Дива й не тільки

Суспільство
26 Грудня 2020, 11:18

Коли дівчинці було три, а її сестричці два роки, вони залишилися без сім’ї: родина, у якій зростали діти, виявилася неспроможною забезпечити їм турботу й елементарні побутові умови. Цілий рік дівчата фактично жили в лікарнях, бо потребували особливого нагляду через можливе інфікування туберкульозом від власного батька. А потім сестер розділили: старша Христина потрапила в місцевий дитячий будинок, а молодшу за бажанням директорки відправили в інтернат — щоб не заважала, бо мала неспокійний характер. «Думаю, мені в чомусь пощастило — у нас був невеличкий заклад, лише на 16 дітей різного віку, — розповідає Христина. — Ми ходили в загальноосвітню школу, а виховательок років до 11 я називала мамами. А потім стало ніяково, коли подорослішала й почала більше розуміти». Христина була старостою класу, мала багато друзів поза дитбудинком і добре навчалась. Особливо їй подобалася математика й українська мова — із цих предметів вона брала участь у різноманітних конкурсах та учнівських олімпіадах. А коли подорослішала, то часто навідувала молодшу сестру в інтернаті, щоб не розривати їхнього родинного зв’язку.

А потім у Сніжне прийшла війна. «Майже одразу після того «референдуму» у містечку з’явилася техніка й люди зі зброєю. Нас вирішили терміново відправити в дитячий табір біля Кривого Рогу, якомога далі від війни. Але на одному з блокпостів нас зупинили військові з автоматами; у педагогів, які нас супроводжували, забрали документи, а автобус розвернули, — згадує Христина, якій тоді було 14 років. — Так ми потрапили у якийсь притулок для біженців у місті Донецьк Ростовської області. І хоча це тривало лише кілька днів, перебувати там було важко морально: нам постійно розповідали, що в Україні, мовляв, вас хотіли використати як донорів органів. А потім приїхала наша директорка з документами, якісь українські чиновники оплатили нам літак, і ми майже дивом дісталися Дніпра».

 

Читайте також: Змінити мінус на плюс

Усе літо 2014 року Христина з друзями жила в дитячому таборі, до них було прикуто багато уваги меценатів і журналістів, але діти хотіли повернутися додому. «Я навіть не знала, де саме весь цей час була Ксюша, тому дуже зраділа, коли побачила сестру у «Смарагдовому місті» у Святогірську, куди нас згодом привезли. Там уже жили діти з усіх державних дитячих закладів Донеччини, яких вивезли після початку бойових дій. І тут я вперше по-справжньому відчула, що таке життя в інтернаті, дізналася про суворі закони й навіть була змушена шукати захисту в молодшої сестри, яка багато років виживала в цій системі й уміла захистити себе. Спочатку там було справж­нє пекло», — згадує Христина про один із найважчих періодів свого життя.

Саме тоді вона й задумала повернутися у свій затишний дитячий будинок, у рідну школу, до подруг та однокласниць, які часто телефонували й постійно кликали до себе. Бо у світі підлітків часто залишається мало місця для розуміння політичних реалій, війни чи окупації, але багато — для дружби, любові та спілкування. А для дівчинки, яка майже не знала родинної ласки й залишилася без жодного острівця, на якому могла почуватися безпечно, це можна вважати фактично катастрофою. «Після новорічних свят я сіла в автобус і поїхала. Те, що мене пропустили, вважаю дивом: на першому блокпосту вдала, що сплю, то мене й не перевіряли. А на другому, вже з іншого боку, чесно зізналася, що документів немає і що повертаюсь у дитбудинок», — розповідає Христина про своє проникнення на окуповану територію. Там вона знову пішла до свого класу, знайшлося їй місце й у рідному дитячому будинку.

