9 жовтня, у день найбільшого єврейського свята Йом Кіпур, — великого прощення, — просто перед синагогою в німецькому місті Галле було вбито двох осіб. І це в країні, яка починаючи з 1960-х доклала надзвичайних зусиль, щоб віддалитися від свого нацистського минулого. Убивство в Галле, маленькому містечку колишньої НДР, не є банальним злочином. Воно засвідчує, що сторінку перегорнуто й що кримінальний вияв ненависті до євреїв більше не табу в Німеччині. Варто зазначити, що ґрунт певним чином був підготовлений зі зростанням популярності партії «Альтернатива для Німеччини».
Найсмертоносніші вияви справді має ісламізм, невіддільний від джихаду, як це пояснив Марк Сажман у своїй книжці «Зрозуміти терористичні мережі» («Understanding Terror Networks», 2004) про виконавців теракту 11 вересня 2001 року. Другі позиції у крайніх правих, оскільки вбивця в Галле повідомив про свою ідеологію. Поза ненавистю до євреїв крайні праві та ісламські терористи не мають нічого спільного: перші повністю відкидають іслам, натомість другі претендують його втілювати. Такий парадокс породжує суперечності в самому єврейському світі, де часом антимусульманська зацикленість призводить до того, що до крайніх правих долучаються сили, які самі є більше чи менше антисемітськими. Ми це бачили, наприклад, у Франції, де партія «Національне об’єднання», спадкоємиця «Національного фронту», що далеко не повністю очистилася від антисемітизму її засновника Жана-Марі Ле Пена, має у своїх лавах виборців та навіть кількох лідерів євреїв, яким імпонує критика ісламу. Ті, хто вважає, зокрема в деяких західних суспільствах, що проблема обмежується ісламізмом, а отже, ймовірно, лише питанням ісламу, глибоко помиляються: брутальний антисемітизм, що переходить до дії, існує не тільки в мусульманських середовищах.
Читайте також: Небезпечні симптоми
У загальніших обрисах сьогодні ненависть до євреїв, що не обов’язково призводить до злочинів, може бути брутальною та виявляти себе в різних суспільних групах. Вона починається в середовищі крайніх правих разом із неонацизмом або поверненням до релігійного антиіудаїзму, що Ватиканському Собору (який відбувся між 1962 та 1965 роками) повністю винищити не вдалося. І сягає крайніх лівих, коли вони розвивають радикальний антисіонізм, вдаючись до антиколоніалістської критики Ізраїлю аж до заперечення його права на існування, і водночас сполучають антикапіталізм із євреями, грошима та владою. Вона живиться «негативізмом», що стверджує, нібито газові камери ніколи не існували, розвиває тезу «Шоа-бізнесу», за якою євреї буцімто дістають вигоду з катастрофи, яка знищила мільйони з них під час Другої світової війни, та роблять на ній гроші, наприклад вимагаючи репатріацій та граючи на німецькому почутті провини. Вона оновлюється завдяки новим комунікаційним технологіям.
Інтернет та соціальні мережі, власне, сприяють необмеженому та миттєвому поширенню мови ненависті, що у відповідь спонукає до мобілізації органи державної влади, різні асоціації та недержавні структури. Ця культура спілкування без кордонів засуджує будь-які перешкоди для вільного обігу думок незалежно від того, про що йдеться. Домагаючись правил та обмежень, «євреї» опинилися б у запереченні до згаданої тенденції. Вони стали б опонентами свободи висловлювання, очоливши, наприклад, тиск на гігантські інтернет-структури GAFA (Google, Amazon, Facebook, Apple), щоб запровадити контроль того контенту, який там поширюють, або ж вирушаючи в правдивий хрестовий похід проти публікацій антисемітських текстів, як-от «Mein Kampf» Гітлера. Таким чином у соціальних мережах євреї можуть бути звинувачені за роль, яку вони відіграють або могли б відіграти в тому, що прийнято називати перешкоджанням вільному поширенню ідей та думок. Цю критику можна почути від дуже різних верств населення — від крайніх правих до крайніх лівих.
Читайте також: Ідіоти й мерзотники
Антисемітизм процвітає скрізь, де є місце для теорії змови та фейкових новин, із легкістю перетворюючи свою мішень на цапа-відбувайла, оскільки таким звинуваченням сприяє тривала традиція. Історик Леон Поляков визначає це як «демонічну причинність». Проте кожна країна має власну мозаїку. Скажімо, у Східній Європі антисемітизм той самий, що існував до Другої світової війни, він ніяк не співвідноситься з ісламізмом чи ісламом та не заважає, скажімо, польському або угорському урядам підтримувати добрі відносини з державою Ізраїль. Цей антисемітизм засадничо не є антисіоністським і, врешті, набагато ближчий до нацистської та неонацистської тематики, із якої він запозичує частину своєї риторики та образів. У Сполучених Штатах він виявляє себе в середовищі білого населення, що лестить популістському дискурсу нинішньої влади. А також чорношкірого, де побутує нічим не підтверджене переконання, нібито «євреї» відігравали вирішальну роль у запровадженні рабовласництва. Антисемітизм можна побачити й у євангелістів, які буває сповідують ненависть до євреїв, водночас енергійно підтримуючи державу Ізраїль.
Отже, модерний антисемітизм стосується двох різних середовищ, але не їх самих. Він глобальний та міцніє скрізь, попри те що в різних державах набуває глибоко відмінних форм. Боротися з ним означає визнати цю розмаїтість. Це також потребує здатності чітко формулювати національну політику та гуртувати людей, щоб спільно діяти на європейському та міжнародному рівнях.