Інформаційний простір України, як і світу в цілому, сьогодні нагадує мінне поле, де заголовки можуть травмувати людину не менше, ніж наслідки обстрілу. Щодня стрічки мереж розриваються від повідомлень про масовані удари, просування ворога за 24 години, термінову евакуацію десятків населених пунктів, скандали навколо мобілізації та чергові «високоточні» прогнози щодо завершення війни від блогерів чи екстрасенсів. Один і той самий заголовок викликає різні реакції у тих, хто тримає зброю, втрачаючи побратимів та посестер, і тих, хто чекає на перемогу в тилу, втрачаючи рідних та віру в повернення до мирного життя.
У сучасній війні дезінформація та пропаганда є такими ж небезпечними, як і реактивні шахеди. Якщо у випадку з ракетами та БПЛА єдиною протидією є ППО, то у випадку з новинами — це аналіз, виваженість, перевірка фактів.
Російські інформаційно-психологічні операції (ІПСО) грають на виснаженні українців. Коли в новинах з’являється інформація про відступ ЗСУ або жахливі наслідки удару по інфраструктурі, термінову евакуацію мережі миттєво вибухають відчаєм і вкидами про масштаби втрат. Алгоритми мережі підхоплюють «зраду», примножуючи її. Зазвичай для цивільної людини такі новини часом стають тригером для паніки, безвиході та втрати контролю над життям.
Тиждень поспілкувався з цивільними та військовими про те, як вони сприймають інформацію, кому довіряють та як навчитися протистояти російській пропаганді, яка залишається одним із найнебезпечніших інструментів впливу під час війни.
Ірина Баданова, координаторка Двосторонньої контактної групи з гуманітарних питань, експертка з пошуку та визволення полонених, колишня працівниця відділу пошуку та визволення Генерального штабу ЗСУ:
«Важливо отримувати інформацію з кількох джерел, інколи навіть альтернативних. Зазвичай це новини з каналів, яким довіряю: Майкла Накі та Василя Голованова. У фейсбуці я завжди дивлюся стрічку про обстріли міст і перевіряю, чи всі друзі живі. Інформацію від військових теж отримую, довіряю їй стовідсотково. У телеграмі читаю Conflict Intelligence Team і канал Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
Якщо подібна інформація стосується зміни ліній оборони, то дивлюсь новини DeepState. Якщо це міжнародні новини, то читаю breaking news CNN або Daily Telegraph, а також ВВС мовою оригіналу. Якщо інформація збігається, роблю висновки.
Найбільше відчуття тривоги у мене пов’язане з особистим досвідом: 6 січня цього року наша квартира була пошкоджена під час шахедної атаки. Сигнали тривоги ми намагаємось не ігнорувати, розуміючи, як за одну секунду можна втратити все.
Військові для мене — це частина суспільства, яка викликає найбільшу повагу. Серед військових є різні люди — так само, як у будь-якій соціальній групі. Кожен військовий, незалежно від рис характеру, має отримати індульгенцію від суспільства: повага і підтримка. Без будь-яких умов. Моє ставлення до військових було і є таким з 2014 року.
Для людей, що повернуться з фронту, вирішальне значення матиме підтримка не лише рідних і друзів, а передусім держави. Це реабілітаційні центри, можливість навчання і працевлаштування, виплати, пенсії, репарації. А щоб підтримувати захисників, треба зберігати себе також: у мене це спілкування з родиною та друзями, літературна діяльність (пишу аналітичні нариси про сучасну українську літературу). Також можливість донатити дає відчуття дотичності до нашої перемоги».
Військові сприймають втрату територій насамперед через призму тактики, логістики та наявних ресурсів. Там, де цивільний бачить «кінець усього і зраду командування», військовий — складну, але прогнозовану ситуацію. Вона вимагає не розпачу та побажань успіхів у коментарях, а донатів, дронів, евакуаційного транспорту та злагоджених дій суміжних підрозділів. Для військових головним пріоритетом є збереження особового складу, ефективне ураження противника та підтримка побратимів.
Богдан, позивний «Манул», військовослужбовець НГУ з Хорунжої служби, в минулому прикордонник та історик:
«Для мене пропаганда та дезінформація — це інформація, що подається для дискредитації, маніпуляції та впливу на емоції, щоб змусити людей боятися, ненавидіти або втрачати довіру до держави, армії чи одне до одного.
