Жанр мандрівної прози в нашій літературі стає чимдалі популярнішим. Книжки, у яких автор ставить за мету розповісти читачеві, де був і що бачив, потрапляють на горішні сходинки топів продажів, а презентації збирають масу шанувальників. Фактично це дорожні нотатки. Описи переживань героя, психологізм тощо відходять на другий план: ці смаколики не головне для еталонних зразків такого штибу.
Втім, тревелог – це не лише рекламний буклет планети Земля. Розповідаючи про чужий простір, автор чимало оповідає і про себе та свою країну, про те, якими категоріями він мислить і чого прагне. А оскільки масова література за визначенням активно використовує стереотипні уявлення, то на підставі текстів можемо робити деякі висновки не лише про авторів, а й про читачів.
ПРОФЕСІЙНИЙ МАНДРІВНИК
Максим Кідрук – перший професійний мандрівник укрсучліту. Свої тексти він пише в репортажному стилі й наголошує на власній належності до західної традиції жанру тревелогу: недарма наприкінці книжок уміщено, так би мовити, «список використаної літератури» – перелік творів, які стали зразком для молодого автора (Тур Хейєрдал, Шах Тахір, Рольф Бломберґ…). Утім, ці хроніки більше нагадують радянську пригодницьку літературу. На таку думку наводить насамперед трохи рафінована, але водночас не позбавлена жвавості мова. Наприклад: «Яне, може, до дідька цю Амазонію? Поїхали назад, га?» – хриплим голосом проказав я». Погодьтеся, що у критичних ситуаціях українці говорять динамічніше, ніж персонаж «Подорожі на Пуп Землі». Можливо, авторові слід включити до «рекомендованої літератури» не лише ретельно вичищені редактором тексти, а й, приміром, Джека Керуака: зрештою, це теж класика і теж про мандри. А з українськомовних текстів, де динаміку подорожі відбито й у ритмі мовного потоку, Кідруку варто перечитати «Авантюру» Артема Чапая і теж зарахувати її до списку джерел, особливо зважаючи на очевидну подібність. Там головний герой, студент Могилянки, також подорожує: Сполученими Штатами, Мексикою, Гватемалою, Кубою, теж бере із собою туди друга, теж не має грошей і втрапляє в різні халепи. Водночас йому вдається писати дорожні нотатки насиченою сленгом та просторіччям і не ускладненою надміром зворотів та підрядних конструкцій мовою молодого блогера, а не ветерана Спілки письменників. Може, тому персонажеві Чапая більше щастить із любовними пригодами?
Не забуваймо й про те, що мандрувати в далекі краї – це мрія родом із радянського дитинства персонажа: той начитався написаних в СРСР, а також дозволених до перекладу й друку західних книжок про пригоди та подорожі. І якщо раніше перепусткою в екзотичні світи був героїчний фах космонавта, геолога, полярника чи моряка, то нині такі фантазії може реалізувати навіть аспірант-відчайдух, як це й робить персонаж Кідрука.
Очевидною заслугою письменника є те, що він не претендує на концептуальність і не переобтяжує читача надміром філософувань (якщо, звісно, не кваліфікувати як серйозні рефлексії патріархальних парубоцьких розмислів «за життя», що їх можна звести до лаконічної формули «геть дівок – беремо квиток»). Тоді як багато авторів масової літератури намагаються додати своїм творам глибини за допомогою штучної афористичності тощо, Максим Кідрук знову й знову рушає в мандри, привозить ізвідти враження, фото й нотатки і гарантовано пише черговий бестселер. Компліментом його професійності можна вважати й те, що видавці оплатили одну з його нещодавніх подорожей – вони переконані: це вигідна інвестиція у черговий успішний роман.
«Тільки там, де нас нема, – там тече жива вода»
Про мандрівки необов’язково створювати роман. Можна обмежитися кількома оповіданнями або новелкою, а потім об’єднати нотатки під спільною палітуркою. Саме так доцільно охарактеризувати «У пошуках ОГОПОГО» відомої журналістки й дитячої письменниці Лесі Ворониної. Стиль викладу захопливий, а за іронічністю книжка не поступається знаменитому «Суперагентові 000». Утім, це не знімає питання про структурний принцип книжки і не підказує жодної іншої відповіді, крім уже зазначеної нами на початку: авторка зібрала докупи тексти про поїздки за межі Києва, й, отже, маємо один нарис про Таллінн, один про Петербург і цілий цикл про відпочинок на угорському курорті.
