Драгоманія

Ольга Сенюк сидить у своїй вітальні в «письменницькому» будинку на Гончара, 52, тримаючи в руках число Тиж­­ня, покреслене простим олівцем. «Ось у вас оповідання Куркова, перекладене з російської, – каже вона. – Ну хто так перекладає? «Дістав із кишені» – це ж калька! Треба «витяг із кишені». Мені соромно.

 

Пані Оля – легенда вітчизняного перекладу. З її працею знайомий кожен, хто читав українською дитячі книжки Астрід Ліндгрен, детективи Марі Шеваль і Пера Вальо, «Ярмарок суєти» Вільяма Теккерея… Вона розгортає ще один свій переклад – «Чудесну мандрівку Нільса Гольґерсона з дикими гусьми» Сельми Лагерлеф – і пропонує порівняти його із сучасною книжкою «Дивовижні мандри Нільса» (видавництво «Махаон»): «Кінцівка змінена, до тексту теж щось пододавали, але найобурливіше – перекладено з російської».

 

 

Такою є одна з тенденцій нинішніх видавничих реалій. Намагаючись утвердитися на ринку, видавництва часто вдаються до швидкого «перекладу» з російської.

 

«Ось, дивіться! Перше речення: «Мишеня побігло до входу», – Ольга Сенюк розгортає ще одну дитячу книжку. – А наступне: «ВІН хотів допомогти…». Зрозуміло, що в оригіналі був «мышонок», а не little mouse чи ще щось. Крім комп’ютера, цю книжку до друку ніхто не готував».

 

На думку класика, відсутність фахових редакторів – головна проблема нинішнього українського перекладу: «Перекладачі виростали здебільшого з тих, хто працював у редакціях перекладної літератури видавництв «Молодь», «Дніпро», «Веселка».

 

«Сьогодні бракує літературних редакторів із широкою філологічною та загальнокультурною ерудицією і знанням мов, – погоджується з Ольгою Дмитрівною письменник і перекладач (Тракль, Бернгард, Ґадамер) Тимофій Гаврилів. – Тиск масиву неперекладеної літератури негативно вплинув на якість перекладу». Так і з’являються «Загальне правління» замість «Генеральної губернії» або «приховали ЛСД» замість сленгового «прихавали».

 

Інше нагальне питан­­ня – словники. «Коли заходить про фразеологізми, голова пухне, – скаржиться перекладач Ор­­­­хана Па­­мука Олесь Кульчинський. – Доводилося чути, ніби російські перекладачі з турецької можуть «гнати» на день по 20 сторінок. Дайте нашим якісні словники – і вони не відставатимуть».

 

Проте найбільша проблема – мізерна оплата перекладацької праці. У радянські часи за один друкований аркуш (40 тис. друкованих знаків) перекладач отримував 150 крб (місячна платня, скажімо, слюсаря) зараз – 150 – 200 грн.

 

«Навіть якщо книжка видається за грант, у якому гонорар перекладачеві обумовлений на рівні €8–10 за сторінку (2 тис. друкованих знаків), то видавництво дає 5–20 грн за сторінку, забираючи решту, – розповідає модератор семінару з художнього перекладу при Ґете-Інституті Євгенія Бєлорусець. – Але перекладачеві відверто кажуть: «Знайди спершу грант».

 

 

Грант – основа сучасного перекладу. Франція, Німеччина, Австрія, країни Скандинавії, Японія через свої культурні центри в Україні підтримують видання власних класиків і сучасників. Видавництво небагато витрачає на таке видання, тому особливо не витрачається і на розповсюдження та просування. «У результаті на твою роботу можуть просто не звернути уваги, – каже Женя. – Тому немає критики і літературного перекладацького процесу як такого».

 

Перекладачі розкидані по різних спільнотах, які навіть не завжди знають про існування один одного. Особливо важко початківцям-енту­зіастам. «Цехове життя художнього перекладу завмерло, – сказав Тиж­­ню перекладач Максим Стрі­­ха. – Ось сьогодні я отримав добірку перекладів Кіплінга. Цей хлопець, якому бракує загальних знань, – приміром, він colour sergeant (звання у британській піхоті) перекладає як «сержант-мулат», – має певний перекладацький рівень, але йому потрібні цехове спілкування і добрий вишкіл майстрів».

 

Така можливість є в Інтернеті, де Євгенія Бєлорусець разом із товаришами заснувала спільноту ПроStory для публікації та обговорення текстів. Є в Україні й інші спільноти: надзвичайно сильна у Львові, сере­довище у Чернівецькому університеті, «Лабораторія перекладу» (щоправда, наукового) в Могилянці.

