Разом зі своїми однокурсниками, студентами Київського національного університету імені Тараса Шевченка, брала участь у тих подіях, що вже стали хоч і недавньою, але історією. У гарячі дні лютого 2014-го опинилася в епіцентрі подій. Чергувала в Михайлівському соборі. Там розташувався штаб організації — Громадський сектор Євромайдану. Вони займалися пошуками зниклих безвісти, розміщували поранених по лікарнях. «Якось мені сказали, що треба прийняти поранених. Я зайшла із заднього двору собору й просто на землі побачила вбитих хлопців із Небесної сотні, — згадує дівчина. — Це шокувало мене. Я не могла зрозуміти, що це в нас за країна. Ми нібито прагнемо європейських цінностей, а тут такі події відбуваються в столиці у ХХІ столітті. На той момент для мене все докорінно змінилось. Я почала жити й думати поновому. Хоча було важко й страшно».
Майдан справді багато що змінив у житті Аліни. Дівчина виросла у Дніпрі в російськомовній сім’ї. До 2013 року спілкувалася російською мовою. Проте після подій у Києві перейшла на українську, навіть удома з батьками, бо пообіцяла собі: «Якщо Майдан переможе, проженемо Януковича, говоритиму державною».
Коли почалася війна, Аліна також не лишилася осторонь. У її матері була співробітниця, племінник якої служив у 24-й бригаді ЗСУ. Бійців цього підрозділу влітку 2014-го відправляли під Амвросіївку, на російський кордон. Проте в хлопців не було ніякого технічного забезпечення, подеколи навіть їжі. Аліна написала пост у соціальній мережі з проханням допомогти нашим солдатам. Люди відгукнулися. Так почалося її волонтерство.
Читайте також: Просто Герой
Постійні виїзди на фронт супроводжувалися новими знайомствами. Дівчина працювала з різними організаціями й групами людей. Проте все змінилося у 2016-му. На фронті загинула її близька людина. Це горе дуже вразило дівчину. Вона багато мандрувала, намагалася не згадувати про війну. Проте саме тоді настав момент, коли потрібно було визначитися, відійти від боротьби чи продовжити. Аліна знайшла в інтернеті оголошення про те, що медичний підрозділ «Госпітальєри» набирає охочих пройти курси парамедиків, і пішла на вишкіл. Мало хто з близьких зрозумів її вибір. Восени 2016-го дівчина вирушила на фронт уже як парамедик. Працювала, набиралася досвіду. Це вже було не навчання: доводилося вивозити важких поранених, убитих. «У 2017 році ми виїхали забирати загиблого. У нього не було кількох кінцівок, внутрішні органи вивернуті назовні. Його треба було довезти до місця призначення. Хтось сприймає цифру «200» як звичайну позначку, не розуміючи, наскільки нещадною й справді кривавою є війна», — каже Аліна.
Згодом на фронті стався випадок, який знову змінив життя дівчини. Селище Піски, точаться важкі бої. Поряд із бійцями ЗСУ на передових позиціях, що за лічені кілометри від окупованого Донецька, воює підрозділ добровольців під командуванням Да Вінчі. Підрозділ зазнає втрат. Гинуть досвідчені воїни. Єгер, Казах… Це було важким ударом для підрозділу. У той момент зародилася ідея створити медичну службу в межах роти, яка завжди перебувала б поруч з епіцентром боїв і в будь-який момент могла вчасно надати допомогу постраждалим. Коли загинув Єгер, до нього надто довго їхали медики, адже вони в цей момент перебували за іншим викликом. Відбулася звичайна нарада за участю командира підрозділу Да Вінчі та комбата ДУК «Правий сектор» Тенгіза. Там Аліна запропонувала створити цю службу хоча б з однією машиною, медиком і водієм, які завжди перебуватимуть на лінії фронту. Так народився медичний підрозділ «Ульф» при 1-й окремій штурмовій роті Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», і Аліна один із його керівників. Вона та її колеги почали працювати за медичними протоколами ТССС і Medevac, за якими працює американська армія. Проте одна річ — навчитися професійно надавати допомогу, інша — технічний бік справи. Почався пошук коштів на закупівлю автомобілів, обладнання. Люди відгукнулися на потреби підрозділу, долучилися волонтери. Вдалося придбати три автомобілі медичної служби, які оснастили апаратами штучної вентиляції легенів, два апарати УЗД для виявлення внутрішніх кровотеч, а також капнограф, завдяки якому можна виставити параметри для апарата ШВЛ.
