У. Т.: Режим Януковича загнав себе в глухий кут у відносинах із Заходом, ставши на шлях згортання демократії. Які це може мати наслідки для держави у довгостроковій перспективі?
– Дозвольте відповісти на це запитання в контексті. На початку своєї незалежності, під час першого терміну президента Кучми, Україна демонструвала надзвичайні темпи розбудови державних інституцій, які перевищували сподівання Заходу. У 1994-му британський прем’єр Джон Мейджор назвав її наріжним каменем європейської безпеки. Київ став третім реципієнтом USAID. І Європа, і США були готові в усьому сприяти й допомагати йому, бо здавалося було заради чого й існував результат. Слід розуміти, ставлення Заходу до України лишень відображає те, що роблять самі її громадяни. Найголовніше для нас, щоб вона серйозно ставилася до своїх обіцянок, але насамперед – до зобов’язань вашої влади перед своїми громадяними.
На жаль, час показав таке: хоч би хто керував в Україні, існує прірва між заявленими принципами, підписаними документами й дотриманням зобов’язань. Не тільки для багатьох експертів усередині держави, а й для всіх західних урядів очевидно, що на це були свої причини: особисті, родинні, кланові інтереси для влади в Києві завжди були важливішими за національні. Поки так триватиме, Захід не може співпрацювати з Україною. Досить. Увесь процес переговорів про асоціацію зі сторони Євросоюзу був проведений з усією серйозністю. ЄС наполягає на певних речах, і я не думаю, що його позиція зміниться. Тільки-но ми побачимо, що українська влада справді готова виконувати зобов’язання, Брюссель підпише договір й передасть його на ратифікацію. Але доти цього не зробимо. Бачення всередині ЄС (і це також позиція Анґели Меркель, озвучена на зустрічі з Віталієм Кличком) таке: якщо ми просто погодимося на асоціацію без щирих намірів із боку вашої влади, Україні це не допоможе, навпаки зашкодить. Це буде винагородою за цинізм її керманичів. Через це Європа не вдасться до жодних кроків, аж поки їх не зробить Україна.
У. Т.: Як можна оцінити серйозність намірів нинішніх владців у Києві стосовно євроінтеграції? Чи не вважаєте, що для цієї справи було б краще сьогодні, аби її залишили в спокої і Угоду про асоціацію та ЗВТ певний час не згадували?
– Не думаю, що для президента Януковича та його уряду вибір полягає між дотриманням зобов’язань, узятих на себе перед міжнародною спільнотою, і перетворенням України на демократичну державу чи зближенням із Росією. Інтересу в інтеграції з РФ немає і в провладного бізнесу. Усе це не тому, що український бізнес поділяє європейські цінності чи вірить у правила, за якими діють у ЄС. Поки що великі наближені до влади підприємці – частина системи, на яку вони впливають. Якщо вони інтегруються з Росією, то втратять усе й опиняться в залежності від однієї сили, яка, поза сумнівом, домінуватиме.
Україна впродовж 20 років доволі успішно, якщо так можна висловитися, залишалася частиною ані Росії, ані Євросоюзу. Гадають, вона ще може протриматися. Це не означає, що так для країни добре, але це певна стабільність, яка працює. Негативні наслідки того, що держава не наближається до ЄС, не в реінтеграції з Росією, а в закріпленні цієї геть не збалансованої системи, яка шкодить суспільству.
У. Т.: Яку роль у цьому контексті відіграє енергетична безпека?