Після добровільної участі та контракту у 2022 році моє ставлення до новин змінилося. Перед тим як зробити висновок, завжди читаю наші, кац*пські та іноземні джерела. Неодноразово бачив, як реальна ситуація відрізняється від того, що є (наприклад, ситуація на півночі України чи на Харківщині). Більше довіряю тому, що бачу на власні очі, та інформації від командирів і побратимів, які безпосередньо перебувають на фронті.
Інколи в медіа події подаються занадто оптимістично. На фронті все складніше. Наприклад, моя комендатура втратила на півночі за один день 15 людей, був втрачений один населений пункт та підірвано ключовий міст. Проте в регіональних новинах про це не було згадки.
Дуже сильно контрастують новини: з одного боку, контракти для молоді, соціальні програми тощо, а для старшого покоління — нічого. Друге — мобілізація і все, що пов’язано з ТЦК. Такі повідомлення деморалізують, сіють недовіру та створюють конфлікти тоді, коли потрібна єдність.
Поки що зарано говорити про завершення війни. Але на період активних бойових дій цивільні повинні зрозуміти, яку ціну платять Сили Оборони заради забезпечення та функціонування України та світу загалом».
Тема територіальних центрів комплектування (ТЦК) стала однією з найуспішніших точок зусиль ворожої пропаганди. Мережа вже не перший рік переповнена вирваними з контексту або штучними відео конфліктів, які тиражуються анонімними каналами.
Мета ворога прозора — зірвати мобілізацію, розколоти суспільство та деморалізувати військо. Звісно, є конкретні приклади того, як знущаються з людей в окремих ТЦК, але є і позитивні історії. Наприклад, кілька моїх знайомих, яких зупинили на вулиці, мали спокійний і ввічливий досвід спілкування. Крім того, їм дали можливість обрати структуру та підрозділ.
Серед цивільних негативні новини часто падають на ґрунт втоми, посилюючи недовіру та страх. Так формується викривлений образ «полювання на людей», який фактично легітимізує ухилення від захисту країни. Натомість для військових, які перебувають на передовій із 2014-го чи 2022 року без реальної перспективи демобілізації, така ситуація сприймається як зрада тилу. Для тих, хто роками живе без нормального відпочинку й особистого життя, це не питання порушення прав «ненароджених для війни», а шанс на перепочинок і відновлення елементарної соціальної справедливості.
Любов Гук, музикантка та засновниця власного гурту WAHOMO, саунд-продюсерка:
«Інформацію про війну найчастіше отримую з інтернету, від моїх друзів у ЗСУ, з адекватних телеграм- і YouTube-каналів військових підрозділів. На моє відчуття безпеки впливає безпосередня географічна близькість і частота перебування в ситуації, де моєму життю та життю моїх рідних загрожує небезпека.
Інформаційна стійкість — це індивідуальний комплекс навичок, звичок, алгоритмів поведінки, які зберігають дієву нервову систему, фізичне здоров’я. У кожного свій резерв сил та витримки. Водночас я не прихильниця дистанціювання від інформації, яка може не подобатись. Здорова недовіра до клікбейтних заяв — це база.
Після прильоту ракети у двір мого будинку я можу сказати одне: ми досі живі лише завдяки нашим військовим. Кожен мусить бути залученим до допомоги армії. Відсидітися, живучи ілюзіями, що якось все вирішиться, не вийде. Порозуміння між військовими та цивільними можливе лише у площині дієвої підтримки військових та допомоги їм у поверненні до цивільного життя».
Мабуть, найшкідливішим вірусом, який вразив український тил, стала мантра про завершення війни «за кілька місяців». Гучні заяви політиків та псевдоекспертів створили у цивільних завищені очікування. Коли перемоги не відбувається, суспільство накриває глибоке розчарування. Військові ж від самого початку були позбавлені цих ілюзій. Вони щодня бачать масштаб російського військово-промислового комплексу (ВПК), сили ворога і ціну кожного метра землі, яка вимірюється життями друзів. Їхні прогнози базуються на кількості снарядів, броні та людей. Вони готуються до марафону, тоді як значна частина суспільства досі сидить чекаючи, що все вирішиться само собою. За об’єктивність інформації відповідають не тільки медіа, а й громадські та благодійні організації, які підтримують військових та їхні родини. Їхня мета — надати правду та допомогти пережити можливі негативні наслідки у житті людей, які зазнали втрат на війні.
