Щоб виїхати кудись, потрібно мати ну дуже вагому мотивацію. Велике-превелике бажання переміщатись у просторі без жодних гарантій щодо часу прибуття чи комфорту в дорозі. Потрібно лише хотіти їхати, а на все інше дивитись украй спокійно. Тобто такі мандрівки відмінно пасували б тим, хто досяг якогось рівня душевної рівноваги завдяки багаторічним духовним практикам або просто народився флегматиком.
Знайомий перевізник сказав мені якось, що найтриваліший період, який він провів на кордоні між «ЛНР» та Росією, — це 36 год. Чомусь не пускали, так буває. Я не розумію, як можна чекати півтори доби в машині. Просто чекати. Без запасу продуктів, без чіткого уявлення, коли черга зрушить із мертвої точки. Ви так змогли б? Переліт до Америки займає менше часу, ніж стирчання на кордонах тут. До того ж у літаку годують, видають плед і називають точний час прибуття. А ця ізольованість на кордонах виснажує найдужче. Іноді мені телефонують за інтернет-оголошеннями: «Ви продаєте?..» Я спершу відповідала. Тепер відразу уточнюю, звідкіля дзвінок. У нас не працюють служби доставки, звідси не відішлеш ані посилки, ані листа. Можна хитрувати, викручуватися, шукати контакти, знайомства, надійних людей, платити, але не мати ніякісіньких гарантій. Можуть привезти телефон під замовлення, і телевізор, і багато чого іншого, але зверху візьмуть націнку від 10% вартості товару й знову-таки без гарантій, якщо з покупкою станеться щось непередбачуване. Заходи для любителів гострих відчуттів. Я серед тих, хто навчився обходитись або шукати аналоги тут. Добре, що ми купили щось до війни, погано, що купили не все і взагалі що речі зношуються. Та що вдієш? Треба звикати або шукати варіанти. Які вже тут інтернет-магазини… Тільки місцевого рівня, від тих, хто знає лазівки та способи, як ввозити. Час швидкого бізнесу, час сміливих рішень.
Читайте також: За ширмою війни
Улітку познайомилася з підприємцем, масштаби діяльності якого зрозуміла трохи пізніше. Він має цех неподалік нас. Туди разів зо два поцілили снаряди, офіс рознесло вщент, а решті просто «приробили ноги». Промислові потужності, на жаль, виявилися поруч із блокпостом. Мій знайомий журиться, що просто перед війною купив два нові верстати, кожен по тисячі доларів, а повернувшись побачив глибокі сліди в асфальті: напрямок, куди їх потягли. Машини, звісно ж, забрали на потреби «армії», зразки розікрали місцеві, а решта просто розтанула в повітрі. Нині фірма мого знайомого знову сягнула довоєнного рівня випуску продукції. Бригади отримують зарплату від виробітку, кожен працівник може обрахувати нехитру бухгалтерію і дізнатися, скільки заробив. Буває, персонал розходиться аж перед останньою маршруткою: інакше не вибереться додому. Цех працює, навіть відшукали одну з двох машин майже у справному стані… А знаєте, що мене вражає найдужче?
Спокій, із яким мій приятель описує власні збитки: обладнання, зразки, офіс, товару тисячі на дві доларів. «За чим шкодую, то це за тим, що пізно повернувся. Нагодився б раніше — не все вкрали б». Коли ми познайомилися, він сам возив будматеріали фургончиком, допомагав їх розвантажувати. Мабуть, тому й запізналися: не було в ньому замашок великого начальника, коли він тягав цеглу, котру сам і привіз. Ніяк не зважуся розпитати його про ставлення до подій, утрат. Поцікавитися, де він бере сили на черговий ривок. І звідкіля стільки легкості й оптимізму? Але балачки про політику — моветон. Про це не говорять пристойні люди. Її забагато в усьому навколо, щоб стрясати повітря своїм ставленням до того, що діється. Нині говорять лише про себе й про те, що сталося саме з тобою. Вловлюєте? Вихована людина в «тренді» не заведе мову про те, як стомилася від війни. Вона скаже, що змучилася від довгої дороги. І не «немає грошей», а «швидше б зарплата». Ми фіксуємося на тому, що тут і зараз. Це теж місцевий «бзік». Знайшов на рубль дешевше — і щасливий від цього. «Зробити» твій день може зекономлена десятка за проїзд чи ще котрась дрібничка, що підніме настрій крутіше, ніж будь-яка премія в колишній життєвій обстановці.
Читайте також: «Віджимай» і володарюй
А взагалі життя як зебра. У моєї родини сьогодні, вочевидь, біла смуга: дали гуманітарку. Несподівано, без попереджень. Щастя бачилося набором каструль-нержавійок, сковородою та набором металевого столового посуду. А до цього ще й кип’ятильник, вовняний плед, рушники… Неймовірна розкіш та достаток… І все нічого б, але ця допомога призначена була дітям війни — тим малюкам, що не покидали Луганська влітку 2014 року. Все відповідно по найсуворішої звітності: підписи в дев’яти відомостях двома мовами, заздалегідь подані списки квартальних. Практично без черги й у величезному пакунку з маркуванням «ООН. Допомога біженцям». Таким-ось, несподіваним і важким, виявилося щастя. Шкода, що мій син тепер «дитина війни»: серйозний статус у місцевих метриках для маленької людинки. І не реабілітаційний курс на морі, а каструлі-нержавійки стали його першою компенсацією за те літо…