Магазини. З міста пішли й переважно не повернулися ті, що приваблювали цілодобовою роботою, асортиментом, величезною площею, магазинчиками з різним крамом перед касами, акціями й дисконтними картками. Купи два — третє в подарунок. А ще дегустації, промоутери, знижки, музика й натовпи людей… Всього цього немає в Луганську із серпня 2014-го. Якісь магазини повернулися, але на супермаркети-флагмани вони мало схожі. Від колишнього життя лишилися велика площа й назви, але все разом скидається радше на пародію, ніж на саме життя. Якщо не порівнювати, а радіти тому, що є, то все чудово. Але не порівнювати не виходить. Мимоволі повертаєшся до того, як було і що є тепер. Асортимент гнітючий. Товар тільки російський. Дисконти не діють. Акцій немає. Цілодобових магазинів теж.
Якщо шукатимете оселедці, знайдете один вид. Асортимент ковбас трохи ширший. Але вся представлена товарна група більше схожа на задоволення невибагливого попиту: поїсти. Зник лоск, у якому супермаркети раніше змагалися. Зник прошарок багатих людей, для яких похід у такі ось мегамаркети був справою статусною, що підтверджувала платоспроможність і смак. У Луганську була сила-силенна людей, які діставали задоволення від необхідних покупок, які шукали улюблений смак улюблених продуктів, улюблених виробників, цінували асортимент, зберігали вірність певним торговельним мережам. Найширше представлений асортимент алкогольного відділу.
Читайте також: План «Б» для патріотів «Новоросії»
Культурне життя. Зрозуміло, що в місті, де точиться війна, ця складова добробуту кульгатиме найбільше. До війни до Луганська з концертами приїздили зірки різної величини, існував вибір, культурне життя було на будь-який смак і гаманець. Концертні агенції суперничали між собою… Останні афіші нового часу обіцяли Іґоря Талькова-молодшого, який співав у кафе в центрі. До нас періодично приїжджають Іосіф Кобзон, Юлія Чічєріна. На Кобзона зал завжди повний. Звісно, працюють місцеві театри й філармонія, але всі вистави в денний час. І ціни на квитки, на превеликий жаль справжніх театралів, з кінця лютого зросли вдвічі. Але від колишнього насиченого культурного життя лишилися контури. Спектаклі опівдні, виставки й літературні вечори теж.
Люди. Для прибічників життя тут, які не від’їжджали й не планують цього, навколо багато тих, хто повертається до Луганська. Власне, кожен бачить те, що хоче бачити. Ті ж, хто не від’їжджав, але такого оптимізму не відчуває, помічають й інше: брак персоналу, вакансії в лікарнях і школах, порожнє місто. Вчора почула: «Наново треба збирати всіх лікарів у записну книжку». Це якраз про те, що багатьох спеціалістів немає, є плинність кадрів. Загалом люди пригнічені. У повітрі витають озлобленість, невдоволення, розгубленість. Усе має цілком зрозумілі причини: тотальний брак грошей, дорожнеча, відсутність покращень, планів, втома. Звісно, на тлі такої більшості різко виділяються ті, хто не скаржиться на життя, будує плани, радіє тому, що відбувається. Переважно це люди, які мають стабільне джерело доходу, яким пощастило оформити пенсії тут і на підконтрольній Україні території. Є й ті, хто пробував почати жити десь, але повернувся через високі ціни на оренду квартир, через необлаштованість, труднощі з документами… Звісно, для них тут усі відтінки щастя: домівка, сім’я, друзі… Є ще й такі, що успішно живуть тут і на підконтрольній Україні території. Це люди, які просто заплющили очі на політичні колізії й витягають максимальну користь із того, що відбувається. Або які мають справи, зв’язки, родичів і там, і тут. Вони зазвичай не розмірковують про політику. Живуть там, де платять, де дешевше, де вигідніше. Є політично нейтральними або навчилися бути такими. Від них рідко почуєш оціночні судження, хіба що ситуативні, як-от «важка дорога» чи щось подібне.
Читайте також: Прогулянка Луганськом
Зрозуміти, що зараз норма, важко. Є ті, хто примудряється працювати тут на керівних посадах, але при цьому їздити в аналогічні структури на підконтрольну Україні територію, щоб просувати свої справи чи просто підробляти. Пристосуванство або політична мімікрія зараз вирізняє дуже багатьох.
І часто йдеться не просто про те, що пенсіонер отримує дві пенсії, а про те, що він працює в місцевих «держструктурах», але переоформляти пенсію їздить до Харкова чи Києва. Або бюджетники, які, зваживши всі «за» й «проти», виїжджають туди, де надійніше допрацьовувати до пенсії, навіть якщо винаймати житло. Хоча треба чесно сказати, що про політику говорять мало. Від неї втомилися. Людям хочеться миру, планів і тепла. А ще більше — життя як раніше, коли найбільшою проблемою був банківський кредит, а планів стільки, що хоч записуй.