Про суперництво текстів та екранів і про трансформацію ролі друкованих медіа під впливом цифрової революції Тиждень спілкувався з Олів’є Монженом, колишнім директором французького інтелектуального часопису Esprit.
У. Т.: Дедалі частіше говорять, що преса незабаром майже повністю перейде в інтернет і здебільшого існуватиме в електронних версіях, бо паперові зазнають щораз помітніших збитків. Якими, на ваш погляд, є головні глобалізаційні виклики сучасності для традиційних медіа?
– Що стосується країн Заходу, то інформаційна революція, яка в них відбулася, спричинилась до того, що друковані медіа відчувають сильніші й сильніші утиски з боку цифрових. Нині в цій сфері є два великі виклики. Перший – питання вибору економічної моделі в умовах, коли всі потоки інформації проходять через інтернет і коли поряд існують паперова й електронна версії газети чи журналу. На сьогодні у Франції немає щоденних видань і тижневиків, які знайшли б таку ідеально збалансовану економічну модель. Справді, мова про серйозний виклик, і я це добре знаю як віце-президент Синдикату культурної і наукової преси Франції. Наукові журнали виходять сьогодні переважно в електронному форматі, а opinion magazines поки що не знайшли своєї економічної моделі.
Роль журналіста не в тому, щоб прямо копіювати інформацію, яку транслюють також через соцмережі, а в тому, щоб осмислювати її
Кажу зараз не про якість, не про інтелектуальні часописи, а про щоденну пресу й тижневики. Проблема в ланцюжку розповсюдження – з найбільшими труднощами стикаємося саме тут. Книгарні закриваються, кіосків, де люди могли купувати пресу, теж меншає. Правило доби глобалізації (щодо постійного потоку й поширення інформації тут і зараз) породжує масу проблем, які поки що не мають оптимального вирішення. І повторюю, ще нікому не вдалося знайти ідеальну економічну модель існування в цих умовах. До того ж із друкованих медіа втікає реклама – вона масово переходить в інтернет. І це ще один різновид викликів для їхнього існування, адже тижневики багато в чому живуть за рахунок реклами на своїх шпальтах. Це їхні гроші.
Другий виклик – це кризова тенденція у сфері читання. Річ у тім, що молоде покоління рідко звертається до щоденних друкованих ЗМІ. Більшість юнаків та дівчат має іРad і призвичаїлася шукати інформацію в мережі. Джерел дуже багато, вони різні й здатні до мультиплікування, але від цього страждають якість і глибина інформації, яку вони надають. Ще один аспект проблеми: більш-менш глибоких аналізів тієї чи тієї події або тенденції просто не читають.
У. Т.: Однією з технічних загроз існуванню преси, пов’язаних із глобалізацією та інтернетизацією, стає її схиляння до формату таблоїду. Чим зумовлений такий процес: технологіями чи потребами й уподобаннями споживача?
– Розвитком технологій, які нав’язують свій ритм, ідуть постійно далі й далі, пропонують більше і швидше нову інформацію. 10 років тому дебати відбувалися на телебаченні. Приватним домашнім екраном для кожного, хто його мав, був саме телевізор. У наш час відбувається їх своєрідне множення. Це явище шкодить глибині й змісту інформації. Кілька років тому я написав книжку «Суспільство екранів». Сьогоднішня ситуація характерна тим, що вони нічого не відображають і, власне, не відповідають своїй колишній суті.
Я не критик нових технологій: вони з’являються, і цього процесу нам не зупинити. Питання в тому, як саме ними користуватися. Ми отримуємо потік інформації безперервно. Найголовніший виклик для всіх і кожного в цій ситуації: як саме ми вибираємо з цієї маси важливі елементи, тобто виділяємо речі головні й другорядні.