– Це питання лежить зовсім в іншій площині відносин між Україною та ЄС. Досягнено певних домовленостей про розробку газу з великими компаніями Chevron та Shell. Україна – частина європейської енергетичної спільноти, канали комунікації сьогодні відкриті, нічого не заблоковано. Треба розрізняти Угоду про асоціацію, а також про Зону вільної торгівлі, з одного боку, та постачання, транзит і енергетичну безпеку, із другого. Тут у Європи та України є чималий взаємний інтерес. На цьому фронті ніхто не скаже: «Доки не випустите Луценка чи Тимошенко, ми блокуватимемо всі програми співробітництва й сприяння». Умова така: якщо Київ хоче більше інвестицій, щоб Європейський банк реконструкції та розвитку й інші інституції допомагали з модернізацією, то взаємодія має відбуватися відповідно до світових стандартів. Контрактів слід дотримувати, прозора й чесна регуляторна система, а також закони мають діяти, а інвестори – бути впевненими. Це все критичне й не пов’язане з рештою. Йдеться про ключове питання, котрого, як на мене, українська сторона до кінця не розуміє. Якщо ситуація з Vanco, що трапилася за часів Тимошенко, повториться з однією із цих великих компаній, Україну залишать усі інвестори. Це не буде питанням принциповості. Для них геть не раціонально вкладати сотні мільйонів доларів, і навіть більше в бізнес, котрий у найкращому разі 8–10 років не приноситиме прибутку, якщо немає відчуття безпеки й упевненості в тому, що угоди будуть дотримані, а дивіденди справедливо розподілені. Загалом прогрес можливий. Дечого було досягнено, але є надто тривожні сигнали.
У. Т.: Які саме?
– Наприклад, міністр палива та енергетики Юрій Бойко мусив працювати цілодобово, щоб подолати всі перешкоди для підписання рамкової угоди з Shell. Уявіть, навіть людина, яка має таку посаду, є частиною вкрай ієрархічної владної вертикалі, мала працювати цілодобово, щоб подолати купу перешкод, укласти масу домовленостей, щоб дійти згоди з усіма ланками абсолютно корумпованої бюрократичної системи. А це лише початок. У цьому випадку довелося застосувати ручний контроль, але економікою не можна управляти таким чином. Мають бути регули, за дотриманням яких стежать незалежне правосуддя й правоохоронні органи. Україна в цих питаннях ніби на іншій планеті. Цього достатньо, щоб скептично дивитися на дальше співробітництво в енергетичній сфері та нові угоди. Поки що враження не надто позитивне. Те, що підписано бодай якісь документи, вкотре демонструє тріумф надії над реальним досвідом.
У. Т.: Чого чекати?
– Зацікавленість України в розвитку свого величезного енергетичного потенціалу неймовірна. Але це питання до Києва – чи зможе хоч колись національний інтерес переважити всі корпоративні й кланові. Від 1995-го західні енергетичні компанії презентували українській владі проекти, впровадження яких у будь-якому випадку принесло б часткову енергетичну незалежність від Росії на 5 років і повну на 15. Півтора десятиліття минуло, а нічого так і не було зроблено. За Кучми ці проекти відкладали в довгу шухляду, за Ющенка, як мені здається, взагалі не розуміли, про що мова. Люди, які нині біля кеерма, мають свої власні інтереси в цій сфері, тому є невеликий прогрес. Та чи надовго?
У. Т.: Чому Україна настільки потребує взаємодії із західними компаніями в енергетичній сфері?
– Бо їй бракує технологій, уміння, грошей, щоб самій розвивати газові родовища. Роснефть уклада угоду з Вritish Рetroleum, бо сама не має достатньо технологій, коштів та навичок, щоб досліджувати й виробляти енергію в Арктиці.
У. Т.: Як на співробітництво із західними компаніями впливають енерговідносини між Україною та Росією?
– Як і з іншими приватними та урядовими партнерами, Москва підписала з Києвом дуже тривалі контракти, які змусили споживача купувати мінімум газу хорошої якості за ціною, взятою зі стелі, хай і відповідно до формули, на яку європейські компанії погоджувалися. Суть контрактів полягає ось у чому: якщо імпортуєш на 10% менше, то все одно маєш платити за обумовлений об’єм газу безвідносно до того, споживатимеш його чи ні. Країна-отримувач не може продавати його третій стороні.
