Дослідниця складності, дурості й слабкості

У 2005 році британське видавництво Viking випустило дебютний роман Марини Левицької «Коротка історія тракторів по-українськи», завдяки якому вона зажила чималої слави: отримала премії Bollinger Everyman Wodehouse Prize, Waverton Good Read Award та потрапила до короткого спис­­ку Orange Prize for Fiction. Твір перекладено 37 мовами. Прода­­но понад мільйон примірників. В Україні книжку не злюбили з двох причин: через неадекватний російський переклад і влас­­ну лінь, яка заважала, зазирнув­­ши в оригінал, зробити його коректно. Тільки тепер, через вісім років з моменту першого видан­­ня, світовий бестселер про україн­­ців виходить українською. Тижневі вдалося поспілкуватися з авторкою незадовго до релізу. 

У. Т.: Чи не могли б ви стисло представити «Коротку історію тракторів по-українськи» українським читачам?

– Це історія сім’ї, радше нещасливої, тому що найчастіше в літературі можна натрапити са­ме на такі родини. Старий український вдівець Микола Маєвський живе в Пітербро, Англія, з часів Другої світової. Через два роки після смерті дружини оголосив своїм дочкам, що знову одружується на значно молодшій жінці. Сестер Віру та Надію шокує ця звістка. Вони усвідомлюють, що саме час забути про свої чвари, аби врятувати його від хтивої золотошукачки, яка годиться йому в доньки. Ця жін­­ка нещодавно прибула з України зі своїм сином-підлітком і ні перед чим не зупиниться у своїй гонитві за благами західного світу її мрій. У цій трагікомічній оповіді старий також женеться за своїми ексцентричними мрія­­ми і пише історію тракторів по-українськи.

У. Т.: Хто або що вас надихнуло на написання цього роману?

– Для кожної книжки є чимало джерел натхнення. Це історія або гобелен, сплетений із багатьох історій про те, як люди адаптуються до часів, у яких живуть. Мене захоплює взаємодія особистого та соціального чи політичного.

Мама мені багато розповідала про своє дитинство в Україні й подорож на Захід. Спершу я планувала «Коротку історію трак­­­­торів по-українськи» як історію моєї матері. Поки вона ще була жива, я сідала біля неї і записувала її спогади з думкою, що колись напишу про це книжку. Коли почала працювати над нею, то усвідомила, що того матеріалу недостатньо, і взялася дофантазовувати. Це дало не­аби­­яке полегшення. Якби написала просто про свою маму, то була би зовсім інша історія, набагато сумніша.

Читайте також: Книжковий Арсенал №3: платний вхід, 200 видавців і «Білі ворони»

У. Т.: На сюжетній канві ви намалювали портрети різних поколінь мігрантів. Чи не могли б їх коротко охарактеризувати? Чим вони різняться між собою?

– Я виросла серед старшої генерації українців, покоління моїх батьків, які жили, як правило, у північних індустріалізованих містах. Вони важко працювали, заощаджували гроші, мріяли, щоб їхні діти вибилися в люди, і намагалися не потрап­ляти на очі владі. Ця генерація переважно відійшла вже в інші світи. Їхні діти, як-от я, одружилися з британцями і влилися в тамтешнє суспільство. Роками моє покоління не мало жодних контактів зі своїми співвітчизниками. Однак із 1989-го всіх перестала дивувати присутність українців у Британії чи звучання української мови. Історії про дів­чат, які приїжджають з України у пошуках «західного» чоловіка, – це не моя вигадка. Хоча багато хто прибуває на навчання чи просто для того, щоб знайти роботу. За останні два роки імміграційні закони Туманного Альбіону стали такими драконівськими, що громадянам із-поза меж Євросоюзу потрапити туди майже неможливо. 

У. Т.: На вашу думку, міграція травмує світогляд?

– Думаю, міграція –  дуже корисна відправна точка для письменника. Завдяки їй він завжди дивиться на все ніби збоку. У дитинстві я мріяла влитися у спільноту, бути такою самою, як і решта англійських дітей із мого оточення. Що це означає? Ти спостерігаєш і намагаєшся наслідувати. А потім у потрібний момент усе те описуєш. Як на мене, немає ніякого збігу в тому, що так багато письменників були аутсайдерами в суспільствах, які описували.

У. Т.: На ваш погляд, що гарантувало «Тракторам» світову славу?

– Думаю, книжку читають, бо вона смішна, кумедна, але й серйозна водночас. Особливо популярним роман був у Німеччині та Канаді, а також у багатьох країнах Східної Європи, передусім Польщі та Сербії.

