Останні трагічні події в Криму породжують важкі почуття. Йдеться не лише про брутальну збройну агресію Росії проти України, про захоплення й анексію наших територій, про напади на українські війська на півострові, а й про те, що відбувається після загарбання півострова.
Розпочався російський етнічний терор проти українців і кримських татар. Фіксуються викрадення невідомими озброєними особами десятків українських активістів, українського духівництва, погроми українських церков, у Сімферополі вбито батька трьох дітей кримського татарина Аметова… Не кажучи вже про залякування всього загалу постійною присутністю на вулицях парамілітарних формувань, які мають необмежені повноваження, що породжує страх, відчуття абсолютної незахищеності, негарантованості прав, володіння майном і навіть самого життя.
За таких умов небагато кримчан насмілюються йти проти течії, а цей мейнстрим визначається Кремлем. Однак протистояти агресії та окупації на півострові наважився цілий народ – кримськотатарський. На нього не вплинули ні погрози, ні обіцянки грошей, посад і привілеїв. Кримські татари добре знають свою історію і пам’ятають, чим для них закінчувалися солодкі аванси Російської та комуністичної імперій. Вони проігнорували кремлівський псевдореферендум про анексію Криму (взяли участь у так званому голосуванні лише 0,5% кримських татар). Сьогодні саме корінний народ Криму, який не має іншої батьківщини, є емоційно-духовним центром збереження українського впливу на цих теренах. Кримські татари відмовляються зрікатися громадянства України і міняти його на паспорти Російської Федерації. Що добре розуміють у Москві (а в Києві?). Не випадково Путін ініціював особисте телефонне спілкування з одним із лідерів кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим, намагався перевербувати його (у дусі своєї першої професії). Пан Джемілєв не відмовився від переговорів, але висунув умову збереження територіальної цілісності України.
На жаль, так склалося, що всі роки незалежності офіційний Київ не мав бодай якоїсь раціональної та притомної політики стосовно кримськотатарського народу, часто-густо підтримуючи не його, а російських шовіністів і сепаратистів, хоча позиція кримських татар була послідовно проукраїнською.
Читайте також: Крим: російська агітація і гуманітарна криза
Така антиполітика набула зовсім зоологічних форм у період прем’єрства і президентства Віктора Януковича. Оскільки Меджліс був на боці демократичних сил України, влада оголосила йому бойкот, намагаючись зсередини розколоти корінний народ Криму. Зокрема, підтримувала для цього всілякі дрібні та маргінальні політичні секти в його середовищі (переважно промосковські) на кшталт горезвісної «Міллі Фірки» Васві Абдураїмова, який ще 2008 року писав відкритого листа Путіну, вимагаючи введення російських військ, щоб «захистити національні меншини Криму від українських націоналістів». Саме з публіки такого штибу було сформовано раду представників кримськотатарського народу при президенті України. Звісно, не всі там були такі політичні ексцентрики, як Васві Абдураїмов, але то були люди, відомі вельми стриманим ставленням до Меджлісу.
Довірена особа Януковича в АРК генерал Анатолій Могильов спочатку на посаді шефа кримської міліції, а потім голови тамтешньої Ради Міністрів дозволяв собі як публічні татарофобські заяви, так і погроми торговельних підприємств татар на Ай-Петрі.
Якщо для цього репресованого і депортованого радянським режимом народу щось і робили, то переважно в соціально-економічній галузі. Що ж стосується відновлення прав, реабілітації, створення якихось форм кримськотатарської автономної державності, то тут був абсолютний нуль. Влада в Києві (і не лише за Януковича) гальмувала всі проекти щодо національно-політичного статусу кримських татар. Деякі «мудрі малороси» (з московським акцентом) поширювали чутки про те, що нібито кримські татари становлять якусь загрозу соборності України. Життя показало, хто насправді її становить.
Читайте також: Викладач кримського вишу: Студентів з інших регіонів обіцяють "гнати до самого Перекопу"
Тому офіційний Київ уважав за краще загравати на півострові з проросійськими силами, безпідставно розраховуючи схилити їх на бік України. У цьому сенсі цікавим було нагородження (звання Героя України) ректора Таврійського національного університету Миколи Багрова, який на початку 90-х років минулого століття був ідейним лідером проросійських сил Криму і суперничав із Юрієм Мєшковим на виборах кримського «президента». Нині, за повідомленнями з АРК, ректор ТНУ радісно заявив, що тепер виш називатиметься Таврійський федеральний університет (хороша абревіатура виходить: ТФУ), а факультет української філології буде закрито.