Читайте також: Танкіст Андрій
Надзвичайно зраділи появі на фронті медичної служби під керівництвом Аліни й бійці ЗСУ. Адже «Ульф» потім не раз евакуював поранених воїнів нашої армії. Дівчата — медики із ЗСУ, на той час це була 25-та бригада, радо співпрацювали з добровольцями. До Аліни стали звертатися працівники багатьох медичних підрозділів ЗСУ, просили прочитати протоколи, за якими потрібно надавати допомогу, як правильно евакуйовувати та багато інших питань. Особливо просять про допомогу командири бойових рот, які бачать ефективність допомоги медичної служби добровольців. Аліна розуміла, що вони є корисними спільній справі, і працювала не покладаючи рук. Хоча були й ті, хто критикував медичну службу «Ульф» та її керівників. Мовляв, навіщо купувати дороге обладнання, якщо можна придбати мільйон гемостатичних губок. Або казали, що добровольці просто вихваляються своєю технікою. Проте дівчина не зважала на якісь плітки.
Читайте також: Новий сержант
Аліну часто запитують, чому вони не підписують контракту із ЗСУ. Дівчина відповідає так: я знайома з людиною, професійним парамедиком, у якого є безліч міжнародних сертифікатів. Він інструктор у центрах, які навчають людей у мирній країні. Займався з американцями, литовцями, має величезні знання. Донедавна був на контракті в ЗСУ. Проте звільнився через тиск бюрократичної системи. Казав, що йому постійно ліплять догани через те, що він намагається змінити щось у системі фронтової медицини. Ті, хто живе по-старому й не бажає змінюватися, не розуміють його. Він не хоче працювати, як колись, адже це неправильно. Такі приклади відштовхують від підписання контракту. Я хочу бути там, щоб воювати за ідею, а не просто перебувати на контракті». Щоб стати парамедиком, Аліна подолала свої страхи. До війни дівчина катастрофічно боялася крові. Її навіть звільняли від уроків анатомії. Коли стала казати, що хоче піти медиком на фронт, ніхто не розумів. Особливо батьки, бабусі, хрещені. Проте її вибір показав, як можна долати свої фобії, коли в тебе є величезне бажання і причина — рятувати людей. Ця робота нелегка, вимагає надзвичайних фізичних та моральних зусиль. За роки війни дівчина звикла до, здавалося б, неможливого. Адже буває таке, що вони виїжджають на бойове завдання о другій годині ночі, о п’ятій ранку. І тривалі чергування «на рації». «Коли хлопці влучають точно в ціль, вони надто емоційні. Викликають по рації командира й збуджено кричать: «Да Вінчі!!!». Я не можу з цим боротися, тому піднімаюся, мені стає недобре. Коли чую, як знову лунає: «Плюс, плюс. Ідеально!!!», все, мені стає радісно на душі. Коли є поранені бійці, передають: «Ульф», у нас 300-й». Медик групи запитує про характер поранення для подальшої підготовки до надання допомоги. І в цей момент їхня відповідь викликає в мене гордість. Жодної паніки, все чітко. Наші хлопці пройшли курси з підготовки combat medic і тепер самі можуть надавати необхідну домедичну допомогу. Останнє поранення підтверджує мої слова. Кровотечу зупинили турнікетом, наклали на рану тугу пов’язку», — розповідає про свої будні Аліна.
Власне перебування на війні дівчина пояснює необхідністю рятувати життя бійцям, які потім можуть спокійно повертатися до своїх родин. Мріє, що після нашої остаточної перемоги її медична служба інтегрується із ЗСУ, стане частиною навчального центру чи організації цивільного напряму. Адже людей потрібно навчати тактичної медицини, вона дуже потрібна. Більшість однокласників та однокурсників Аліни — це мирні люди, яких не цікавлять події на східних теренах України. Вони мають свої сім’ї, дітей. Це цілком природні речі. Проте все стане на свої місця, коли Аліна й сотні дівчат, які змінили підбори на берці, повернуться додому.