Я вирішив розіслати статтю на приватні адреси кількадесятьох моїх знайомих зі світу культури, здебільшого зі львівською пропискою. Мені було цікаво, скільки їх відреагує тим чи тим способом на текст, писати який мені було нелегко. Коли я розповів дружині, про що хочу писати, вона прокоментувала коротко: «Тобі треба ще більше ворогів?».
Я розумію, що кажу невигідну правду, але якщо не бачу, що хтось хоче публічно про неї говорити, то відчуваю, що, може, я маю зробити це: як людина, не скута локальною залежністю, а до того ж свідома, що тільки відверте й публічне обговорення викликів, які кидає нам дійсність, може допомогти нам зрозуміти ту дійсність і врешті освоїти її.
Зосереджені на повсякденному існуванні, ми не усвідомлюємо, як сильно на наше життя впливає невидима сила великих ідей і світоглядних концепцій. Уважні спостерігачі цивілізаційних змін помічають це й ненастанно закликають до відвертих дискусій, адже без них ми не зрозуміємо сутності перетворень, які відбуваються у світі ідей, а будемо тільки споглядати на їхні результати.
Зосереджені на деталях, ми не бачимо метасуспільного виміру змін. Це добре розумів французький історик XX століття Фернан Бродель, який, міркуючи про історію людства, запропонував формулу «довге тривання» (longue durée). Вона означає широку часову перспективу, у якій відбуваються суттєві цивілізаційні, культурні й релігійні зміни. У методологічній концепції Броделя драматичні суспільно-політичні події (війни, катастрофи, епідемії) становлять найповерховішу верству історії, на глибшому рівні перебувають економічні процеси (економіка, обіг капіталу), натомість цивілізаційні, культурні й релігійні зміни становлять найглибший рівень, який водночас іще й найважливіший для розуміння цілісності історії. Бродель це сформулював так: «У далекій перспективі більшість політичних подій неістотна, а отже, на них не звертають уваги, суть історії становить розвиток ідей та їх цільова реалізація».
Читайте також: Озирнись у гніві
Уживаючи термін, який запропонував Бродель, можна стверджувати, що тільки в перспективі «довгого тривання» можна побачити й оцінити плоди змін, визначених не тільки історичними датами, а більше політичними й філософськими ідеями. Їхні дивовижні наслідки ми спостерігаємо лише з погляду часу, що минув.
Тимчасовість і пов’язана з нею нетривалість — це елементи «короткого тривання», як і наша власна минущість, але варто пам’ятати, що в ланцюгу «тривання» ми становимо важливу ланку, бо міцність ланцюга визначає його найслабша ланка.
Культура, належна до «довгого тривання», стала сьогодні простором, заповненим різнорідними й часто суперечливими змістами. Стала релятивною, а її роль — уже не навчання, де добро, а де зло, що корисне, а що шкідливе і зрадливе, що моральне, а що принизливе.
Можливо, ми всі погодилися з цим, може, навіть задоволені, що ідеалом стала вигода, заможність, відпочинок, свобода що розуміється як абсолютна емансипація, марнотратство, не зважання на будь-що й будь-кого. У своїй книжці «Спожиті. Як ринок псує дітей, інфантилізує дорослих і поглинає громадян» («Consumed: How Markets Corrupt Children, Infantilize Adults, and Swallow Citizens Whole», 2007) американський політичний мислитель Бенджамін Барбер зазначив: «Інфантилізація культури призводить до того, що імпульс отримує перевагу над роздумами, догматизм — над сумнівами, розвага й відпочинок — над працею, образ — над словом, враження — над ідеєю, егоїзм — над альтруїзмом, приватне — над суспільним, а невігластво — над знанням». Керовані імпульсами й залежні від короткої політичної перспективи (циклічних виборів), ми не хочемо визнавати, що культуру слід розглядати в перспективі «довгого тривання», для якого святкування річниць або урочисті відкриття з перерізанням стрічок — лише елементи короткотривалої тимчасовості, які втрачають свою актуальність одразу після споживання.
Читайте також: Диктатура почуттів
Водночас варто пам’ятати, що пандемія довкола нас, яка багатьох лякає, а комусь тільки псує добре самопочуття, теж належить до перспективи «короткого тривання». Ми не маємо іншого виходу, окрім як навчитися раціонально співіснувати з пандемією, аж поки з’являться підходящі профілактичні (вакцини) й терапевтичні (нові ліки) засоби. Отже, не слід змішувати порядків і перспектив. Культура, філософія, релігія — це ланки «довгого тривання», але ми всі разом і кожен зокрема все-таки є їхніми носіями. Без нас культура, філософія чи релігія, спостережені лише в короткій, тимчасовій перспективі, просто не мають сенсу.
З-поміж моїх кількадесятьох знайомих зі світу культури, яким я розіслав статтю «Танок смерті», відповіли кільканадцять осіб, nota bene, більшість із-поза меж Львова. Львів’яни, по вуха занурені в локальне «коротке тривання» й пов’язане з ним нестерпне загрузання в повсякденності, мабуть, надто буквально інтерпретують завершення моєї статті, що є цитатою відомого афоризму Vita brevis, ars longa (лат. Життя коротке, мистецтво вічне). Досить пам’ятати, що як люди, а до того ж творці культури, ми занурені в «довге тривання», ба більше, є його трансмісійною передачею, і це свідчить про нашу неминущу вартість. Усе інше — минуща метушня.