Минулого тижня я потрапив до Швейцарії. Майже випадково: знайомі бізнесмени замовили зняти документальний фільм. Так я став гастарбайтером, але не це цікаво.
Цікаво інше: після численних розмов та ознайомлення з історією цієї країни раптом стало зрозуміло, що історично її створили такою, як вона є, не годинникарі й не банкіри, а саме гастарбайтери. Справді, до позаминулого століття Швейцарію вважали найбіднішим куточком Європи, і це на тлі тодішніх злиднів. Землі обмаль, ресурсів катма, роботи відповідно також. Єдиною можливістю для молодого чоловіка заробити грошей і влаштувати собі кар’єру залишалася служба солдатом-найманцем на чужині.
Репутацію швейцарців як хоробрих непідкупних вояків закріпив Юлій ІІ, створивши на початку XVI століття знамениту папську гвардію. Вірність роботодавцеві гвардійців із Гельвеції могли оцінити кілька наступних пап, а також французькі королі включно з бідолашним Людовіком XVI, якому його охоронці склали компанію на гільйотині. Тобто попит на тутешніх найманців у Європі не знижувався аж до XIX століття.
У музеї заробітчан у Женеві виставлено дві гравюри: на одній бідно вдягнений юнак прощається з родиною і нареченою, йдучи на чужу службу, на другій – той самий хлопець, тільки доросліший, у шикарному мундирі розповідає перед домашнім вогнищем про свої подвиги щасливим родичам і, вочевидь, уже дружині. І тут закінчується героїчна лірика – починається економіка. Швейцарці досі мають поміж іноземців репутацію відданих патріотів і водночас, як би так сказати делікатно… добрячих скнар. Вони ніколи або майже ніколи не оселялися назавжди в тих країнах, які їм давали роботу. І завжди надсилали додому свою платню. Для цього практично по всьому континенту було створено мережу банківських установ, яка тоді виконувала функцію нинішнього Western Union. Платиш гроші у Франції, Німеччині, Італії, Росії, вдома їх отримують родичі, навіть якщо тебе вб’ють на черговій війні. Усе на довірі. Шахрайство виключене. Саме це, кажуть, заклало підвалини місцевої банківської системи з її таємницею внесків і рахунками, що зберігаються століттями. І саме це в епоху розвиненого капіталізму стало основою місцевого добробуту.
І ще одна смачна подробиця, що стосується устрою країни. Більшість влади в державі належить місцевим комунам і кантонам – суб’єктам конфедерації. 90 відсотків податків, які сплачує кожен громадянин, залишаються в місцевому бюджеті й лише десять надходять у розпорядження федерального уряду. Відповідно всі бюджетні органи – поліція, освіта, охорона здоров’я, соцзабезпечення тощо – фінансуються знизу. Те саме можна сказати про повноваження. Засадничі рішення, що стосуються всієї країни, взагалі приймаються на загальнонаціональних референдумах. І ще, тримайтеся, місцеві ради формуються із сумісників – простих громадян, які мають свою роботу чи бізнес, – на добровільних засадах. Платню отримують лише нечисленні чиновники.
На запитання, чи не занадто громіздка і негнучка така середньовічна система (а вона справді зберігається майже недоторканою із середніх віків), я отримав зворушливу відповідь: тільки так можна запобігти зловживанням. Мовляв, гроші й рішення, пов’язані з їх розподілом, що далі до центру, то більше стають анонімними. На місцевому ж рівні дуже важко красти, бо вся діяльність радників на видноті, якщо хтось щось собі дозволить, він… «втратить обличчя» (!)
Звісно, будь-який наш співвітчизник мав би всі підстави назвати швейцарців наївними бовдурами, якби тільки не разюча різниця у ВВП на душу населення. Вже вкотре виявляється, що наївна дурість – інакше кажучи, довіра – провідний економічний чинник.
Я не знаю, як би так нам трохи подурнішати, чи що? Як зробити так, щоби міліціонер, чи податківець, чи суддя, чи санітарний лікар на власному джипі з хатинкою в Кончі почав сприйматися не як норма, а як аномалія? Припустімо, частина з них – колишні банкіри. Але ж не всі!
Ні, не кажіть, довіра не дурість. Дурість – це коли ти заплющуєш очі на очевидне шахрайство, купуєшся на усмішку, на гречку, на обіцянки порядку, які ніхто не збирався виконувати. Щоби її позбутися, не потрібні ніякі додаткові закони, ніякі контрольні органи. Слід лише відмовитися від сповідування думки, що «всі вони там однакові, всі шахраї» (там, себто не тут). І мати справу лише з тими, хто заслужив довіру, навіть якщо з погляду сьогоденних інтересів це виглядає незручним. Невже складно?