Юлія Дмитрова, керівниця БФ «Тапс» (допомога та психологічна підтримка родин полеглих військових):
«У своїй роботі я перебуваю на межі двох реальностей. З одного боку — ветерани, військовослужбовці, родини полеглих, які проживають війну зсередини, тілом і психікою. З іншого — цивільне середовище, яке сприймає її через екран. І різниця разюча.
Військові часто описують відчуття, що новини існують у паралельному вимірі. Вони знають ціну кожного кілометра, кожної позиції: бачать, як це подається спрощено, інколи героїзовано там, де насправді була трагедія, або навпаки — драматизовано там, де люди просто виконують роботу. Це породжує недовіру не лише до медіа, а й до цивільного суспільства загалом. “Вони не розуміють”, — одна з найчастіших фраз, яку я чую на сесіях і в таборах реабілітації від військових та їхніх родин. Цивільні, своєю чергою, нерідко перебувають у хаосі суперечливих повідомлень. Соцмережі підсилюють тривогу або формують заперечення: “якось воно буде”. Між цими двома станами — прірва нерозуміння.
Міст порозуміння — це живий контакт і спільний прожитий досвід. Коли цивільна людина бере участь у реабілітаційній програмі поруч із ветераном, коли родина загиблого одержує підтримку від людей, які не були на фронті, але прийшли бути поруч.
Довіра будується не через правильні слова в новинах, а через присутність. Що руйнує це розуміння? Інформаційний популізм — коли заради охоплення спрощують, маніпулюють, перетворюють трагедію на цікавий, майже розважальний контент. Це особливо боляче для родин полеглих, з якими ми працюємо. Вони бачать, як загибель рідної людини стає “інфоприводом”, а не людською історією.
Я переконана: ті, хто керує організаціями, працюють із вразливими спільнотами, несуть не меншу інформаційну відповідальність за наслідки, ніж медіа. Довіра — єдине, на чому тримається реабілітація та відновлення людей з болючим досвідом війни та втрати. На цьому тримається будь-яке суспільство після війни.
Якось після одного з таборів TAPS CAMP до мене підійшла дружина полеглого захисника: “Юліє, я більше не читаю новини. Бо там написано, що мій чоловік загинув — і одразу наступна новина про знижки в супермаркеті”. Це системна проблема, коли біль і горе вплітають у стрічку новин. Так не має бути».
Що довше триває війна, то ширшою стає прірва між тими, хто пройшов пекло боїв, і тими, хто продовжує жити звичним життям у тилових містах. Попереду на нас чекає найскладніший іспит: як цим двом категоріям людей дивитися одне одному в очі після завершення бойових дій? З одного боку — ветерани, які втрачали побратимів, здоров’я, роки життя, які бачили смерть зблизька і воювали за право на існування цілої нації. З іншого — частина соціуму, яка свідомо відгородилася від війни, виправдовуючи свою бездіяльність наративами на кшталт «це ігри політиків».
Дмитро Вербич, військовослужбовець 59-ї ОМБр, ветеран АТО, автор книги «Точка неповернення», відеопроєкту «По азимуту», громадський активіст, який до вторгнення організовував гірські походи:
«Не буду говорити за всіх військових, але для мене будь-яка неправдива інформація, подана не з метою введення противника в оману, — це не є добре.
Для прикладу: якщо ми плануємо завдати удару в одному місці, то інформаційно маємо створювати враження, що він буде в іншому. Якби у 2023 році ми пішли не на Роботине, а завдали удару в іншому напрямку, результат міг би бути зовсім іншим. Саме так працює інформаційна операція.
Проблема починається, коли ми публічно заявляємо про свої наміри, а потім діємо саме так, як анонсували. Це вже не інформаційна операція, а пропаганда, яка шкодить передусім нам самим. Ми розігріваємо очікування суспільства, намагаємося догодити людям, але водночас даємо противнику інформацію, яку він може використати.
Коли бачу, як невеликий реальний успіх роздувають до масштабів історичної перемоги, це викликає лише усмішку. Скромнішими треба бути.