Політика Києва щодо кримської еліти була, м’яко кажучи, недалекоглядною. Вона нагадує кадрову політику Юлії Тимошенко, яка після Помаранчевої революції взяла під своє крило багатьох людей Кучми нібито на «перевиховання». Після її поразки на президентських виборах 2010 року майже всі вони пішли служити Януковичу, а нині втекли до Москви, де тепер допомагають Путіну нищити Україну.
Київ увесь час щодо кримських татар тримався якось відсторонено, замість того щоб формувати потужний кримськотатарсько-український рух в автономії на платформі суверенітету і єдності Української держави.
Натомість не лише офіційна влада, а й демократична громадськість не приділяли згаданій проблемі належної уваги. Мовчали з приводу дикої татарофобії в Криму, насаджуваної московською пропагандою, хоча й про тамтешню українофобію воліли не чути. Принаймні так, як треба, ці питання в національному масштабі не розглядалися.
Кримські татари завжди, не рахуючись із втратами, підтримували Україну. Підтримують і в нинішній трагічний для нас усіх період. Але дуже рідко офіційний Київ ішов їм назустріч. Законопроекти про відновлення прав кримськотатарського народу роками припадали пилом у Верховній Раді. Це шкодило не лише корінному народові Криму, а й Україні, її позиціям на півострові. Українці й кримські татари разом становлять близько 45% населення автономії. За умови узгодження дій це серйозна сила. Але дуже багато за 22 роки було втрачено. Однак ще не пізно зробити дещо фундаментальне. ВР України таки прийняла постанову про права кримськотатарського народу. Сподіватимемося, що то лише перший позитивний крок на цьому шляху. А другим має бути однозначне визнання права кримських татар на свою національно-територіальну автономію. Не можна діяти половинчасто. В умовах війни це небезпечно. І Верховній Раді треба нарешті навчитися діяти швидко і на випередження.
Читайте також: Кримська сотня. Хто залишається у полоні на півострові
Адже такі кроки, вплинувши на світову громадськість, урятують кримських татар та українців від найогидніших виявів терору на півострові, дадуть підстави апелювати до міжнародних організацій, знизять імовірність етнічних чисток тощо. На жаль, від нинішньої російської влади, враховуючи її досвід у Чечні та Грузії, можна очікувати будь-якого злочину проти населення окупованих територій. Уже зараз триває процес зачистки Криму від усіх форм українського життя, закриваються українські школи, класи, чиниться тиск на вчителів української мови. У тому немає нічого нового чи дивного. Це Росія. Це багатовікові традиції. До речі, нині маємо соті роковини від початку Першої світової війни, коли російські війська захопили Львів. І почалося. На Галичині після вигнання австрійців тотально нищили всі здобутки української культури. Палили українські книжки в Ставропігії, розоряли українські бібліотеки-читальні «Просвіти». На засланні опинився львівський митрополит Андрей Шептицький. До Казані заслали Михайла Грушевського. Намісник Галичини граф Георгій Бобринський, повернувшись до Росії, сказав: «Здається, з українським питанням уже закінчено. Права поляків мають бути визнані, а для українців та євреїв можуть бути тільки російські мова і культура». Про антиукраїнський погром на Галичині був змушений висловитися в Державній думі імперії російський політик та історик Павєл Мілюков 1 серпня 1915 року: «Ми відштовхнули від себе рідний нам український народ і затьмарили світле обличчя великої визвольної війни».
Сьогодні дуже важливо надати всю можливу допомогу кримським татарам. Треба нарешті віддати наші борги справді братньому нам, як показала сучасна історія, народові. Тим більше що це сприятиме посиленню позицій України на півдні. Шкода тільки, що лише тепер робитимемо те, що варто було робити ще багато років тому. Нам доведеться починати практично з нуля, зокрема й формувати нову політику на кримськотатарському напрямі.