У. Т.: Як і все популярне, ваша книжка викликала також чимале невдоволення. Які реакції на неї вас найбільше дивували?

– Чимало британців висловлювали вдячність, їм було надзвичайно цікаво дізнатися про українську історію. А ось українці на сайтах коментували роман зовсім інакше: «Ніхто не прочитає в цій книжці нічого нового про історію України…». Звичайно, бувало й таке, що вони приходили на мої авторські зустрічі в Англії, щоб дорікнути мені. Мабуть, думають, що персонажі «Тракторів» – це не ті українці, яких слід показувати світові. Не хочуть, щоб на Заході їх представляли жінка з велетенським бюстом і старезний дід із нетриманням. Найгіршу рецензію в англійській пресі дав письменник Андрій Курков. Чесно кажучи, мене дуже розчарувало, що українці сприймають усе як особисту образу. Сподіваюся, вони зможуть заплющити очі на слово «по-українськи» в назві й побачать те, що варто побачити. Що мені подобається в британцях, то це їхнє почуття гумору і те, що їм не страшно сміятися із самих себе.

У. Т.: Мені здається, що в Україні цю книжку погано сприйняли тому, що читали російський переклад Валєрія Нуґатова, м’яко кажучи, не зовсім еквівалентний. Чи ви авторизували його?

– Мої знання російської недостатні для того, щоб оцінити переклад. Зрештою, роман переклали 37 мовами, і я фізично не можу оцінити всі ці варіанти. Однак українські видавці мали можливість перекласти твір задовго до його появи в Росії, але вирішили, що він нецікавий.

Читайте також: Сертифікат національної свідомості: як опозиція збирається «рятувати» кіно і книговидання

У. Т.: Ваш четвертий роман незабаром також планують видати в Україні. Розкажіть коротко про нього.

– Мій останній роман про те, що стається, коли стикаються усталені цінності лівацьких шістдесятих із новим світоглядом фінансового світу. У «Різних домашніх тваринах: живих і мертвих» 29-річний Серж, який виріс у комуні, працює в інвестиційному банку й приховує цей факт від батьків Маркуса та Доро. Він навіть не думає знайомити їх зі своїм новим коханням – вродливою, але трохи незграбною колегинею з Житомира Марушкою. Батьки хлопця вже на пенсії, але не полишають своїх ідеалів. Його кусюча сестра Клара вчителює в малопрестижній школі й намагається забути минуле, а зведена сестра Улі-Анна із синдромом Дауна прагне свободи. Ще в книжці є різні домашні тварини, які не витримали цього життя.  

У. Т.: Чому ви обрали такий невеселий епіграф із Гоголя для цього роману?

– У 1842-му Микола Гоголь написав: «Ми живемо в нові часи – доба героїв проминула, настав час недоброчесної людини». Епіграф цікавий тим, що йому 150 років, але він актуальний і сьогодні, і в будь-який момент історії – у справі лиходійства ніхто не придумав нічого нового. Фінансові злочини, описані Гоголем у «Мертвих душах», неймовірно подібні до тих, які мають місце в нинішній банківській кризі.  

У. Т.: Як ви оцінюєте ситуацію з мультикультурністю та толерантністю в сьогоднішній Європі та Британії зокрема?

– Мені пощастило рости в повоєнний період, який характеризувався відносною відкритістю та толерантністю. Люди відходили від жахіть війни, усвідомлення цілісності людства було сильним, як ніколи. Мене, звичайно ж, дражнили у школі, що не була аж такою привітною, але дитячі цькування – це вічна тема, як і бурчання дорослих у бік майже всіх новоприбулих. У тогочасній Британії не було чогось такого, як організовані атаки на іммігрантів чи людей інших рас, культур, релігій. Мені здається, що емігрантам значно гірше живеться сьогодні. Їхній образ у пресі не найкращий, та й люди частіше вдаються до насилля. 

У. Т.: Якщо порівнювати «Тракторів» і «Домашніх тварин», в обох є тільки нестандартні персонажі. Усі вони так чи інакше видаються негативними (рідше просто незвичними). Чи це має якусь причину?

– Книжки про супергероїв, які на всі 100% позитивні, на мою думку, страшенно нудні. Це ніша Голлівуда, а не літератури. У рецензіях на всі чотири романи мене часом критикують за надмірну щедрість у творенні негативних персонажів, які, однак, не позбавлені й плюсів. Я прагну дослідити людську складність, дурість і слабкість у різних за­хоп­­ливих аспектах.

У. Т.: Як ви собі уявляєте героя нашого часу?

– Ех, думаю, доба героїв минула – настав час недоброчесної людини.