відмінність між ЄС та путінським проектом полягає в тому, що західноєвропейські країни були демократичними й вступили до союзу добровільно, а колишні радянські республіки – корумповані автократії. Їхні керманичі цілком усвідомлюють, що економічна інтеграція з Росією – це втрата суверенітету і майна. Через це в РФ також розвиватиметься націоналізм, який уже сягнув небезпечного рівня. Якщо агресивна реінтеграційна кампанія Путіна вийде за межі риторики, можливі абсолютно непередбачувані наслідки – від воєнних конфліктів на теренах колишнього СРСР до зміни окремих режимів. Хоча й маючи на меті відновити Радянський Союз, Кремль, здається, рішуче налаштований іти шляхом, який призвів до його розпаду 20 років тому.