Письменниця наголошує: добре там, де нас немає. «Нас», тобто людей, травмованих «совком». Пострадянська людина може зіпсувати все, що завгодно: надто вже тонким виявляється цивілізаційний шар. Галасливі російські туристи буквально глушать принади єгипетського курорту й загодовують хлібом, попри заборону, морських рибок; діти-чорнобильці, запрошені погостювати у Вроцлаві, привозять із собою в картатих торбах горілку та зубну пасту й намагаються торгувати всім цим на міській площі. А от в Едмонтоні, наприклад, перехожі не плюють на асфальт, а хлопчик чи дівчинка може поскаржитися на однолітків учителеві, і цього не назвуть стукацтвом. Що ж може дати героїня – інтелігентна жінка – людям культури, інтегруватися з якою декларовано прагне наше суспільство? Вона повсякчас намагається репрезентувати українців як нормальних. Пострадянському, яке охоплює і наше рідне колоніальне, протиставлено національну ідентичність. Українські жлоби, на відміну від посткомуністичних аналогів інших національностей (чи громадянства?), підлягають реабілітації як потенційні носії такої ідентичності.
У пригоді туристам і просто зацікавленим особам стане книжка Ірен Роздобудько «Мандрівки без сенсу і моралі». Добірка розповідей про 10 країн, де побувала авторка, написана значно цікавіше, ніж численні путівники. Попри те що тут обмаль конкретних назв та координат, це видання справді знадобиться: воно допоможе розставити пріоритети у списку визначних місць, бо ж усі їх таки не встигаєш відвідати, або просто надихне вирушити кудись. А тим, хто подорожувати не любить, сподобаються додатки: рецепти національних страв, цілком придатні до втілення у вітчизняних умовах, а також перелік відомих літераторів кожної країни та їхніх творів, які варто прочитати. У передмові письменниця наголошує: простір найкраще пізнавати через деталь. Усі подальші описи вражень такими і є: розсипчасто-атомарними. А українське теж виразно характеризує подана в першому розділі подробиця: таксист заздрить героїні, яку регулярно відвозить до аеропорту, а вона трошки зніяковіла і трошки зверхня. Бо в нього – новий холодильник, а в неї – квитки. Таких, як він, більшість, вони за звичкою накопичують матеріальне замість колекціонувати враження. А авторка пишається тим, що не така, як усі, хоч і соромиться своєї іншості перед водієм. І жоден із них, здається, не замислюється, що вічне протиставлення «міщанин» – «митець» тут можна зняти не лише прищепивши одному цінності іншого, а й нівелювавши проблему фінансового вибору між путівкою та пральною машиною, курсами англійської та зимовими чоботами тощо.
ПАЛОМНИЦЬКА ЛІТЕРАТУРА ТА ДОРОЖНІ НОТАТКИ АРИСТОКРАТА
Не варто думати, що до Максима Кідрука жанру тревелогу в українській літературі не було. Першою пам’яткою мандрівної прози вважають «Житіє і ходіння Данила, Руської землі ігумена» (ХІІ століття) – середньовічну оповідь про паломництво до Єрусалима. У добу бароко популярною стає прочанська література: автобіографічна книжка Василя Григоровича-Барського «Мандри святими місцями Сходу з 1723 по 1747 рік» містить емоційний опис пригод, які траплялися на шляху від Західної Європи до Палестини та Єгипту, а ще вона багата на численні географічні, історичні, мистецтвознавчі деталі.
Серед численних «подорожей з Полтави до Гадяча», якими рясніє наша література ХІХ століття, вирізняються «Листи з чужини» Ярослава Окуневського, опубліковані на рубежі віків і два роки тому перевидані «Темпорою». Адмірал флоту Австро-Угорщини побував у країнах Європи, Азії та Африки й зумів захопливо про це написати. Його спогади й нині читаєш як повноцінний художній твір: вони рясніють численними деталями, порівняннями, дають уявлення про культуру, історію, економіку екзотичних і ближчих країн. Так, читач дізнається, що в Іспанії багато красивих жінок, але миршаві чоловіки, що турки давно асимілювали б місцевих жителів європейського походження, якби давали своїм жінкам освіту, що в Азії дешева робоча сила, і це призводить до кризи підприємців Франції та Англії. Окуневський не впадає в надмірне захоплення й не втрачає самоповаги, проте раз по раз наголошує на зверхності західної культури. Таким він і почувається: європейцем, українцем, освіченим аристократом, представником великої імперії. Розрив між українським та європейським відсутній: це спільний досвід, і, на думку автора, найкраща частка цього має бути запозичена іншими цивілізаціями.