У ЄС визначили, що така практика в довготерміновому вимірі суперечить європейському законодавству, вона є прямим порушенням принципів вільного ринку. Тож через це та деякі інші практики, які суперечать ринковим законам, Євросоюз почав перевірки Газпрому та його партнерів у Європі. Почато серію серйозних антитрестових заходів, розслідувань, які матимуть певні наслідки. Київ дуже уважно за цим стежить, і, здається, не без ентузіазму. У результаті Україна, яка потребує куди менше російського газу, аніж передбачено угодами 2009–2010 років, відмовилася від імпорту, зокрема й від оплати додаткових обсягів. «Нафтогаз України» підписав із німецькою RWE Supply & Trading рамкову угоду про постачання блакитного палива, що має забезпечити 5–10% від національних потреб. Тож можна сподіватися на невеликий прогрес у питанні енергетичної безпеки. Але чи він систематичний? Може, це дуже короткострокова річ? Наразі Росія опротестовує антимонопольне розслідування Єврокомосії проти Газпрому.
У. Т.: Нарешті Кремль почав будівництво «Південного потоку» в обхід України, котрий багато хто вважає загрозою її енергетичній безпеці. Які наслідки, на вашу думку, це може мати для Києва?
– Будівництво «Південного потоку» в обхід України почалося з церемонії, що була не чим іншим, як вихвалянням. Насправді просто з’єднали два шматки труб. Це сталося саме тоді, коли неймовірно зменшилася потреба Європи в російському газі. Зріс видобуток нетрадиційого скрапленого (LNG) та шельфового газу в США, Великій Британії, Канаді. Виникла ситуація, коли Америка стала великим експортером скрапленого газу й вугілля. Отож, навіть якщо «Південний потік» добудують, це станеться саме тоді, коли Європа позбудеться тривалої залежності від російського газу. Завершиться проект чи ні, але він, на мій погляд, є для Москви, як і для західних партнерів, колосальною помилкою. Останні також постраждають, адже платитимуть більше, ніж мали б для забезпечення себе енергією, до того ж залежатимуть від зобов’язань, які виявляться геть непотрібними. Міжнародна енергетична агенція дійшла висновку, що Росія до 2035 року має замінити 80% своїх продуктивних ресурсів, аби утримувати позицію, яку займає зараз. Ціна переобладання на теперішні гроші – $800 млрд. У росіян немає таких ресурсів. «Південний потік» – задорогий. Більшість експертів не вірять, що його таки добудують. РФ досі не може визначити родовища і який саме внутрішній трубопровід міг би їх поєднати. Мова про неймовірно дорогу і складну річ, яка суперечить російським потребам. А це збільшення продуктивних ресурсів, а також ефективності.
На завершення додам, що РФ за 2008 рік (зараз ситуація трішки змінилася на краще) спожила енергії більше, ніж Велика Британія, Італія, Японія та Індія разом узяті. Найстрашніше, що енергоефективність України вища хіба наполовину. Ви лише уявіть, наскільки гротескно нефункціональною і шкідливою для неї є вся система енергопостачання. Як багато власних ресурсів могло б вивільнитися, якби ця система була дієвою. Запитайте, чому нічого не зробили впродовж 20 років. І ми повернемося до того, з чого починали. Нічого не робилося, бо в цьому не були зацікавлені люди біля керма. Вони не хочуть утрачати фундаментальний ресурс власної особистої політичної та економічної влади. І саме тому нічого й не відбувалося. Україна – яскравий, винятковий приклад того, якої шкоди державі завдає нехтування національними інтересами заради приватних і корпоративних. ЄС може хіба вказувати на це. Ми не прийдемо й не скажемо: «Робіть оце й оце». Але Євросоюз не сприйматиме України серйозно, доки вона не робитиме чогось на свою користь сама.
Біографічна нота:
Джеймс Шерр – старший співробітник Російської та Євразійської програми Королівського інституту міжнародних відносин (Chatham House). Експерт у питаннях міжнародної безпеки України й Росії, а також інших посткомуністичних країн. Досліджує розширення ЄС та НАТО й енергетичні відносини між Києвом, Москвою та Євросоюзом.