Протести й заворушення, що почалися в Сполучених Штатах після вбивства Джорджа Флойда, попри політичну й географічну віддаленість, усе ж мають дещо спільне з ситуацією в Україні. В обох країнах відбулися трагічні події, у яких головними дійовими особами стали ті, хто насправді мав би в таких ситуаціях захищати. Убивство п’ятирічного Кирила Тлявова на дитячому майданчику, зґвалтування жінки в Кагарлику, яке вже встигли назвати «другою Врадіївкою», — навряд чи таку поведінку можна вважати типовою для представників поліції, але чомусь схожі інциденти трапляються дедалі частіше. Так само, як і у США, де справа Флойда не стала першим випадком. Досить пригадати відносно нещодавні протести й заворушення в місті Ферґюсон у 2014 році, причиною яких було вбивство поліцейським афроамериканця Майкла Брауна. І це лише найрезонансніші випадки, які потрапили до мас-медіа, натомість реальна кількість перевищень повноважень чи інших зловживань правоохоронців в обох країнах може бути в рази більшою.
У таких ситуаціях насамперед страждає репутація поліції. Резонансні трагедії знижують довіру суспільства до правоохоронців, а іноді навіть можуть спровокувати насильство у відповідь. Так сталося у Врадіївці, так відбувається зараз у США. Із певного погляду початок Революції гідності теж став відповіддю на агресію з боку тоді ще міліції проти студентів-демонстрантів. Хоча, звичайно, відмінності є. Навряд чи можна назвати всіх, хто зараз трощить вітрини магазинів і намагається красти з крамниць товар, політичними протестувальниками. І це створює контраст із подіями на Майдані, де прилеглі будівлі та крамниці залишилися майже неушкодженими. Натомість під прикриттям гасла Black Lives Matter інколи працюють звичайні мародери, що погіршує і так непросту криміногенну ситуацію.
Читайте також: Ніксон 2.0
У таких умовах постає питання, що його влучно сформулювали учасники нещодавнього мітингу під стінами Верховної Ради України, які вимагали відставки міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. На одному з плакатів було написано: «Кому дзвонити, коли ґвалтує поліція?». Хто має стежити за порядком на вулицях, якщо до представників правоохоронних органів немає довіри? Інше питання, коли поліцейські, незалежно від їхньої вини, самі стають мішенню розлючених протестувальників.
На ці питання в різних країнах відповідають по-різному. У тих самих Штатах до правоохоронних завдань іноді залучають армію, хоча вона й не має таких повноважень. Найсвіжіший випадок такий: президент Дональд Трамп наказав військовим інженерам, авіації та військовій поліції долучитися до розгону протестувальників у Вашингтоні. «Я мобілізую всі наявні федеральні ресурси, цивільні й військові, для припинення протестів і мародерства», — зазначив він. Утім, таке рішення отримало шквал критики і з боку преси та правозахисників, і від військових. Хтось побачив у ньому бажання «показати силу» напередодні виборів, хтось вважає це загрозою іміджу американської армії, яка має один із найвищих рівнів довіри з боку суспільства (до речі, як і в Україні). Навіть колишній трампівський міністр оборони, легендарний генерал-морпіх Джим Меттіс, опублікував відкритого листа, у якому назвав Трампа «першим президентом, який не намагається об’єднати американців, ба більше — навіть не вдає, що намагається». Натомість, на думку Меттіса, Трамп роз’єднує людей. «Ми стали свідками трьох років без нормального лідера», — так охарактеризував ситуацію генерал. Також він додав, що ніколи не міг собі уявити, що військові, які в своїй присязі клянуться підтримувати й захищати Конституцію США, отримують наказ порушити конституційні права своїх співгромадян, «особливо для того, щоб обраний верховний головнокомандувач зробив якесь дивне фото з військовими керівництвом». За його словами, це створює «хибний конфлікт між військовими і громадянським суспільством».
Утім, це не перший випадок, коли американські військові «наводили порядок». У 2005 році по Сполучених Штатах ударив найбільший в історії ураган Катріна, який за офіційними даними забрав життя майже двох тисяч людей. Однак одразу після того, як стихійне лихо пішло на спад, постраждалі території зазнали нового удару: мародерів. Масштаби й делікатність проблеми вимагали неординарного рішення: тоді проти злочинців застосували підрозділи сил спеціальних операцій ЗС США, які отримали офіційний дозвіл відкривати вогонь на ураження. Бійці працювали в цивільному одязі й без знаків розрізнення, щоб не привертати до себе зайвої уваги.