 

Читайте також: Менонітська спадщина в донецькому степу

«Але невдовзі я зрозуміла, що все вже зовсім не так, як було колись. Нас годували консервами і пропагандою, більшість працівників звільнилися, а директорка дуже швидко «перефарбувалась» під нові закони. Я вирішила вступати екстернатом до київського коледжу, кілька вчителів мені допомагали відправити документи. А коли директорка дізналася про це, дуже їх насварила, а мої документи забрала й заховала у своєму столі. І дала настанову хлопцям цькувати мене, — емоційно розповідає Христина. — Вони мене ображали, плювали в чай, робили всілякі підступні речі. А я постійно плакала, бо розуміла, що нічого хорошого тут на мене вже не чекає». І коли директорка якось згарячу сказала, що Христина зможе звідси піти тільки так, як прийшла, дівчина зрозуміла, що згодна ризикнути ще раз. Вона не розповідає, хто саме допоміг їй знову потай перетнути лінію фронту, але досі дуже вдячна цим людям. «Я повернулась до «Смарагдового міста», і хоча якийсь час на мене дивилися там, як на зрадницю, згодом усе налагодилось. Я хотіла вчитися й мені надали особливі умови. Але через те, що мої документи так і залишилися в столі директорки дитячого будинку у Сніжному, я не змогла нікуди вступати й залишилась навчатись у 10–11 класі у красивій відремонтованій школі у Святогірську».

І тут Христині знов пощастило зустріти дивовижних людей. У Центрі соціальної реабілітації «Смарагдове місто» від 2015 року працює програма #YouthEmpowered щодо розвитку соціально незахищеної молоді, яку впроваджує громадська спілка «Освіторія» разом із «Кока-Кола Беверіджиз Україна». Зараз проєкт охоплює 18 інтернатів у дев’яти областях України, але першими ластівкам стали саме вихованці, які були змушені тікати від війни. Вони довели, що діти з інтернатів не обов’язково мають шукати свою долю лише у професійних училищах, а також можуть і хочуть вступати в навчальні заклади за будь-якою спеціальністю. «Із нами організовували різноманітні тренінги та профорієнтаційні тести, а також упродовж року допомагали якісно підготуватися до ЗНО через платформу iLearn із відеолекціями, матеріалами для самопідготовки та вебінарами з викладачами із вищих навчальних закладів», — розповідає Христина. За результатами ЗНО Христина вступила до Києво-Могилянської академіі, щоб вивчати комп’ютерні технології.

 

Читайте також:  Додана вартість добра

 

Вона закінчила перший курс, а потім знайшла підробітки, щоб допомоги своїй сестрі, яка також переїхала до Києва. А згодом дівчина вирішила поїхати волонтеркою в Литву, хоча для цього їй довелося покинути навчання. «Через те, що моя спеціальність і тема волонтерства не збігалися, довелося просто забрати документи з правом поновлення на другий курс. Увесь рік я працювала з людьми, які мають важкі хвороби, і цей досвід, здобутий у Європі, дав мені дуже багато: додому я повернулася зовсім іншою людиною», — пояснює дівчина.

І знову про диво, яке відбулося з Христиною. Компанія «Кока-Кола», у якій її пам’ятали ще як учасницю програми #YouthEmpowered, запропонувала їй перше офіційне робоче місце. Христина певний час стажувалася, а згодом стала повноцінною працівницею в бухгалтерії підприємства. «Спочатку я думала, що це може бути нудно: всі ці папери й цифри, але потім відчула смак професії, — пояснює вона. — Коли почався локдаун, я опинилася серед тих, кому зручно добиратися до роботи спеціальним автобусом, тож мала змогу отримати багато навичок, необхідних для роботи офлайн. Зараз дуже радію, коли мені довіряють відповідальні завдання. А ще я знову навчаюсь — вступила на другий курс заочного відділення в Черкаський національний університет на спеціальність «менеджмент». І думаю, що далі вже все в моїх руках. Бо дива дивами, а головне — твоє бажання й наполегливість».