Тринадцятий із хлопцями працював у Бахмуті двічі. Безвилазно в самому пеклі. Між тим, щоправда, ще був Соледар — це поруч із пеклом. Туди заїхали на заміну на два тижні, але, як це зазвичай буває, два тижні непомітно перетворилися на два місяці.
До війни Юрко столярував, майстрував чудові меблі та мандрував горами. Нині він боєць із позивним Тринадцятий і вправно вкладає ворогів у домовини, точніше в чорні поліетиленові мішки. Усе змінилося наприкінці лютого 2022 року, як і в житті більшості українців. Відправив дітей до родичів на захід країни, дочекався друзів та поїхав боронити Київ у лавах добровольчого підрозділу. Тільки встиг виїхати із села, як до його хати зайшли орки (так в Україні називають російських військових. — Ред.) та облаштували собі КСП. Коли потім утікали, пограбували й вистрелили на прощання з «Мухи» (гранатомета РПГ-18. — Ред.), зруйнувавши дах та стіну.
Юрко бився за Київ, працював під Ізюмом, звільняв села довкола Харкова. Тоді ж і зрозумів, що часи добробатів минули: «У час тотальної війни на все є монополія ЗСУ, і це правильно». Зваживши всі за та проти, подався в 93-тю бригаду Холодний Яр, а з нею — простісінько в Бахмут.
«Офіційно ми протитанкісти, — зізнається Юрко, — але насправді взвод вогневої підтримки». Після загибелі першого командира на його честь хлопці назвали групу його позивним — «Оріль». Юрко Тринадцятий став керівником.
«Уперше ми заїхали в Бахмут у серпні, — каже Юрко, — а виїхали в жовтні. Нас тоді дуже потріпали». Доводилось утримувати шестикілометрову смугу фронту за межами міста. Ворог лише намагався просунутися в Бахмут і немилосердно його обстрілював. Батальйон Юрка тоді «схуд» із кількох сотень до неповної сотні бійців. Пізніше в Соледарі стало ще наполовину менше.
Читайте також: Фоторепортаж з руїн. Ексклюзивні світлини з Бахмута від його оборонця
Перед Водохрещам хлопці повернулися в Бахмут. Але це вже був зовсім інший Бахмут. Гарне, досить старе місто із цікавою та нетиповою для Донеччини забудовою та плануванням руйнували буквально на очах. Противник зумів суттєво просунутися на деяких ділянках, бої вже точилися в міській забудові. Утім, як би не було важко, а Бахмут варто було тримати, переконаний Тринадцятий: «Інакше б ворог ліз далі й далі». І вони тримали. Попри чисельну перевагу противника, безглузді втрати, чийсь страх та втечу, паніку, хаос, дурні накази… Бо на війні як на війні: буває багато різного, але роботу треба виконувати.
«Бачимо, що немає допомоги, — каже Юрко, — давайте щось самі чудити. Знайшли тепловізійний приціл, влупили на кулемет, і пішло. Кулемет — це кулемет: як одною кулею не влучив, то чергою наздогнав. Попрацювали кілька ночей, хлопці з піхоти побачили, як можна робити, і купили собі такий самий приціл. Встановили на свій кулемет, влупили — і все, один бік закритий — ми йдемо на інший фланг. Кілька ночей — і всі штурми зупинилися. Не на сто відсотків, але… Уже вони там не ходили спокійно, уже РПГ-шник не мостився й не прицілювався хвилину чи дві. Знали, що за ними полюють, що вони потенційні жертви, переповзали, перебігали й на цей напрямок не лізли».
Найдужче дошкуляв брак БК. Поки українські посадовці випрошували в міжнародної спільноти зброю та боєприпаси, поки європейські та інші бюрократи зважували, чи давати їх, ворога треба було якось стримувати.
Юрко каже, що врятувати ситуацію в Бахмуті могла б достатня кількість мін до мінометів. 120-мм міномет може один стримувати піхоту так, що вона голови не підніме. «А в нас десять мін на чотири дні видавали. З боєкомплекту до 82-мм міномету ситуація трошки краща була. Хоча теж до певного часу».
