Геннадію 47 років. У пікселі він зустрічає вже третій день народження. Після повернення із самовільного залишення частини (СЗЧ) військовий служить водієм у взводі технічного забезпечення 2-го механізованого батальйону 32-ї Сталевої бригади. У розмові з Тижнем ділиться, як пережив важке поранення, чому вирішив самовільно залишити частину і що вплинуло на його рішення повернутися на службу.
Геннадій запрошує присісти на колоду біля намету в таборі батальйону.
Початок розмови про бюрократичну тяганину з документами на оформлення групи інвалідності після поранення залишається «офрекорд». Ця історія — на совісті штабу попередньої бригади військового. Більш натхненно чоловік розповідає про сина, якого виховував самотужки.
— Він у мене один. З матір’ю ми розійшлися ще у 2010-му, малому було 12 років. Так він зі мною і виріс: школу закінчив, технікум.
Я в армію пішов добровільно у 2023-му, хоча мав офіційну відстрочку за станом здоров’я до 2025 року. Але син дзвонить: «Пап, там законодавство змінили, добровольців із твоїми статтями тепер беруть». Ну, я і пішов. Бо як інакше? У мене син воює з 2017-го. Пройшов АТО, зараз уже сержант, на офіцера вчиться. Маю трьох онуків: двійко хлопців-близнюків по п’ять років і внучку — їй лише рік. Син списуватися не хоче, і я не можу.
До війни я був звичайним водієм, охоронцем, працював на агрофірмах у Кривому Розі. В армії спершу потрапив у 151-шу бригаду. Пройшов «учебку» у Львові, БЗВП, отримали БТР-70, БМП-2 і погнали на Гуляйполе. Служив механіком-водієм. Чотири місяці на «передку». Потім техніки не стало, то перекваліфікувався на кулеметника, працював з американським М240.
Поранення дістав якраз під день народження — 26 червня. Ми стояли на ВОПі, на другій лінії. Мали відсікати спроби ДРГ прорватися. Прилетів 123-й реактивний снаряд від «Торнадо». Повезло, що впав за рогом окопу. Осколки не зачепили, але вибуховою хвилею викинуло так, що все всередині перевернулося. Контузія четвертого ступеня, важка черепно-мозкова травма, перетинки у вухах луснули.
Почалися госпіталі: Запоріжжя, Кропивницький, лікарня Мечникова у Дніпрі. Лікарі казали, що, швидше за все, дадуть другу групу інвалідності. Але бюрократія — штука страшна. У госпіталі по строках не встигали, відправили в частину, а звідти я потрапив під Оріхове. Знову п’ять місяців на бойових. З нашої роти тоді залишилося чоловік дванадцять. Ми вийшли на ротацію в Черкаське під Дніпром, і там я просто зрозумів, що далі не можу. І пішов у СЗЧ. Не тікав із поля бою, не кидав пацанів під вогнем. Пішов із військовим квитком, з усіма документами.
Пів року пробув удома, у Кривому Розі. Жив за своєю адресою, не ховався, неофіційно працював. Двоє сусідів уже списалися після поранень.
Але якось в черзі в маркеті зустрів двох таких самих СЗЧ-шників. Один, віком приблизно як мій син, прослужив п’ять днів і втік. Другий — місяць. Дивлюся на них: сидять удома, п’ють горілку, якщо є за що. Життя закінчене. Виходять на вулицю тільки вночі або коли сонце ще не встало, щоб нікому на очі не попасти. Хіба це життя? Сидіти в хаті, як у тюрмі, й чекати, що під*ри пройдуть мимо твого дому і тебе не зачеплять?
У мене зараз цивільний шлюб, дружина розказує історії з роботи — як мужиків відкупляють і ховають. Один сидить у хаті вже не один рік. Жінка на роботу ходить, гроші заробляє, а він боїться в магазин по хліб вийти. Я не розумію, як можна два роки дивитися жінці в очі, бачити перед собою тільки монітор комп’ютера і жити за її рахунок, поки пацани двадцятирічні там життям ризикують. Я таких за мужиків не вважаю.
У якийсь день мене просто «стукнуло»: досить займатися не тим, чим треба.
Я не сидів, не чухав бороду місяць. Просто зібрав речі, закрив хату на всі замки й пішов у воєнкомат. Сказав: «Я такий-то, хочу назад». Ніхто мене не бив, не знущався. Ніч переночував у ТЦК — і знову в Черкаське. Там пробув місяць, поки не приїхали «купці» з 32-ї Сталевої бригади. Поспілкувалися, я їм підійшов — і ось я тут. З 13 квітня знову водій, тепер у ВТЗ.
Хочу сказати хлопцям, які пішли в СЗЧ вперше, часто несвідомо, на емоціях: повертайтеся. Поки є можливість — вертайтеся. Зараз дають право вибору. Можна самому знайти бригаду, домовитися, отримати відношення. Вас не кинуть відразу в «Скелю» чи «Шквал», якщо ви фахівець. Усі виплати поновлюються, відпустки теж. Це краще, ніж гнити вдома від страху.
Нам дуже не вистачає людей. Росіяни нас не за три дні взяли, то тепер беруть змором. Чекають, поки ми всі в СЗЧ підемо. У них ресурсу більше, мобілізують своїх і кинуть на м’ясо. У нас інша війна: дрони, комп’ютери, техніка. Не обов’язково всім бігти в штикову на танк. Треба кухарі, треба водії, треба патрони рахувати. Роботи по совісті вистачить усім.
Я бачив людей, які по сім разів у СЗЧ ходили. На таких уже важко покластися, я б із таким на завдання не пішов. Але якщо людина один раз помилилася й одумалася — це треба поважати.
Читайте також: ТЦК, мобілізація і «швидке закінчення війни»: як російська пропаганда впливає на цивільних і військових
Тут, у лісі, теж своя романтика. Люди гроші платять, щоб на свіжому повітрі побути, а у нас воно щодня. Виїхав на роботу, зробив справу, повернувся. Совість чиста, перед сином не соромно, перед онуками — тим паче. Рано чи пізно війна закінчиться. І що ці ухилянти робитимуть потім? Життя ж попереду. Не скажуть же їм: «Молодці, що втекли й вижили».
Я свій вибір зробив. Повернувся, бо тут мої. І тут я на своєму місці.
