«Ми модифікували цьогорічну конкурсну програму, і у нас є міжнародний короткометражний конкурс Docu/коротко, у нас є міжнародний повнометражний конкурс Docu/світ, і журі цього ж конкурсу також визначатиме переможців конкурсу Docu/життя, – розповіла представниця фестивалю Олеся Мигаль. – І цього року наш національний конкурс вперше став повнометражним – Docu/Україна. Ми особливо цим пишаємося!..»
Рабство по-європейськи
Відкриття фестивалю розпочалося з картини Беднадетт Тузи-Ріттер «Жінка в полоні», що розповідає історію 52-річної жінки, яка не один десяток років провела в рабстві в угорській родині. Під час брифінгу режисерка призналася: фільм вона планувала знімати абсолютно на іншу тему, і не одразу зрозуміла, що відбувається: «Я не до кінця розуміла, що відбувається в домі, я почала працювати взагалі над іншою темою, але в процесі зйомки я усвідомила, що це – сучасне рабство, і в такому випадку ти дійсно відчуваєш відповідальність за свого персонажа. Тож це було легке рішення – допомогти їй». Бернадетт не приховує, що втрутилася в долю своєї героїні, допомігши їй здобути свободу. Проте запевняє, що допомога полягала головним чином у її присутності. «Спосіб, у який я допомогла своїй героїні, полягав у тому, що я проявляла терплячість до неї, і дарувала їй любов, я була зацікавлена у її історії, і я жодного разу не говорила, що їй робити, тому що я хотіла, що б це було її рішення. Тому що якщо це буде її рішення, вона буде достатньо сильною, аби лишитися вільною».
Бернадет запевняє, що рабство – це серйозна проблема, і наводить страшну статистику: в Угорщині у рабстві може знаходитися близько 22 тисяч людей. Її картина спричинила появу в цій країні руху, що досліджує проблему сучасного рабства і бореться з нею.
Війна за права під час війни
Керівниця ГО «Інсайт» Олена Шевченко працюватиме як журі конкурсу Docu/права. У своїй презентації вона говорила про групи, що зазнають дискримінації у сучасній Україні, та можливі кроки з боку держави, що здатні знизити градус насильства у суспільстві: «Коли мова заходить про права людини, здається, що може бути простіше, аніж зрозуміти: у всіх людей від народження є рівні права, і просто прийняти це як факт. – говорить активістка. – Але не все так просто, тому що ми живемо у певному суспільстві, з певною історією, корінням, культурними традиціями, і дуже складно в Україні особливо зараз боротися за права людини, тому що у нас війна, у нас окупація, у нас падає соціальний рівень життя, у нас криза на кризі. І це не лише український контекст – за таких умов люди в будь-якій країні починають ставати ще більш ксенофобними, виражати нетерпимість до різних груп людей. Функція держави в тому, щоб забезпечити рівні права на законодавчому рівні для всіх людей. Можна провести антидискримінаційну експертизу всіх законів і підзаконних актів у тому числі по відношенню до різних соціальних груп. Тобто просто прибрати ці обмеження, котрі в принципі суперечать Конвенції прав людини».
Читайте також: Декомунізація очима іноземних журналістів
Олена наводить приклад, коли нещодавно у Верховній Раді проголосували проти того, аби приєднатися до міжнародних договорів про всиновлення і вдочеріння – ідеться дозвіл іноземним громадянам і громадянкам всиновлювати і вдочерювати дітей: «Аргументом було – «О Боже, наших дітей будуть всиновлювати і вдочерювати одностатеві пари!» Ці люди проголосували проти того, щоб дати дітям, в тому числі, і дітям з інвалідністю, котрі тут просто вмирають у дитячих будинках шанс на життя.»
Чути Крим
Марія Шищенкова, координатор захисту для країн Європи та Центральної Азії в організації «Frontline defenders», поділилася досвідом роботи з правозахисниками, зокрема на окупованому півострові. Вона та інші представники організації – одні з небагатьох, кому досі вдається потрапляти до Криму. Його мешканці опинилися в глибокій ізоляції, і міжнародні організації мало чим можуть допомогти.
