Тільки після внесення змін у постанову уряду почався активний процес надання статусу, який поки що не підкріплений ніякими можливостями. Скільки триває ця гібридна, але від того не менш руйнівна війна, стільки точаться дискусії щодо доцільності допомоги цивільному населенню регіону, де проходять бойові дії. Серед багатоголосся думок можна розчути як категоричне неприйняття будь-якого дотування чи пільгування постраждалих («Самі винні, бо чекали на Путіна!»), так і заклики до взяття державою соціальної відповідальності на себе за всіх потерпілих навіть без додаткових перевірок щодо причин отримання поранення чи каліцтва («Держава повинна захищати всіх своїх громадян, навіть якщо вони виступають проти неї»). Але питання соціального захисту дітей, життя яких змінила війна, менш гостре, бо з ними не воюють навіть радикальні противники. Є війна, а діти в будь-якому разі — її жертви.
Уже понад рік діє спеціальна постанова, що регламентує надання статусу дитині, яка постраждала внаслідок воєнних дій і збройних конфліктів. Поки що він не передбачає жодних привілеїв, про що кажуть як батьки, так і чиновники соціальних служб. Ажіотажу не відбулося навіть серед тих, чиї покалічені діти дуже потребують захисту й допомоги. Постанова була виписана так недолуго, що, попри наявність сотень дітей, покалічених під час бойових дій тільки на території, що нині контролюється Україною, за рік цього статусу набуло лише дев’ять осіб.
«Ми знаємо про чотири випадки фізичного травмування дітей під час обстрілів: троє було поранено під час обстрілу Бахмута важким озброєнням узимку 2015 року, одна потрапила під обстріл, коли їхала разом із батьками в автомобілі. В одного з цих постраждалих під час обстрілу загинула мама. Але за минулий рік ми не змогли надати такий статус жодному з них», — наводить приклад Ірина Давиденко, керівник служби у справах дітей управління молодіжної політики Бахмутської міськради.
Читайте також: Державні діти: чи можливо по-іншому?
Постанова передбачала, що для набуття статусу постраждалі повинні долучити документи фіксації правопорушення, що були складені відразу після факту злочину, обов’язковою була й заява в правоохоронні органи з боку потерпілих. Але найчастіше таких документів у той час просто не було. Наприклад, у кримінальному провадженні щодо обстрілу Бахмута фігурує загибла мати дитини, а ось постраждала донька, що перенесла вже кілька важких операцій і досі має осколок у спині, навіть не вказана. Не дали результату звернення бабусі-опікунки до Прокуратури та СБУ: жодних офіційних свідчень про поранення дитини не було. З іншою дитиною-переселенцем, яка отримала мінно-вибухові поранення ще на території окупованої Горлівки, взагалі питання відкрите: попри медичні діагнози, що підтверджені лікарями, офіційно визначити дату поранення неможливо. Висять у повітрі й такі справи, у яких діти стали інвалідами через вибух снарядів, принесених до хати дорослими або ними самими. З одного боку, тут начебто пряма провина батьків, їхнє неналежне виконування своїх обов’язків. Але з другого — якби не війна, навряд чи можна було знайти стільки нерозірваних снарядів у вільному доступі. Але вже є приклади, коли дітям надали цей статус навіть за таких суворих умов: «Троє травмованих дітей із Торецька вже набули відповідного статусу, у нас діє обласна програма, згідно з якою дітям, що мають саме фізичні травми через бойові дії, виплачують одноразову матеріальну допомогу. Зараз вони чекають на ці гроші», — пояснює Тетяна Никонова, керівник служби в справах дітей Торецької міської ради.
Наразі процес зрушився з мертвої точки: після внесення змін набути статусу стало простіше. Скорочено перелік документів, які належить подавати в служби у справах дітей. Більше не потрібно шукати докази в правоохоронних органах, достатньо діагнозу лікарів, не вимагатимуться висновки експертів щодо випадків насильства. Досягнення повноліття вже не є причиною для відмови: якщо дитині не виповнилося 18 років на момент початку бойових дій, вона може претендувати на цей статус. Також тепер мають реальну можливість набути статусу ті, хто зазнав психологічного насилля. Для всіх випадків основним алгоритмом є отримання в Центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді висновку оцінки потреб сім’ї, до якого долучаються всі наявні документи, а також можлива, за бажанням, консультація психолога та програма реабілітації.