За його словами, на гранатомет СПГ осколкових снарядів узагалі не було місяць. Тому хлопці брали кумулятивний снаряд і вдосконалювали. Такі снаряди призначені для пробивання броні та фортифікацій, а не для боротьби з піхотою, і їх багато. Зазвичай він летить на 1300 метрів і далі розривається сам, як РПГ. Але його розбирали, витягували самоліквідатори, і снаряд уже летів аж на чотири кілометри. Пристрілювалися на око, без жодних таблиць стрільби й так просто «розбирали» місця, де ховалися окупанти. «Воно, може, ніякого ураження їм не нанесе, — каже Тринадцятий, — але вони принаймні збавлять темп та заляжуть».
Читайте також: Репортаж під звуки вибухів. Журналісти побували на українських позиціях у Бахмуті і поспілкувалися з бійцями
Вести бої в місті важко. І не тільки тому, що противник має змогу ховатися в щільній забудові та непомітно пересуватися. Велику проблему становлять висотки: «Вони тільки вскочили в якусь п’ятиповерхівку — і вже бачать сектори. Одразу тягнуть туди якийсь свій окопний РЕБ (засіб радіоелектронної боротьби. — Ред.), щоб глушити наші безпілотники». Бої в місті мають зовсім не такий вигляд, як багато людей собі уявляє, читаючи новини, каже Юрко: «Десь прорвали, десь клином пішли. Ні. У них іде будинок на день, два будинки на день. А можуть і тиждень рубатися за якусь вулицю. А то й кілька місяців».
«У перший Бахмут, — згадує Тринадцятий, — у нас була така перевага в мавіках (дрон DJI Mavic 3 — один із найпростіших і поширених засобів аеророзвідки. — Ред.), що вони божеволіли. Ми їх ще навіть на підступах валили, тільки десь висунуться. Тепер же мої пілоти, які кидали ВОГи, а в Соледарі на дев’ять кілометрів на мавіку літали (хоча він розрахований на шість), сказали, що ера мавіків минула. Їх глушать».
Цього разу орки постягували в Бахмут усе найкраще, що в них є. РЕБи працюють дуже інтенсивно. У них теж є мавіки й аероскопи. Тому вони знають про захисників Бахмута все. Бачать в радіусі 25–30 кілометрів, де літають наші дрони DJI. «Українці дуже переймаються анонімізацією, перепрошивкою, підміною координат своїх безпілотників, — каже Юрко, — а орки цим навіть не паряться. У них тепер також є матраци: здорові, вартістю до €25 тисяч DJI Matrice (промислові квадрокоптери, які мають потужний зум, що дозволяє вести розвідку та коригувати артилерію на великій відстані. — Ред.). Вони злітають над своїми позиціями, зумлять і нас виявляють».
«Ми вже сміємося, — каже солдат, — що пілот — це друга ціль після Залужного». У його групі за оцей бахмутсько-соледарський період загинули три пілоти. «Останній раз хлопці просто переходили з рюкзаком, екофло та старлінком, їх засікли — і все — один точний приліт без пристрілки. Не пожаліли навіть якогось “Ланцета” (російський баражувальний боєприпас. — Ред.) чи, може, “Краснополя” — є в них такий керований снаряд на саушках», — припускає Юрко.
За словами Тринадцятого, у них достатньо протитанкових засобів, але за весь час він ще не бачив російського танка в пряме наведення. Противник боїться та жаліє техніку. Можуть стати десь за пагорбом на відстані сім кілометрів і стріляти із закритих позицій. Можуть два місяці стріляти з однієї точки. Виїхав із «нори», відпрацював і назад заїхав: «Усі про це знають — і арта, і розвідка знає, але його нема як дістати, бо нормально долетіти мавіком, щоб арта побачила й себе скоригувала, неможливо. Він швидко відпрацював, утік — і нема». І так за два місяці цей танк може покласти купу людей.
Читайте також: Будні бійця на фронті. Не та дорога
«А ще в москалів досі існує така річ, як планові цілі, — продовжує Тринадцятий. — Це координати позицій, які вони змалювали з дрона і по яких працюють у певний час. Просто б’ють із наявної в них зброї, засипаючи квадратами. Ми ж стріляємо, якщо вже когось виявили. Скажімо, переміщення більш як чотирьох осіб — тоді можемо влупити. Або якщо точно знаємо, що там накопичився їхній особовий склад. Це знов-таки пов’язано з економією БК. Старший брат (артилерія) не стрельне, якщо не буде прямої трансляції з мавіка. “Правіше” чи “лівіше” в цьому випадку не підходить. Кажуть, дайте трансляцію, ми тоді вистрілимо».