З іншого боку, у ситуації, коли росіяни фактично захопили Покровськ, а нам продовжують розповідати, що ситуація контрольована, і речник Збройних Сил говорить відверті нісенітниці, це насамперед демотивує військових. І тоді думаєш: вони просто створюють для суспільства ілюзію, що все під контролем, чи справді настільки не володіють ситуацією, що насувається катастрофа?
Значна частина інформації подається так, щоб заспокоїти чи “підігріти” суспільство — людей, які далекі від війни й отримують уявлення про неї лише з новин. Натомість майже не зважають на те, як ці повідомлення сприймають військові, які безпосередньо виконують бойові завдання. Це неправильно. На мою думку, ставку треба робити на проактивну меншість, а не лише на масову аудиторію.
Узагалі дезінформація здавна існує, щоб вводити в оману ворога, а не справляти враження на власний електорат. Ми маємо подавати інформацію, розуміючи, що її також читає противник. Іноді варто навіть створити враження слабкості чи неготовності, щоб спровокувати його на рішення, про які він згодом пошкодує, коли реальність виявиться зовсім іншою.
Те саме стосується й військово-технічної сфери. Україна дуже інноваційна й стрімко розвивається технологічно. Ворог уже відчуває це на собі. Але завжди знаходяться люди, яким треба злити у соцмережі технічні характеристики, принципи роботи нової розробки. Навіщо? Такі публікації лише допомагають противнику швидше зрозуміти, що це за засіб і як йому ефективно протидіяти.
Нині ворог активно поглиблює розрив між взаєморозумінням цивільних і військових. Наприклад, розганяє історії навколо ТЦК. Крім того, сама реальність така, що люди, які злякалися або відмежувалися від війни, часто трансформують власний страх в агресію до військових і держави. Через це вони нерідко поводяться вкрай негідно.
Я військовий, який має можливість списатися, але продовжує воювати… Є відпочинок іноді, слава Богу, бо в мене хороший підрозділ. Повноцінно будувати своє життя поза війною неможливо. Є чоловіки, за віком і станом здоров’я придатні до служби, які втекли за кордон або знайшли іншу можливість не долучатися до війська. Я ніколи не почуватимуся з ними рівним. Як ми можемо зрозуміти один одного? Ні вони мене, ні я їх.
Водночас тут є важливий нюанс. Якщо людина не пішла воювати й чесно каже: “Я боюся”, — або називає інші причини, але при цьому активно допомагає, працює на оборону, розуміє, як поводитися і як коректно спілкуватися з військовими, то, звісно, я ставитимуся до неї позитивно. Інша справа, коли людина взагалі відмежувалася і їй байдуже на все, вона паразитує на нашій крові. Яке тут може бути порозуміння?
Не тільки чоловіків це стосується. Це стосується і жінок. Якщо жінка активно залучена — безпосередньо воює, волонтерить, організовує збори, працює на перемогу, їй небайдуже, вона живе в цьому контексті, — то, звісно, до неї буде позитивне ставлення.
Інша річ, коли людина повністю випадає з цього контексту. А якщо вона ще й принципово продовжує розмовляти російською, не переходить на українську і живе так, ніби війни не існує, — це щонайменше дивно. І навіщо мені, з моєї точки зору, шукати з такими людьми спільну мову? Вони живуть у державі, яка існує завдяки мені й таким, як я. Якщо вам настільки байдуже — будуйте своє життя деінде.
Ще одна моя позиція полягає в тому, що всі ці спортивні чи культурні заходи для військових, можливо, й не зовсім марні, але в моєму випадку та для багатьох людей, із якими я спілкуюся, вони не надто ефективні. Так, прикольно взяти участь у змаганнях чи якомусь культурному заході. Але глобально це ніяк не розв’язує проблему взаємного нерозуміння. Бо це все одно подія всередині однієї бульбашки.
Натомість дуже приємно, коли соціально відповідальний бізнес розуміє: поки ми воюємо, він працює, заробляє гроші й має можливість розвиватися. Коли ти приходиш у магазин, заклад, місце відпочинку чи орендуєш житло, і не доводиться питати про знижку для військових, а тобі самі кажуть: “У нас для військових діє програма лояльності”, — це справді цінно.