Спецпризначенці, які в своїй країні приховано вбивають хоч і злочинців, але своїх же співгромадян, — доволі екзотичний сценарій. Але він майже повністю міг повторитися в Україні у 2014 році. Тодішній український президент Віктор Янукович розглядав можливість залучення Збройних Сил для розгону Майдану. Телеграму з пропозицією розглянути участь у цій «операції» отримали багато військових частин. Зараз її як артефакт і нагадування нащадкам ретельно зберігають, наприклад, у музеї 3-го полку спеціального призначення. Біля неї інший текст: категорична відмова військовослужбовців полку воювати проти власного народу. Пізніше саме цю тезу, але з дещо іншим змістом, намагалися розігнати російські «журналісти» у своїх пропагандистських сюжетах про АТО. Мовляв, на Сході українська армія підняла зброю проти свого народу. Адже так лише намагалися приховати участь окупантів у складі регулярної російської армії та найманців, які грали роль «народу Донбасу», тобто про жодну «громадянську війну» не йдеться.
Читайте також: Демократичний локдаун
Інший варіант порятунку — небайдужі громадяни з відповідними навичками й досвідом. У деяких містах США такими захисниками від мародерства й погромів розлюченого натовпу стали ветерани. Саме вони зі зброєю в руках стали на захист священної для кожного американця приватної власності і змогли забезпечити порядок тоді, коли на вулиці не мала змоги вийти поліція (на момент написання матеріалу протестувальники у США вбили майже сотню правоохоронців). Однією з особливостей цього руху було те, що йшлося не про поодиноких людей, які чомусь вирішили вийти на вулиці на захист магазинів і кав’ярень, а про організовані ветеранські спільноти федерального й національного рівнів із чіткою організацією, підготовкою та координацією. Крім такої ситуативної допомоги правоохоронцям у «мирний час» члени цих спільнот активно допомагають армії, пораненим військовим і родинам загиблих.
Водночас мотивовані, патріотичні й досвідчені громадяни зі зброєю є не лише тимчасовою допомогою поліції. А й доволі ефективним стримуючим фактором для будь-якого зовнішнього агресора. Саме це покладено в основу формування територіальної оборони. Як зазначив у коментарі Тижню Дмітрій Теперік, виконавчий директор Міжнародного центру оборони та безпеки (ICDS) у Таллінні й директор естонсько-українського проекту «Стійка Україна», залучення ветеранів до розбудови національної стійкості — це правильний крок щодо зміцнення безпеки країни. За його словами, варто відзначити дві складові: цивільну й оборонну. Засвідчивши себе як активних і патріотично налаштованих громадян країни, ветерани можуть своєю небайдужістю та піклуванням про майбутнє нації зробити вагомий внесок у суспільну дискусію про головні принципи й напрями розвитку системи національної стійкості, надто коли йдеться про час кризи. «Другий компонент безпосередньо пов’язаний із свіжим бойовим досвідом, який можна ефективно використовувати при розбудові системи територіальної оборони в регіонах», — підкреслив Теперік. До того ж не варто забувати й про освітню та виховну функції, адже ветерани зможуть ділитися своїм досвідом і навичками із наступними поколіннями. Також, на думку Теперіка, залучення перевірених груп ветеранів до суспільно важливих процесів дасть змогу знизити небажані соціально-економічні та психологічні наслідки війни не лише на особистому чи родинному рівні, а при вмілому масштабуванні навіть на рівні регіону чи всієї країни.
Читайте також: Вибори в США: демократичний консенсус
Частково з ним погоджується ветеран АТО й один із захисників Донецького аеропорту Георгій Турчак. У розмові з Тижнем він зазначив, що з 2016 року займається запровадженням американської моделі структурованої ветеранської спільноти в Україні. Для цього було запропоновано формат муніципальної поліції, але за відсутності відповідного закону вона стала муніципальною вартою: громадським формуванням, створеним саме під ветеранів, яке прийшло на зміну застарілим радянським «дружинникам». Варта стартувала в 2016-му в Києві як пілотний проект із перспективою розгортання на всю територію України. Такий формат міг стати допоміжним рішенням за відсутності оновленого закону про територіальну оборону, який досі намагаються розробити. «Цей проект неідеальний, надмірно заполітизований і надто прив’язаний до бюджету, але це єдине, що вдалося зробити в сьогоднішніх українських реаліях», — резюмував Турчак. Водночас, за його словами, наразі триває процес модернізації. Також він вважає питання організації ветеранів украй важливим, адже в разі погіршення економічної чи політичної ситуації є ризик того, що деякі неорганізовані учасники бойових дій замість допомагати правоохоронцям самі сформують дрібні злочинні угруповання. «Але якщо їх уже сьогодні організувати, дати чіткі правила гри й алгоритми дій для різних ситуацій, то в разі кризи можемо мінімізувати негативні наслідки для населення й допомогти поліції та Нацгвардії наводити порядок. Про це треба думати вже зараз», — наголосив Турчак.