 

«Серед відгуків, які ми отримуємо на семінарах, на другому місці після «Знайдіть гроші на публікацію» є «Якнайбільше різних заходів!» – каже Женя. – А в нас навіть кав’ярні немає, де можна було б зібратися. «Бабуїн» щось подібне намагався робити, але він був орієнтований на япі. Звісно, ми знайдемо місце для наших майстер-класів чи читань, той самий Ґете-Інститут, але ж це колоніальні осередки».

 

Але є в Україні і переклади, які видаються не на гранти.

 

 

Олег Іванович Микитенко стоїть посередині редакції журналу «Вітчизна» на Грушевського, за двісті метрів від Верховної Ради. Редакція виглядає так: величезний простір обдертих від шпалер та штукатурки стін і цегляні стовпчики, на яких колись лежала підлога. У дальньому кутку – обшиті фанерою залишки туалету, куди змушені ходити, долаючи перешкоди, працівники редакції журналу іноземної літератури «Всесвіт» і працівники авіакаси, яка орендує у «Всесвіту» кімнату. Працівники «Вітчизни» сюди не ходять, бо цього журналу вже немає. Тобто він є, але тільки у вигляді якоїсь юридичної особи, яка вже ніби й не має стосунку до Спілки письменників і, схоже, вирішила відремонтувати редакцію під прибутковіший бізнес.

 

 «Добре, що ми ще в 1990-х відокремилися від Спілки, – каже Олег Микитенко, повертаючись до свого кабінету шеф-редактора «Всесвіту». – А тоді ж ще й вагалися». Завдяки цьому рішенню і здачі в оренду однієї кімнати «Всесвіт» досі виходить друком, будучи, по суті, єдиним осередком практичного перекладознавства у країні.

 

«Інше джерело доходів – передплата, – розповідає Тижню головний редактор «Всесвіту» Юрій Микитенко. – Зараз у нас 1800 передплатників». У 1990-му наклад «Всесвіту» сягав 76 тис., з них 50 тис. передплатників.

 

Нині легендарний бренд сповідує дещо подвижницьку бізнес-модель, коли середній розмір зарплати сягає 800 грн, і найбільша вона у дизайнера. Відділу реклами немає. На заклики про підтримку держава не відгукується, натомість у редакцію сам прийшов приватний підприємець Віталій Майстренко. На пожертвувані ним 5 тис. грн і видається грошовий додаток до перекладацької премії ім. Миколи Лукаша Ars Translationis – за нобелівським принципом, із річних відсотків депозиту.

 

Сьогодення не виглядає похмурим. «Жодної кризи наразі немає: видають десятки видавництв, до того ж перекладене з оригіналів, – зазначає Олег Микитенко. – Приблизно 50 назв щороку. Ми вже й нових публікацій не анонсуємо, боїмося, що хтось оперативніше надрукує».

 

Я згадую ситуацію з авторськими правами на «Код да Вінчі» Дена Брауна. «Всесвіт» почав друкувати бестселер, дещо поквапившись, «у процесі переговорів» (Юрій Микитенко), а потім видавництво з німецьким капіталом «Клуб сімейного дозвілля» викупило права на Україну. «Це безпрецедентний випадок, – каже пан Юрій. – Зазвичай нам вдається домовитися. Приміром, Орхан Памук продав права на «Мене звати Червоний» за $10».

 

Самі ж видавництва змушені платити за авторські права більше (залежно від тиражу €1000 і вище). Зате бестселери і продаються непогано. Українські наклади Дена Брауна і Стівена Кінга перевищують 15 тис., класиків друкують по 5 тис., хоча звичайний тираж перекладної книжки менший – 2 тис. «Щоб читали більше, потрібна масова реклама, – каже Максим Стріха. – У Голандії, скажімо, є відповідна державна програма».

 

 

Сучасний переклад стає більш буквалістичним, втрачаючи художність 1960 – 1970-х, коли сяяли Кочур і Лукаш. «Нам потрібна добірна мова, – каже Тижню керівник кафедри перекладознавства ім. Г. Кочура Львівського національного університету Роксолана Зорівчак. – Треба піднімати читача, а не спускатися до його смаків. Як казав Франко: «Я наркотиками не шинкую». Роксолана Петрівна не погоджується з твердженням Стріхи, що український художній переклад уже виконав державотворчу місію, перетворившись на звичайну галузь.

 

Але початківці й досі сприймають переклад як місію, а не спосіб заробити. «Головне – ставитися до перекладу як до хобі. Нічого не очікувати. Перекладати тексти, яких, на твою думку, бракує українській літературі й тобі особисто, – радить один із наймолодших перекладачів сьогодення Ілля Стронґовський («Бійцівський клуб» Чака Палагнюка і «Поштамт» Чарльза Буковскі). – Як і більшість справ культурних, переклад – заняття для мазохістів. Але можна сподіватися на краще. І готуватися до цих кращих часів, вивчаючи мови, копирсаючись у словниках і вилизуючи переклад. Я так і роблю». Цілком кочурівська декларація.