Якщо раніше запрошували осіб вельми одіозних, таких як Жиріновскій і Затулін (особливо цим надуживав канал ICTV), які дозволяли собі волати в студії: «Україна — лайно!» (щоправда, він, побоюючись, що в аудиторії знайдеться «один Козак на мільйон свинопасів», про всякий випадок негайно додавав: «Росія також лайно!»), то тепер надавати слово таким гостям якось не випадає. Не ті часи… Хоча, коли йдеться про телеканали України з кремлівськими симпатіями, ні в чому не можна бути впевненим. Однак справді останніми днями дедалі більше на українських телеекранах з’являються всілякі московські «ліберали» й «демократи», нібито симпатики України, які ж, звісно, зичать нашій країні лише всяких гараздів і запевняють у своїх добрих почуттях.
Усе це дуже нагадує давню методику репресивних органів, що називається «добрий і злий слідчий». Це коли один офіцер НКВД знущається з підслідного, жорстоко б’є його, ламає йому ребра й щелепу, а другий ставиться зі співчуттям і розумінням, пригощає цигаркою, дає чаю, уважно вислуховує скарги нещасного на звірства свого колеги-слідчого… Ясна річ, що через природне почуття вдячності жертва допитів схильна в усьому зізнатися і про все розповісти «людяному» чекісту, не розуміючи чи не бажаючи розуміти, що садист і «гуманіст» працюють разом, однією командою. Такі симпатичні російські «гуманісти», як Лєонід Ґозман і Віктор Шендеровіч, залюбки в українському телеефірі рекламують «русский мир», але саме його культурний складник (без повітряно-космічних сил і бронетанкових військ), наполягаючи, що, на відміну від політичного «русского мира», культурний аж ніяк не страшний, а навіть дуже корисний українцям, без якого їм жити й розвиватися зась. Ідея тут проста: є погана російська політика і є зовсім інша, чудова російська культура, без якої українці здичавіють (як американці, британці, шведи та швейцарці, що якось дають собі раду без культурної опіки з боку Москви?).
Дивіться також: В Україні покращився стан свободи слова – інфографіка
Було б цікаво послухати, як московські гості пояснили б такий цікавий момент, що за російським військом завжди йде російська культура, а російська культура нерідко передує російському війську. Фактаж: 1939 року Червона армія ввійшла на територію незалежних держав Балтії (Литва, Латвія, Естонія), 1940-го ці країни стали частиною СРСР. І почалося: обов’язкова російська мова скрізь, російська література й культура в школах, російське мистецтво і т. д. А потім до новонабутих земель посунули сотні тисяч шанувальників російської культури, внаслідок чого латиші у своїй столиці Ризі стали національною меншиною (трохи більше ніж 30%). Російська культура не заважала окупації й анексії Балтії, а, навпаки, сприяла їй. Про її роль у таких процесах (зокрема, у колоніальному контролі над Україною) відверто написав ще в 1912 році імперський теоретик Сєрґєй Щоґолєв у книжці: «Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма»: «Російська культура краще за гармати й багнети зберігає цілісність держави й усяка шкода їй є загрозою для всякої ланки величезної імперії. Такі талановиті стилісти, як Михайло Грушевський чи Сергій Єфремов, такі філологи-самородки, як покійні Борис Грінченко й Павло Житецький, могли би внести багато нового малоруського меду в потужні стільники російської мови й таким чином, подібно до Гоголя, прикрашати та збагачувати її як знаряддя всеросійського прогресу».
Щоґолєв цілком справедливо ототожнює російську культуру з гарматами й багнетами російської армії, віддаючи пріоритет у справі зміцнення імперії першій.
Московський ліберал Ґозман доводив з екрану, що «русский мир» — це не Путін, а Пушкін. Далеко не факт, що «русский мир» не Путін. Є багато підстав уважати, що це брати-близнюки. Що ж стосується Пушкіна, знання творчості якого в Ґозмана явно на пропагандистсько-школярському рівні, то поет талановито обслуговував імперську експансію Росії. Його програмовий вірш «Клеветникам России» яскраво про те свідчить. Цей текст присвячений придушенню повстання в Польщі, окупованій Російською імперією. Меседж світовій громадськості в Пушкіна доволі простий: поляки наші, слов’яни, тож що хочемо, то з ними й зробимо, а ви на Заході не втручайтеся в наші «сімейні розборки».