Але повернімося до планових цілей. Поки ворог веде обстріл, його піхота підсувається ближче. Те, що вони можуть влучити своїх, орків зазвичай не цікавить.
«У нас була ситуація, — розповідає боєць, — що приблизно восьмеро вагнерів узяли в полон п’ятнадцятьох українців. Просто через те, що будинок розбирали дуже жорстко 152-мм калібром. Хлопці забилися в підвал, а не по поверхах, а ті виставили кулеметника на виході з підвалу, і наші не могли звідти вийти. При тому, що там були не якісь перелякані новобранці, а розвідники».
Подібна тактика знищення будинків до основ, якщо немає змоги їх захопити, не завжди себе виправдовує, бо є різні хлопці. Є такі, що навіть під час обстрілів готові битися, адже розуміють, що коли ти не стріляєш, то стріляють по тобі. Є немало й прихильників теорії «не буду стріляти, бо видам позицію». У багатьох випадках така поведінка закінчується погано.
«Був дуже поганий досвід, — каже Юрко, — коли нам давали на підсилення бійців тероборони. Просто шкода, що люди дев’ять місяців десь щось там копали, якісь окопи на полігонах, а потім їх кидають у сам епіцентр, на підсилення, абсолютно без усякого досвіду. Тільки одна бригада мені сподобалася. Хоча вони не обстріляні, але були фахівцями у своїх мінометах. Дуже гарно з них стріляли. Проте базових знань, як вибрати позицію, сховатися, лягти, вони не мали. Це була Львівська 125-та ТРО. Потім я вже дізнався, чого вони такі. Вони добровольці. Зібралася за два дні бригадою. Самі прийшли у військкомати, тато з сином і так далі. І вони такі, що хотіли битися. Я їх всього вчив, розказував, допомагав. Їх мені дали в підпорядкування. Одразу пояснив їм найважливіше, що ви це робите не для мене чи для командування. Он там твій тато, і ти маєш свого тата прикривати. Бо якщо ти не будеш цього робити, то йому там буде дуже важко. І це спрацювало».
Під час другого відрядження до Бахмута помітно активізувалися ворожі снайпери. Втрати від них — на другому місці після втрат від артилерії: «У них є специ, дуже крута зброя, тепловізійні приціли для роботи вночі. Під час ротації багато хлопців лягло». Він довго шукав професійних снайперів, які допомогли б на позиціях, але із цим виявилася ціла проблема. Доводилося самому пробувати. Проте своя зброя не надто потужна. Допомогли чеченці з батальйону імені Шейха Мансура. «Вони найбільш результативні, і досвід у них серйозний, — каже Юрко. — З ними нам подобалося працювати, ми їм помагали, вони нам. Якраз через те, що в них дуже крута зброя, я їх брав наперед. Особливо після ситуації, коли наші ж нас обстріляли. Ці, навпаки, дуже переживають, щоб не влупити своїх. Кажуть, підемо, поможемо, але за умови, що ви йдете з нами. Ви знаєте лінію, це ваша смуга відповідальності. Вони такі дуже акуратні, три-чотири постріли, змінили позицію, щоб не палитися. Досвідчені хлопці. І так допомагають не тільки нам».
Читайте також: «Так хочеться, щоб вдержали. Не тільки вдержали, а й погнали далі». Як живуть люди в селі на околицях Бахмуту
Довелося попрацювати з хлопцями з 8-го полку спецпризначенців. Також серйозні бійці, але зухваліші за чеченців. «Яка там зміна позицій! — сміється Юрко. — Насипає з одного місця, поки вже конкретно в нього не летить, і тоді лише змінює. Мені це навіть подобалося. І собі захотів щось таке ж далекобійне». Це піхотна війна, — резюмує Тринадцятий. Нині в найгірших умовах усе витягує піхота. Якби не вона, війна вже давно б була далеко на захід. Зрозуміло, що без артилерії ця війна ще б швидше закінчилася. Але на піхоті реально тримається все.