Дмитро Сінченко – автор Тижня, який писав для нас матеріали про місцеву політику у Кропивницькому та області під час місцевих виборів у 2020-му. Також він політичний та громадський активіст і блогер. Після початку великого вторгнення 24 лютого Сінченко приєднався до Української Добровольчої Армії. Його матеріали описують побут військових на фронті.
Поки їздив забирати новий-старий пікап, який нам підігнали волонтери, моя рота залишила щойно звільнені села Херсонщини і вирушила на Донбас. Це було ще на початку цієї зими. Мені надіслали геолокацію вже нового КСП (контрольно-спостережний пункт) в одному з прифронтових сіл.
Ранок, густий туман. Я виїжджаю з міста. Дорога рівна, потроху розвиднюється. Гугл-навігатор проклав мені оптимальний маршрут. Проте «дядько Гугл» знає не все. Він веде мене через міст, який зараз на ремонті. Минулого разу я купився на це і заїхав у тупик, а потім довго шукав дорогу в об’їзд. Цього разу звертаю одразу у потрібний поворот. Дорога веде крізь вузькі сільські вулички із залишками асфальту. Навіть моєму позашляховику доводиться знизити швидкість і повільно долати ями і вибоїни різних розмірів. Ось і переїзд через залізничні колії, далі короткий відрізок розбитої ґрунтової дороги через ліс, далі знову вузькі роздовбані вулиці приватного сектору і нарешті виїзд на трасу. Гарний план.
Переїжджаю залізничні колії, ями й калюжі, звертаю на лісову дорогу і опиняюсь на гладенькій ковзанці. Попід деревами сонце не розтопило лід. Мій пікап без проблем долає будь-яку грязюку, але на льоду він безпорадний. Машину несе, розвертає, зносить в кювет. Мазда зависає на дровах, дбайливо приготованих лісівниками. Колеса крутяться, проте не дістають твердого ґрунту. Зупиняються вантажний автомобіль, військовий пікап, «жигуль», легковий «мерседес». Порвали два троси, але все ж витягнули. Нічого не пошкоджено.
Їду далі. Рівна дорога, проїжджаю село: діти радісно махають руками, вітають військову машину. Дорослі просто висловлюють підтримку посмішкою і кивком голови. Слухаю музику. «Їдем-їдем, хто куди. В голові крутим спогади, двірники зметуть сліди що залишили опади…». І в голові дійсно виринають різні спогади та думки. Помітив, що у мене закінчується пальне. Шукаю заправку. На трасі, скільки сягає око, нічого немає. Безкрайні поля, безкрайня дорога. Пального стає все менше. Аж ось помічаю вдалині самотню заправку і радісно під’їжджаю до колонки. Заправка не працює.
На останніх краплях солярки я доїхав до АЗС. Розраховуюсь на касі. Мене обіймає незнайомка і дякує за Херсон. Це було дуже зворушливо. Їду далі. Сутінки переходять в непроглядну пітьму. Фари не допомагають. Пропускаю поворот. Гугл одразу переналаштовується і пропонує альтернативний маршрут. Збавляю швидкість і уважно вдивляюсь в узбіччя. Ось він! Звертаю і їду вузькою роздовбаною стежкою, яка згодом все ж виводить на потрібну трасу. На зустріч із пітьми пробивається світло однієї фари. Не люблю таке. Не зрозуміло, з якого боку опиниться фара, яка не світить. До лінії фронту все ближче, тому відсоток військових машин все більший. Для них ремонти – це розкіш. Головне, аби їхала. На такі дрібниці, як фара, дзеркало, бампер чи скло вже ніхто не зважає.
Проїжджаю якесь місто, прилаштовуюсь за якоюсь машиною, з якою нам по дорозі. У цій суцільній темряві нічного Донбасу інакше ніяк. Машина кудись звернула, а я одразу в’їхав у глибоку вибоїну. Намагаюсь їхати обережніше. Місто позаду, знову траса, обганяю колону військових машин – якась бригада заходить на ротацію. Блокпост. Називаю паролі, їду далі. Траса повністю обезлюдніла. Якось дивно, це ще хоч наша територія? Передзвонюю, уточнюю маршрут.
– Так, їдь за геолокацією!
– Плюс, скоро буду!
Їду далі. Дорога й далі рівна і безлюдна, навколо темна ніч, жодного вогника. Здалеку чути вибухи. Це нормально. Набираю швидкість. Попереду щось блищить, гальмую. Саме вчасно. Дорога перекрита бетонними брилами. Об’їжджаю, їду далі. Попереду навігатор показує виїзд на велику трасу. Так і є. Виїжджаю на широку дорогу, якою, схоже, давно вже ніхто не їздив. На узбіччях високі бур’яни і чагарники, з дороги злітають птахи, розбігаються зайці, зненацька переді мною з’являється косуля, дивиться і зникає в бур’янах. Я набираю швидкість. Рівна дорога дозволяє. Попереду має бути поворот, я знижую швидкість і знову бачу перешкоди – дорога забарикадована горою каміння і бетонними брилами. Зупиняюсь, виходжу і зблизька оглядаю перешкоди.
Помічаю малопомітний проїзд між загородженнями, за барикадами – потрібний мені поворот, показаний на гугл-карті. Застрибую в машину і їду туди. Чергова лісова дорога, за нею – село, а ось і потрібна геомітка! Хата на краю села. «Джонні» на посту.
– Привіт, друже! Я приїхав!
– Привіт! А як це ти з того боку заїхав? Там же п**ари!
– Серйозно?! Швидко, друже! Я їхав швидко…
Цей матеріал – продовження репортажів з фронту від першої особи. Якщо ви не читали попередні, то їх можна обрати ТУТ