Читайте також: Хто говорить і що показує
А тепер меседж Путіна: українці — це єдиний із росіянами народ, тому ми маємо право опікуватися долею України так, як уважаємо за потрібне. А Заходу не варто лізти в наші «сімейні справи». Отже, позиція Путіна цілком пушкінська…
«Добрі слідчі» наполягають на унікальності, своєрідності й незамінності російської культури в духовному житті українців, хоча у випадку з Росією йдеться про дуже значну питому вагу культурного епігонства. Класик російської літератури Іван Турґєнєв, відвідавши виставку промислових робіт усіх народів у 1851 році в Лондоні, висловився так: «Посетил я нынешней весной Хрустальный дворец возле Лондона; в этом дворце помещается, как вам известно, нечто вроде выставки всего, до чего достигла людская изобретательность, — энциклопедия человечества, так сказать надо. Ну-с, расхаживал я, расхаживал мимо всех этих машин и орудий, и статуй великих людей; и подумал я в те поры: если бы такой вышел приказ, что вместе с исчезновением какого-либо народа с лица земли немедленно должно было исчезнуть из Хрустального дворца всё, что тот народ выдумал, — наша матушка, Русь православная, провалиться бы могла в тартарары, и ни одного гвоздика, ни одной булавочки не потревожила бы, родная: всё бы преспокойно осталось на своём месте, потому что даже самовар и лапти, и дуга и кнут — эти наши знаменитые продукты — не нами выдуманы. Подобного опыта даже с Сандвичевскими островами произвести невозможно; тамошние жители какие-то лодки до копья изобрели: посетители заметили бы их отсутствие…» Отже, «добрі слідчі» пропонують нам бути епігонами епігонів…
Ґозмани й Шендеровічі відчайдушно намагаються втримати класичну імперську схему культурної політики, коли російська культура була височенним муром, що відгороджував українців від світової культури. Ні, на світову культуру українцям дозволялося дивитися, проте тільки крізь російські окуляри, під російським наглядом і в російській редакції. Будь-яке самостійне, несанкціоноване спілкування з неросійським культурним світом розглядалося як кримінал. Навіть спілкування інтелігенції колишніх союзних республік між собою було можливе лише за посередництва Москви, прямі контакти, м’яко кажучи, не заохочувалися. Москва й тепер (з допомогою «добрих слідчих») хоче залишитися культурним посередником — монополістом між Україною і світом, за будь-яку ціну зберегти духовно-ідеологічні ланцюги, що прив’язують колишню колонію до колишньої метрополії. Якщо це збережеться, то решту можна відновити, якщо залишити Україну бодай духовним сателітом Росії, тоді сателітство в інших сферах неодмінно докладеться. Можливо, «добрі слідчі» цього щиро не розуміють, як не розуміють, що їхні уявлення про російську культуру є пропагандистсько-школярськими, наївно апологетичними. Навряд чи жорстока імперія, що будувалася залізом, кров’ю і брехнею, могла витворити бездоганно гуманістичну культуру.
Читайте також: Соцопитування показало, звідки українці отримують інформацію
Реальна російська культура мирно співіснувала з імперією, а нерідко ефективно обслуговувала її поточні інтереси, оспівуючи експансію та загарбання чужих територій, сприймаючи це як великий національний успіх. Від «Константинополь має бути наш!» Достоєвского до сучасного «Кримнаш!» дистанція зовсім невелика. У Росії взагалі мало що змінюється в речах принципових. Ще понад 30 років тому український емігрант-літературознавець професор Петро Голубенко писав: «Важко знайти в історії інших народів приклад такої величезної «службової» ролі літератури, як та, що її відіграє російська література для Росії. У старій царській Росії вона слугувала засобом русифікації поневолених народів, була зброєю в боротьбі проти національних культур поневолених народів.
Така сама роль випала російській літературі й у новій більшовицькій Росії, де вона стала засобом і русифікації, і совєтизації народів, що означає те саме. Лєнін із надзвичайним задоволенням зазначав, що «більшість українських робітників перебуває під впливом великоруської культури», і переконував українських марксистів, що це дуже позитивний факт і що всяку можливість зближення з великоруською літературою, з колом її ідей треба «обов’язково всіма силами ловити, використовувати, закріпляти». Вся російська культура й література в трактуванні радянських критиків є передовою і прогресивною, а насправді поставлена на службу радянській імперії. Про це з великим вдоволенням казав Вячєслав Молотов: «Наші література й мистецтво дедалі більше стають прапороносцем нашої сталінської епохи… поширюючи совєтський вплив далеко за кордонами нашої батьківщини». Ну й що змінилося з того часу, крім того, що епоха стала путінською? Культура й література Росії роблять свою важливу для Кремля геополітичну справу (зокрема, руками «добрих слідчих») стосовно України, докладаючи величезних зусиль, щоб не випустити українців за межі російської культурної зони (що в будь-який момент може перетворитися на «зону» в специфічно «зековському» сенсі цього слова).
А питання про співвідношення російської культури й російського імперіалізму нині (як і раніше) залишається в Росії однією з найбільш жорстко табуйованих тем. На жаль, в Україні вона також висвітлюється досить епізодично, неглибоко і фрагментарно на тлі переважної кількості апологетичних текстів. Що й сприяє «добрим слідчим»…