Суспільство

  ▪   Яна Вікторова

Суботній вибух

Цієї суботи о 7:45 ми стояли біля воріт: я проводжала матір, коли пролунав гучний вибух. Хоча до цього звуку більше підійшло б «грандіозний».
Матеріал друкованого видання
№ 32 (456)
від 11 серпня, 2016

Глянули одна на одну: «Тільки б не вимкнули світло». Мама пішла у справах, я лишилася вдома. Більше вибухів не гриміло, тож думати про той не було жодного сенсу. Чесно кажучи, у нас дуже дивне ставлення до вибухів. Іноді це страх на підсвідомості, іноді абсолютна байдужість. Кілька днів тому в новинах ми побачили жінку з Алеппо, яка накрила собою дітей під час обстрілу й залишилася без руки та ноги, але дітей зберегла. Дивилися новини за вечерею й тільки після цього блоку вже змогли їсти. Обидві відчули однакове: скільки разів так робили, накриваючи собою дитя, бігли, падали або стояли, ніби зачаровані, коли звук був зовсім поруч, над вухом… А тут побачили жінку в лікарні із залишками кінцівок, яка була щаслива за своїх дітей, і відчули дикий страх, як тоді. До страху неможливо зовсім звикнути. Не можна сказати, що нам байдуже. У вересні 2014-го я йшла на роботу, біля обласного тубдиспансеру стояв якийсь місцевий «батальйон». Через кожні півметра були позначки «міни», а я йшла. Усе було таким незвичним й абсурдним: пошкоджені будівлі, міни, прапори, люди у формі, і тому щось одне з тієї низки новоутворень уже зовсім не дивувало. Того самого дня я їхала вже назад і випадково помітила дивну жінку в автобусі. Немолода, вона ховала обличчя за великими окулярами. Навіть із тим «камуфляжем» — окулярами — було видно, що її лихоманить, шкіра «горить», гноїться. Потім вона стала готуватися до виходу, і я чітко побачила, що в неї немає ока — лише відкрита рана. Це було так страшно, що ані ті «міни», ані пошкоджені будівлі вже не здавалися такими дивними. Та жінка, яка прагнула показати, що все нормально, досі стоїть у мене перед очима. Непогано вдягнена, охайна, з виглядом, що все нормально в її житті.

Дивна річ — страх. Він у тобі назавжди, на фізіо­логічному рівні. Ми всі завагітніли тим страхом. ­Мабуть, травма війни, як полюбляють зараз казати.

Читайте також: Ненаправлений вибух. Хто стоїть за замахом на Плотницького?

Коли мама повернулася, розповіла, що була свідком усього, бо їхала тією самою дорогою, де підірвали машину лідера «ЛНР». Її маршрутка потрапила туди одразу після того, і водій був так само розгублений, як і всі, хто виглядав щосили у вікна, прагнучи зрозуміти, що сталося. Може, саме тому водій не звернув уваги або не помітив обірваних вибухом дротів, у яких заплутався. «Ми зараз усі тут підсмажимося», — почали голосити люди. Чоловіки вийшли й стали давати поради. Хтось кричав, що потрібна довга жердина, щоб підчепити дроти, водій намагався їхати. Майже на руках винесли ту маршрутку з-під дротів і далі без зупинок «полетіли» за маршрутом. Мама бачила з вікна чорну зім’яту машину, автоматників через кожні півметра, швидку, тіло під простирадлом, натовп глядачів… Стовп, який зім’яло, як аркуш паперу. Всі про замах на Плотницького тільки й говорили: на ринку, на зупинках. Найбільше, як завжди, знали таксисти. А от у місцевих новинах згадки про замах з’явилися лише в другій половині дня. Казали, що живий, стан здоров’я ­стабільний, у «республіці» триває операція «перехват».

Я їхала тим маршрутом наступного дня. Біля дерева, де, кажуть, заклали вибухівку, слідчі з лупами намагалися ще дістати зі стовбурів залишки металу, розглядали землю навколо. Але в них, чесно кажучи, був такий розгублений вигляд…

Взагалі маршрут, яким щодня їздить Плотницький, — це й мій маршрут. На роботу я ходила ним щодня, бо живемо ми в одному районі Луганська. Це приватний сектор із тих, які не вважаються престижними. Однакові малі будинки, квіти й дерева біля домівок, ґрунтові дороги, якими під час дощу гірськими потоками ллються річки з камінням і брудом. Звичайний трудовий сектор, у якому старі доживають віку, а молоді щосезону викидають взуття, «вбите» тими дорогами. Мабуть, не лише я добре знала, де будинок нашого «голови», бо таємницею це не було ні для кого. Він так і мешкав у своєму непрестижному районі. Люди пліткують, що намагалися вбити за хабарі, що брав забагато, не ділився. Так завжди кажуть, якщо щось відбувається з представником влади, незважаючи на стан речей. І політична ситуація тут не відіграє жодної ролі.

Читайте також: Після замаху на Плотницького «армію ЛНР» привели до вищого ступеня боєготовності – розвідка

Про гуманітарку, яку продають у супермаркетах «Народних», говорять усі. Ми якраз перед цими подіями отримали її: можна було обирати на суму 1700 руб. за списком. Давали один пакет на родину. Навіть не звіряючи всі 50 позицій зі списку, було очевидно, що ціни на весь товар завищені на 30% порівняно з ринковими. Про це пошепки казали біля пунктів видачі допомоги. Всі вигадували, що б таке обрати, аби націнка була меншою і на ту суму більше вийшло.  

А ще, знаєте, у людей немає співчуття. Хоча цікавості теж немає. Це як паралельні виміри, у яких живуть влада й звичайні мешканці міста. «Чули про Плотницького?» Як професійні ризики, як у теслярів ампутовані пальці. Люди спокійно сприйняли все, пліткують. Здається, загибель принцеси Діани викликала більше співчуття в моїх сусідів, ніж ця подія.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.