Уявіть, як зі світлини на вас дивляться усміхнені красиві юнаки та дівчата. Внизу підпис, із якого стає зрозуміло, що всі вони, лісові брати й сестри, були знищені впродовж кількох наступних років КДБ за участь у повоєнному антирадянському визвольному русів Литві. Або дворик, де вигулювали ув’язнених у тюрмі КДБ. Куці квадрати, огороджені стінами й колючим дротом. А в підвалі камери, камери, камери: для смертників, для «буйних», хто відмовлявся коритися тюремникам і слідчим, для катувань, обшиті зсередини звуконепроникними матеріалами. Усе це можна побачити в Музеї жертв геноциду у Вільнюсі. Сьогодні він є одним із найчастіше відвідуваних туристами місць у литовській столиці. Про історію та сьогодення цього унікального музею Тиждень спілкувався з його директором Евгеніусом Пейкштянісом.
У. Т.: Не всі країни, що пережили радянські репресії, створили музеї в стінах КДБ. У нас у таких стінах, приміром, концерти проводять, спецслужба вже незалежної країни працює. Чому ви так вчинили?
– Рішення розмістити Музей жертв геноциду в будівлі НКВС/КДБ приймалося беззастережно. У 1990 році тут уже стояли люди з плакатами з вимогою так зробити, тобто це було рішення народу. Тільки спочатку всі думали, що музей займатиме всю будівлю по периметру чотирьох вулиць, які його оточують. Але бракувало приміщень для деяких вільнюських судів, тому в підсумку він міститься тільки в малій її частині. Зараз ми належимо до меморіального департаменту Центру дослідження геноциду та спротиву жителів Литви. Він, своєю чергою, має інші підрозділи, приміром, історичний департамент, який готує для нас матеріали. Ще є підрозділ спеціальних розслідувань. Вони збирають матеріали про тих мешканців Литви, які брали участь у єврейських погромах, придушенні збройного спротиву радянській окупації.
Ні в Латвії, ні в Естонії такого профільного музею в колишніх будівлях НКВС/КДБ немає. Раніше всі називали наш музей унікальним на пострадянських теренах. Я тепер усім кажу, що це вже не так. Аналогічний створено у Львові – музей-меморіал пам’яті жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». Ми з українцями плідно співпрацюємо, зокрема з Центром дослідження визвольного руху.
У. Т.: Ви використовуєте термін «геноцид», що має, зокрема, суто юридичний вимір. Не було у вашій країні дискусій щодо його застосування?
– Тоді, на початку 1990-х, таких дискусій не було, вони з’явилися лише тепер. Деякі наші історики їх ініціюють, журналісти з інших країн. Якби музей міг займати всю будівлю, то там було б місце для виставки, присвяченої Голокосту, іншим трагічним темам. Ми єдиний музей у нашій країні, який так ґрунтовно ознайомлює відвідувачів зі збройним партизанським спротивом, із долею наших співвітчизників, засланих у табори, із мирним опором. Він охоплює період 1940–1990 років.
Читайте також: Більше ніж музей
У. Т.: А як російська меншина в Литві поставилася до тієї історичної концепції, яку подає ваш музей: радянський режим як окупація?
– Не було ніяких суперечок. До 1940 року в Литві проживало близько 3 млн мешканців. Якщо підрахувати наші загальні людські втрати від усіх окупацій, то вони становитимуть близько 1 млн осіб. Це третина населення. Під час Голокосту загинуло понад 240 тис. осіб, унаслідок радянських репресій під час першої окупації 1940–1941-го та окупації 1944–1990-го близько 100 тис. і близько 500 тис. мешканців були або репатрійовані, або поїхали з країни в 1940-х роках, розуміючи, що їх чекає в умовах радянської окупації. Тоді не було інших думок. І росіяни, які проживали в Литві до 1940-го, служили в литовський армії, працювали вчителями, багато хто з них був репресований. У нашій експозиції ми про це розповідаємо.
У. Т.: В експозиції камери екзекуцій розповідається, приміром, історія литовського офіцера Йонаса Семашки-Лієпи, який у 1941–1945 роках служив в армії нацистської Німеччини. У 1945-му він приєднався до антирадянського збройного опору, у 1947-му НКВС його за це розстріляв. Поруч є багато історій інших литовських офіцерів, знищених у цій катівні й не заплямованих співпрацею з нацистами. Але ви показуєте й історію Йонаса Семашки-Лієпи. Це спроба відмовитися від селективності в підходах?
– Були офіцери, які служили в німецьких військах, але нацисти не змогли створити в Литві підрозділів СС. Багато наших офіцерів були вислані в Штутгоф та інші табори, бо опиралися німцям. Чимало литовських чоловіків думали, що вони прийшли як визволителі. Але, як то кажуть, від вовка втекли – на ведмедя натрапили. Литовці хотіли створити власний уряд у червні 1941 року, але нічого не вийшло. І дехто з тих, хто вступив до німецьких військ, швидко звідти вийшов, збагнувши що й до чого. Тоді робилися спроби створити загони самооборони проти нацистів. Але були й такі, що залишилися в німецькій армії. У камері екзекуцій було розстріляно багато й кримінальних та воєнних злочинців, тих, хто працював у нацистських таборах. Серед таких є як святі для нас люди, як-от католицький єпископ Вінцентас Борисявічюс, якого звинуватили в антирадянській пропаганді й вбили у 1946 році, так і злочинці. Ми про все це розповідаємо.
Читайте також : Мшвідобіт*, СРСР!
У. Т.: Ваш музей якимось чином інтегрований у систему шкільної, університетської освіти? Немає такого, що кожен литовський школяр має його відвідати?
– Звісно, примусу немає. Але з освітніми закладами ми дуже тісно співпрацюємо, особливо з Міністерством освіти. Три роки тому уклали договір з ним про те, що влаштовуватимемо безплатні екскурсії для школярів з усієї Литви. Підготували пакет матеріалів для них, що включає мультимедійні елементи, інформаційний буклет, десятки документальних фільмів, які можна замовити для школи. Є програма навчальних занять для учнів. Освітній заклад може надіслати запит для отримання згаданої програми й матеріалів, це теж безплатно. Заняття тематичні: є окремо про збройний партизанський спротив радянській окупації(1944–1953 роки), про литовців у сталінських таборах, на засланні (1944–1956), про незбройний спротив (1954–1991). Торік наш музей відвідали 10 тис. школярів.
У. Т.: За рахунок чого живе музей?
– Нас фінансує держава. Ми заробляємо певні гроші від продажу квитків і проведення турів, завдяки чому частково покриваємо самостійно наші витрати.