Так, я не спізнилася. Черга була чимала. Вигляд у людей, котрі чекали на продуктовий пакунок, був майже полярно протилежний: від абсолютно нормального в дівчат до геть немічного в старих. У дивній юрбі випадково побачила знайому — молоду жінку. Моя приятелька працювала в гіпермаркеті, який із початком бойових дій наказав довго жити, але їй пощастило потрапити в міжнародний проект: пристойна зарплата, цікаві відрядження, робота з постраждалими. Якби не дивний привід для зустрічі (спільна черга по допомогу), можна було б сказати, що війна внесла в її життя дуже цікаві зміни: праця з перспективою, навчання за кордоном. Мені було трохи соромно стояти в тому натовпі. Знайома, навпаки, почувалася зразково упевненою. Я поцікавилась, яким чином і за яким принципом її включили у список на гуманітарку, але цим вона переймалася не дуже. Головне — отримати пакет, заради цього вона відпросилася з роботи. «Як, — запитала я, — чоловік?» Виявилося, на заробітках у Москві.
Читайте також: Зрадницькі сни
Приїхав мікроавтобус, жінка у формі та з повним «іконостасом» орденів почала в дещо агресивній манері керувати чоловіками-військовими без нагород. Нас вишикували в ряд, стали видавати пакети за списком та паспортом. А потім ми фотографувалися з їжею в руках (яблуками, кефіром, курятиною) і тим-таки паспортом, розгорненим на сторінці з фото. Тримати це було незручно, і кефір часто перетворювався на калюжу під ногами. Доброчинниця сварилася, але ми мовчки виконували все. Пакунки були величезні, ашанівські, повні чогось, що приємно відтягувало своєю вагою руку.
Дізнавшись прізвище цієї дивної людини з орденами, я підписалася на неї у Facebook. Мешкає вона з родиною в Москві. Доля не те щоб якась особлива: заможний чоловік, діти, власне житло, авто, кар’єра. Тобто окрім Донбасу звичайна родина зі звичайною долею: другий шлюб, двоє дітлахів. Трохи експресивна, дещо агресивна й дуже амбітна. Але хіба це відрізняє її від більшості? Коли дізналася про війну на Донбасі, у неї все змінилось: почалося нове життя, з новою метою, новими цілями та проектами. Вона почала збирати й возити сюди допомогу. Я багато прочитала про тих, кому вона допомагає. Це найбільш уражені верстви: старі, самотні, ветерани, багатодітні. Масштаби спочатку мене вражали. Потім почали дратувати. Очима її багатотисячних друзів за Facebook Донбас бачився мені одежиною навиворіт: голодні самотні люди зі згаслим поглядом. Ті, хто не може нагодувати дітей, знайти роботу, дати ради собі й синам та дочкам. Їй вдавалося знаходити тих, у кого не було ані крихти їжі, чиї малюки непритомніли з голоду. Старі, яким вона починала допомагати, були всіма покинуті й забуті. Якби не її вчасна допомога, вже вмерли б. Спочатку я читали коменти її друзів: суцільні компліменти, бажання приєднатися, допомогти. Фотографії чеків вона викладала так само, як і постраждалих. Усіх, хто мав іншу точку зору, видаляла відразу. Україну ненавиділа. Кожен учинок влади в Києві висміювала. Але головне не те, що ця жінка возила гуманітарку старим, вона відкрито забезпечувала допомогою і місцевих «військових», збирала на це гроші, закуповувала теплий одяг, біноклі, взуття. Таких як вона, називають волонтерами. Їх нагороджують. Із кожної своєї поїздки москвичка привозила «трофеї»: грамоти, дарунки, варення від розчулених жителів. Жодної іншої думки, відмінної від своєї, ця людина не допускає. Жодної критики. Але її мотиви? Вдячність? Екстрим? Так, у кожному пості вона описує свої враження, ризики, дяку населення, важкість рейдів, проживання в кімнатах без інтернету, із плівкою замість скла на вікнах. У її комфортному житті в Москві з фітнесом, авто, помічницею по господарству та їжею з ресторанів нічого схожого на наші реалії немає і близько. Так, їй справді вдячні. Але в мене виникло стійке враження, що мешканці Донбасу в очах доброчинниці вбогі. А бути бідним та нещасним не дуже зручна роль. Краще мати все й нічого не потребувати, аніж жити від допомоги до допомоги.
Читайте також: Суботній вибух
Таких, як ця жінка, десятки. Десятки тих, завдяки кому одна частина мешканців Донбасу має вигляд героїв, а друга — голодних бідолах. На таких чекають, їм раді, бо вони везуть їжу, одяг, гроші. «Владі» зручно, що хтось опікується мешканцями, не включеними в жоден список на «державну» допомогу. Але дивна річ: кожен добрий вчинок фотографують і викладають у соцмережах. Знімають не лише старих, а й тих, хто зробив їх щасливішими на мить, подарувавши пакунок макаронів та цукру. Це як рекламна кампанія для майбутніх політиків. Я вважала, що добрі справи роблять тихцем, і, мабуть, помилялася. Діяння цих людей дуже голосні, дуже дивні, з вираженим присмаком політичних уподобань.