«Хороша історія там проста: там неймовірна солідарність! – говорить правозахисниця. – Це один із найпозитивніших прикладів на пострадянському просторі на наш час, тому що люди протистоять неймовірному тиску! Цей тиск практично щоденний, він стосується не тільки активістів, а й їхніх родин. Діти ростуть без батьків, родини лишилися без засобів до існування. Люди знають, що, якщо вони будуть виходити на пікети, якщо вони будуть їздити на обшуки, ходити на суди, вони потрапляють у поле зору, і вони стають наступними жертвами – нескінченний конвеєр перемелює людей. Тим не менш, люди нескінченно знаходять у собі сили, вони збираються, вони ходять спостерігати за судами, приходять якісь бабуні, приносять їжу – просто тому, що холодно, і не пускають у залу засідань, і всі змушені стояти на вулиці. Збирають гроші на штрафи по копійках!»
На опір наважуються не самі лише кримські татари, проти вони, безперечно, є його ядром: «Кримська солідарність – це люди, які об’єдналися навколо родин полонених, родин затриманих, і цей рух доволі широкий. Штрафи збирають по 10 рублів, в сенсі, копійками – спеціально, щоб приходити на пошту і платити цими величезними пакетами, щоб наочно було видно, що відбувається жахлива несправедливість».
Читайте також: Фестиваль Doсudays UA: інклюзивність, війна, екзистенція
Правозахисники стежать за судами, пишуть про це, звертаються до міжнародних інстанцій. Марія переконана – єдиний інструмент впливу – це продовжувати говорити про Крим, аби він не зник з порядку денного, інакше зусилля всіх кримчан втратять свою вагу.
Олеся Мигаль нагадала, що в рамках фестивалю триватиме окрема правозахисна програма «Rights now», події якої будуть відбуватися в Izone. В неділю спільно з «Крим Реалії» відбудеться обговорення кримського питання.
Чесне кіно
Багато ішлося про критерії якісного документального кіно. І, якщо Марія Шищенкова зазначила, що оцінюватиме картини перш за все зі своєї правозахисної «дзвіниці», Олена Шевченко зауважила, що хороший фільм для неї це той, який здатний «зрушити світ», то Карло Гінтерманн, режисер та продюсер із Італії та член журі конкурсу Docu/світ, має більш поетичний підхід: «Насправді, я просто закоханий в кіно, мені завжди цікаво дивитися нові фільми! – говорить він. – Документальне кіно – воно розсуває якісь певні рамки, до яких ми звикли. Що я шукаю, це, по-перше, чесний підхід, і по-друге, поетичність наративу. Навіть якщо це кіно про права людини, тим не менш, я вважаю це важливим. І можу сказати, загалом, мені подобається той підхід, який я бачу у фільмах Росселліні, який, до речі, мій земляк. Це, з одного боку, чесний підхід, з іншого – це використання кінематографічної мови. Я вважаю, що це важливо».
Голосом молодого покоління на брифінгу став Максим Срібний, член студентського журі та координатор «Кіноклубу Києво-Могилянської Академії». Він признався, що, за його спостереженнями, молодь не дуже любить документальні стрічки в принципі – це видно по відвідувачах «Кіноклубу». А якщо їх і чіпляють документальні стрічки – то, здебільшого, про улюблених музикантів. «І напевно, це якраз правозахисна тема, серед тієї активної молоді, що займається і любить документальне кіно, вона дуже сильно цінується», – додає Максим.
Критерії ж будуть розроблятися спільно з іншими членами журі. Його ж особиста оцінка передбачає три аспекти: «Перший, що документальна стрічка має бути чесною не тільки перед глядачем, але ще й перед собою; по-друге, вона має мати якусь пряму дію, має впливати на глядача, щоб надати йому бажання змінити світ на краще, або задуматися хоча б над темою, яка порушена; і третє – це, власне, кінематографічні якості, естетична якась рамка. І той фільм, який збалансує всі три складові, і стане переможцем для студентського журі».
Читайте також: У Бахмуті стартував всеукраїнський тур Фестивалю документального кіно
Нагорода фестивалю Docudays UA щороку має інший вигляд, залежно від концепції. Цьогорічна має вигляд знаку рівності – адже темою фестивалю є «Рівні рівності». Щасливчик, що переможе, отримає понад два кілограми досить стильного визнання. Імена переможців будуть оголошені 29 березня.
Документальне кіно ніколи не користувалося популярністю серед широкої публіки. Це не екшн, не «Гра престолів», яку дивляться всі без виключення. Проте останніми роками інтерес до цього жанру помітно зростає. Документальне кіно потроху входить у моду, і це, певно, може свідчити про дві речі: про те, що суспільство таки поступово пробуджується від анабіозу і «включається» в актуальну проблематику сьогодення; а також про те, що життя пропонує сценарії, часом більш фантастичні, за будь-яку найхимернішу фантастику. Тож дивіться програму і приходьте на Docudays UA – нудно не буде!
——–
Фото автора