Янукович, який начебто ображався на європейців, що ті, мовляв, не готові до «рівноправного партнерства», сподівався довести, що з Росією воно можливе. Натомість був демонстративно принижений і Владіміром Путіним.
По-перше, той зумисне запізнився на понад чотири години, і при цьому зустрівся перед Януковичем із російськими байкерами, яких закликав пам’ятати про «місто російської слави» – Севастополь. Відповідний крок мав вказати Віктору Федоровичу на справжній рівень «рівноправності» відносин із Владіміром Путіним. Навіть із власними губернаторами російський президент значно пунктуальніший. Та й сама зустріч виявилася для Януковича безрезультатною. Попри спробу зберегти обличчя заявами про «більш ніж десять підписаних домовленостей», насправді справа обмежилася або другорядними документами, або черговою порцією декларацій про наміри. Наприклад, були підписані протокол про внесення змін до Угоди про співпрацю в галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації від 21 червня 2002 року, меморандуми про співробітництво у боротьбі з тероризмом та співпрацю в Антарктиці, угоду про взаємодію з питань запобігання надзвичайним ситуаціям, пожежам і ліквідації їхніх наслідків у населених пунктах, у яких дислокуються об’єкти ЧФ, співробітництво у сфері авіаційного пошуку і рятування.
По-друге, за жодним із проблемних напрямів двосторонніх відносин вигідної Україні угоди так і не було досягнуто. Владімір Путін і Віктор Янукович підписали спільну заяву про делімітацію морського простору в Азовському та Чорному морях, а також у Керченській протоці. Але, за словами Путіна, «сенс підписаного документа полягає в тому, щоб налаштувати наших колег на доведення цієї роботи до логічного завершення підписання відповідної угоди». І не більше. «Сторони вважають важливим здійснити делімітацію морських просторів в Азовському і Чорному морях, а також у Керченській протоці, в дусі дружби, добросусідства і стратегічного партнерства, з урахуванням законних інтересів обох держав», – йдеться в спільній заяві.
Причому терміни не уточнюються. Але російський інтерес застерігається, як і відмова від українського Януковичем. Зокрема, у документі наголошується намір сторін забезпечити співпрацю в Азово-Керченській акваторії, включаючи стабільну роботу і розвиток Керч-Єнікальського каналу.., створивши російсько-українську корпорацію. Натомість Москва готова визнати за Києвом суверенітет над і так українським островом Тузла.
Підписаний також меморандум між Міненерго України і корпорацією «Росатом» про інтеграцію і співробітництво, який може посприяти лише посиленню і без того фактично монопольної залежності України від РФ у атомній енергетиці. У документі зафіксована домовленість про проведення комплексу робіт із вивчення інвестиційної привабливості українських та російських активів у галузі енергетичного машинобудування і ядерного паливного циклу, а також механізмів їхньої інтеграції. Домовилися продовжити і переговори про функціонування та перебування Чорноморського флоту Росії на території України в Криму, до оновлення озброєнь на якому Москва виявляє неабиякий інтерес.
Зрозуміло, одним із формально незгадуваних, хоча і цілком зримих моментів Ялтинської зустрічі було нещодавнє протягування провладною більшістю у Верховній Раді мовного закону. Напередодні переговорів саме він розглядався як один із можливих ключових аргументів української сторони для укладення такого собі «Харкова-2» – у варіанті «російська мова в Україні в обмін на знижку в ціні на газ». Однак такий варіант не пройшов, принаймні поки що. Путін був категоричний і окрім того, що раніше озвучувалася і ним особисто, і Газпромом, і прокремлівськими мас-медіа, він не сказав. «Угоди слід дотримуватися, з Німеччиною у нас особливі відносини – вони пустили нас у свої газорозподільні мережі». Російський президент повторив Януковичу, що хоча Україну ніхто до Митного союзу не тягне, але говорити про якесь зниження ціни на блакитне паливо можна лише після вступу до цієї організації, попутно висловивши міркування: «що пізніше хтось вступає до якогось об'єднання, то складніше (якщо взагалі можливо), переробити його статутні документи в інтересах нового члена».
Отримавши відкоша і на східному напрямку зовнішньої політики, Віктор Янукович, як мантру, повторював, що «курс на євроінтеграцію залишається незмінним пріоритетом зовнішньої політики України», хоч реальні кроки у відносинах із ЄС цього не підтверджують. Тож глухий кут, у який втрапив Янукович, стає дедалі більш очевидним як за межами України, так і всередині неї. А кожна чергова спроба довести, що це не так, дає зворотний ефект.