До переліку категорій, які можуть претендувати на статус постраждалих, увійшли ті, що отримали поранення, контузію, каліцтво, зазнали фізичного, сексуального насильства, були викрадені або незаконно вивезені за межі України, залучалися до участі в діях воєнізованих чи збройних формувань, незаконно утримувалися, зокрема в полоні, зазнали психологічного насильства. Саме останній пункт прогнозовано буде найчисленнішим, особливо в населених пунктах, що розташовані на лінії фронту, і серед переселенців.
Читайте також: Державні діти: досвід переформатування в Бахмуті
Перебування під обстрілами, вимушене позбавлення родинного кола й житла, неврози від постійної небезпеки, втрата знайомих і спостерігання за випадками смерті — ці фактори спричиняють важкий стрес, який із високою долею ймовірності позначиться на психічному та фізичному станах дітей. Спеціалісти, які нині спостерігають за ними в прифронтових населених пунктах, зауважують зростання різних патологій серед дітей, які народжуються та живуть у небезпечних місцях, зокрема психоневрологічного характеру: проблеми з мовленням, засвоюванням соціальних навичок, адаптуванням. Серед тих, хто змушений покинути свою домівку через бойові дії, фіксується високий рівень стресу, а також хвороби, що спричинені поганими умовами життя. На власні очі довелося бачити семимісячне немовля з туберкульозом. Воно захворіло, перебуваючи у вологому та холодному корпусі в одному із закладів Святогірська, куди вивозили родини з дітьми під час загострення бойових дій. Є серед знайомих хлопчик, якого завдяки спеціальній операції звільнили з підвалів бойовиків, ще один був змушений їхати в лігво терористів, щоб забрати полоненого батька. Логічно, що ці діти потребують особливого захисту від держави, хоча сьогодні радше йдеться про ідентифікацію осіб, а не про отримання ними будь-якої допомоги.
«Можливо, колись цей статус допоможе за різних інших умов вступити моїй дитині до якогось навчального закладу. Чи пропонуватимуть можливість для оздоровлення та лікування на пільгових умовах», — пояснює мешканець Торецька, який написав заяву на встановлення статусу для доньок у дитячому закладі. Щоб не створювати черг і не нагнітати атмосфери в місті, де щодня чутно вибухи, у Торецьку проводять інформаційну кампанію. Зокрема, й у дитячих закладах, куди ті, хто має бажання, можуть подати заяви. За словами Тетяни Никонової, на території Торецької міськради проживає 9961 дитина, ще близько 2,5 тис. стали повнолітніми за роки війни. Тому вони прогнозують велику кількість заявників. Сьогодні свого рішення очікують більше як 250 справ по дітях, батьки яких надали всі потрібні документи. Зібрали заяви й в інших населених пунктах, що межують із лінією фронту. Після комісійного рішення на засіданні виконкому діти можуть набути статус.
Читайте також: Державні діти: хто плаче за інтернатами?
Добре, що питання дітей, які страждають від воєнного конфлікту, порушено на державному рівні. Нині не йдеться про масове набуття статусів дітей війни (як приклад — доволі маніпулятивний статус для людей, що дітьми пережили Другу світову) та про те, щоб казати про витрачання на це додаткових великих грошей. Радше просто про демонстрацію на рівні держави розуміння того, що проблема є. Хоча для деяких категорій постраждалих ця допомога життєво необхідна. Реалії такі: що далі від зони бойових дій, то менше людей звертається з таким до служб.
Наприклад, у Львові знайомі переселенці про це навіть не чули, у Дніпрі про можливість знають, але ще не починали збирати документи. У Краматорську, який не так далеко від місць, де стріляють, у багатьох випадках просто не беруть документів, бо запевняють, що не мають чіткого алгоритму складання актів потреб. Теоретично всі діти, життя яких змінила війна, зможуть набути такого статусу. Але самі батьки, навчені прикладами вправності держави в перетворенні допомоги на покарання, не дуже поспішають із цим: «Я поки що не хочу того робити, бо є причини остерігатися. По-перше, цей статус взагалі незрозуміло для чого. А по-друге, зайва перевірка соцслужбами для нас, переселенців, ще той клопіт. Якщо я маю невеликий дохід, орендую житло, ще поставлять на облік як родину в складних життєвих обставинах, а потім штрафуватимуть за невиконання їхніх умов. А ще я боюся, що зайві розпитування психологів нашкодять моїй дитині, яка тільки після чотирьох років життя в тиші перестала кричати, почувши звук гвинтокрила…»