Нещодавно я купував вишиванку. Ні на сайті, ні в магазині не було жодної інформації про знижку для військових, і на касі мені теж нічого не сказали. Уже потім виявилося, що вона є — 30 %. Але про це ніде не було зазначено. Я ж не жебрак, щоб ходити й запитувати: “А у вас є знижка для військових?”. Якщо бізнес усвідомлює свою соціальну відповідальність і хоче підтримати тих, хто воює, про це треба говорити відкрито».
Сьогодні в інформаційному просторі з’являється все більше розмов про майбутнє «примирення» та «реінтеграцію». Проте виникає закономірне запитання: чи справді нам потрібні шоукампанії з примирення? Насильно змусити ветерана поважати людину, яка відсиджувалася і знецінювала його, висловлюється зневажливо «я тебе туди не посилав» — неможливо. Насильно змушувати цивільного поважати, до прикладу, ветерана, який усюди кричить, що він воював і тому йому «всі винні і все дозволене» — теж неправильно.
Роман Кандибур, молодший сержант, військовий психолог:
«Для мене інформаційний простір — так само як повітря, земля чи вода — є територією, де відбуваються бойові дії. І вони іноді не менш важливі, ніж стратегічні чи тактичні успіхи Сил Оборони України.
Маніпулятивними новини стають у момент загострення соціальної або політичної ситуації чи під час важких діб із масованими обстрілами по всій Україні. Ці новини стають ніби підсвіченими, “хайлайтовими”, щоб їх читали, клікали та переходили за посиланнями на джерело.
У мене є свої канали, які перевіряють факти, і я їх читаю. Мені вкрай важливо бути обізнаним у контексті геополітичних, світових та наших внутрішніх новин.
На початку широкомасштабного вторгнення я взагалі читав усе підряд, а зараз — вибірково. Іноді заходжу й на мемні пабліки — там інформація стає метафорою та міфом.
Насправді ж інформація та культура — це зброя. Будуючи разом наративи, ми можемо стати стійкішими і захистити нашу історію та майбутнє. Наша влада і ми як суспільство часто робимо помилки, бо політична боротьба абсолютно негативно впливає на нашу обороноздатність. Але треба пам’ятати, що “срач” — це національний вид спорту, і ця українська “гра” допомагає нашому ворогу.
Українському суспільству багато що шкодить в інформаційному полі. Мені не вистачає аналітики щодо спільного бачення майбутнього, мало пишуть про інститут пам’яті. Хоча в Україні вже є офіційно встановлена загальнонаціональна хвилина мовчання щодня о 09:00 ранку, але, мені здається, немає пропрацьованої традиції.
Саме російське ІПСО та певні помилки в комунікації призвели до втрати можливостей нашої загальної мобілізації, перетворивши її на боксерський поєдинок.
Не вистачає наративів про патріотичне виховання в школах та садочках. Дуже обурює дозвіл на виїзд чоловіків до 18–24 років, тема заробітних плат військових, а також прояви економічної меншовартості (як-от історія про кешбеки), або дотаційна комуналка.
Вважаю, що підготовка суспільства до того, що після закінчення війни держава стане військовим табором, недостатня. Цивільні мають це усвідомити і готуватися, проходячи курси з такмеду, психологічної допомоги та всього, що дотичне до війни.
Держава та медіа мають пояснювати, що мова війська має стати мовою суспільства.
Свого часу так зробили з музичним україномовним контентом, коли ввели квоти, і зараз ми маємо власний ринок і ренесанс україномного контенту. Силоміць не вийде всіх налаштувати, але завдяки медіа та культурі цілком можливо уникнути прірви непорозуміння між цивільними та військовими».
Щоб захиститися від інформаційного тиску, цивільним необхідно виробити комплекс навичок:
- інформаційну гігієну,
- перевірку занадто тривожних новин в офіційних джерелах.
Варто відмовлятися від ілюзій, що війна закінчиться сама собою. Порозуміння тримається не на правильних словах, хоча і вони бувають важливими, а на спільно прожитому досвіді, який можна набути через збори, волонтерство, створення заходів та закладів для допомоги ветеранам, а також — реабілітацію ветеранів та їхніх родин. Нам варто прийняти за замовчуванням новий соціальний договір, де повага до захисників є беззаперечною базою, а не випадковою опцією у пам’ятні дні.