РАВЛИК ПРОДОВЖУЄ ПОВЗТИ НА ЗАХІД
У дописі про мандрівну прозу, вміщеному в одному з періодичних видань, письменник Кідрук зазначає: популярність жанру тревелог пояснюється тим, що автори нарешті звільнилися від лещат радянської ідеології, а читачі нарешті зацікавилися розповідями про далекі краї. Теза, як бачимо, досить сумнівна. Якщо раніше пригоди й подорожі ділили книжковий стелаж із фантастикою, то нині їх посунули до путівників і масового читва. Тепер така література не розширює горизонтів нездійсненних мрій, а допомагає пережити пригоди, на які ніколи так і не вистачить часу.
Українські письменники у своїх розповідях здебільшого рухаються на Захід чи принаймні в напрямку його колишніх колоній. Там непогано, тож сподівання авторів на те, що й ми незабаром долучимося до цього світу на правах рівних, деколи звучать як споконвічне прагнення людини покращити свій жереб.
І ще один симптом: персонаж українського письменника, ступивши на чужу землю, репрезентує себе насамперед як представника певної нації, а вже потім, та й то коли запитають, як науковця, журналіста, митця. Тож і обмінюються нові знайомі між собою здебільшого рецептами національної кухні та мелодіями пісень.
АВТОБІОГЕОГРАФІЯ
Середовищем для розвитку літератури мандрів стають нові медіа. На позначення цього феномена є окремий термін «автобіогеографія». Блогери інформують друзів і просто зацікавлених читачів про перебіг подорожі, ілюструючи свої коментарі фотографіями для привернення уваги. Популярні також онлайн-карти, де відзначаєш міста або країни, в яких побував. iPhone та мобільний інтернет розширили можливості ще дужчі: тепер можна писати на Facebook: «А я дряпаюся на верхівку гори», – не шукаючи доступу до мережі у випадкових кафешках. Інтеграцію віртуального та реального просторів відбиває популярна соціальна мережа Foursquare, доступна власникам пристроїв із GPS-навігацією. Діяльність користувача зводиться фактично до того, щоб «зачекінитися», тобто відмітитись у певній новій локації, наприклад кав’ярні, крамниці; а за різноманітність і частотність відвідувань тих чи інших адрес система нараховує бонуси, вибудовує рейтинг користувачів тощо.
Література мандрів – це тексти, в основу яких покладено хронотоп дороги. Оповідач найчастіше зосереджується на власних враженнях від подорожі різними країнами чи регіонами, а не на деталізації опису зображуваного. Жанрові різновиди: роман-тревелог, есе, дорожні нотатки, щоденник, репортаж, путівник тощо.
ВАРТО ПРОЧИТАТИ
Астольф де Кюстін. «Росія у 1839 році». Французький монархіст вирушив до імперії Ніколая І, щоб віднайти аргументи проти республіканського ладу. Вражений побаченим, після повернення він яскраво описав численні негативні явища тамтешнього життя, почав заперечувавти абсолютизм і подав прогнози стосовно історичної долі Росії, багато з яких, як бачимо нині, збулися.
Ілля Ільф, Євген Петров. «Одноповерхова Америка». Нариси радянських письменників про автомобільну подорож Сполученими Штатами від одного узбережжя до іншого й назад, здійснену в 1935–1936 роках, де автори описують повсякденне життя звичайних американців, розповідають про Голлівуд і візит до Білого дому, електричний стілець, родео та найкрасивіші ландшафти країни.
Пьотр Вайль. «Геній місця». Спроба зрозуміти місто крізь призму свідомості геніїв, які там жили. Таким чином, Байрон і Бродський стають гідами по Стамбулу, а біографія і творчість Макіавеллі допомагають відчути дух Флоренції. Лос-Анджелес – це місто Чарлі Чапліна, Париж – Дюми, Осло – Мунка. На перетині мистецтва, географії та життєпису виникає ще один вимір реальності.
Майк Йогансен. «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію». Письменник-модерніст іронічно переосмислює і пародіює традиційні зразки жанру. Особливо дісталося популярним в українському красному письменстві описам природи. Читати необхідно, налаштувавшись на отримання інтелектуальної насолоди.