Звісно, завдяки електронним ЗМІ й технологіям інформація демократизується. Тож я переймаюся тим, як відрізнити набір дрібних, актуальних лише на поточний момент повідомлень від подій, що справді мають історичне значення, як-от Помаранчева революція. У Франції є сайт Mediapart, який робить специфічну журналістську роботу: з усього інформаційного потоку вихоплює лише вагомі події. Йдеться, зокрема, про справу Жерома Каузака (екс-міністра бюджету, котрий 2 квітня 2013 року зізнався, що 20 років мав незадекларований банківський рахунок за кордоном), через яку у Франції вибухнула політична криза й до якої це веб-видання чи не першим привернуло увагу громадськості та медіа.
Потрібно відрізняти низку дрібної, актуальної лише на поточний момент інформації від подій, які справді мають історичне значення
Тиждень тому я був у Каїрі, де революція виникла з обміну думками та спілкування людей у соціальних мережах. Але чимало туристів із Європи більше не їдуть до Єгипту відпочивати, побачивши кадри тих жахів, які ставалися під час революційних подій. Ці моменти були вихоплені з контексту й подані як репрезентація цілісної картини тамтешньої дійсності. У випадку Єгипту глобалізування інформації призвело до кризи туристичного бізнесу, що грає на руку радикальним місцевим силам. Але, коли приїжджаєш до країни, бачиш зовсім відмінну картину, чуєш інші розмови на вулицях. На жаль, до нас не долинають ці голоси – через надмір глобалізованого інформаційного шуму. Що дужче ми занурюємось у глобалізацію, то більше з цього користаються певні сили, а це призводить іще й до стигматизації. Дедалі більше говорять про тероризм. І образ терориста, який, зокрема, активно використовує Владімір Путін, конструюється на тлі вже згаданої глобалізації. Цілі держави беруть і використовують вирвані з контексту кадри, аби реалізувати власні цілі.
У. Т.: Після подій Арабської весни було висловлено тезу, що соцмережі можуть замінити медіа. Чи має підстави таке твердження і чи справді саме ці веб-ресурси роблять революції?
– Із соціальними мережами, як на мене, боротися не треба, однак слід розуміти їх призначення. Роль журналіста не в тому, щоб прямо копіювати інформацію, яку транслюють також через соцмережі, а в тому, щоб осмислювати її.
Що ж до революцій, то не можна сказати, ніби їх розгортанню в Арабському світі сприяли тільки соціальні мережі. Паралельно із процесами у Facebook чи Twitter набирали сили глибші суспільні рухи. Однак у згаданому випадку ця швидкість, яку я критикую, відіграла свою позитивну роль у поширенні інформації та передаванні її іншими каналами.
У. Т.: Як під впливом глобалізації трансформується суспільна роль opinion magazines?
– Коли демократія у скрутному становищі, роль згаданих журналів є надзвичайно важливою. Esprit у Франції залишається важливим журналом, але лідерської позиції він поки що не має. У нашій країні люди відштовхуються від електронних ЗМІ, щоб прийти до друкованих. Старше покоління звикло черпати інформацію із преси. Так, у нас є інтернетівська версія, але в наших статтях не йдеться про безпосереднє теперішнє, ми не є щоденною пресою, яка відбиває новини моменту. Ми повертаємося до певних тем, і є повільнішими, якщо так можна сказати, порівняно з темпом надходження інформації. Нам важливо обговорити деякі питання, а на це потрібен час. Проблема, яка постає нині перед ЗМІ, – це необхідність уписати події, які відбуваються, в плин часу, побачити їх у розвитку. Маю враження, що надходять моменти, коли люди знову повертаються до таких джерел, які дають їм якісь критерії, але це відбувається не постійно, а раз по раз.
До того ж якщо я продаватиму Esprit в мережі, то йтиметься про якийсь його окремий номер, статтю. Проблема ще й у тому, що глобалізація фрагментує, знищує цілісне бачення. Створюючи журнал, ми формуємо цілісність, ансамбль, і саме оце втрачаємо в епоху інтернету.
У. Т.: Хто вони здебільшого, ті люди, які читають так звані opinion magazines у Франції та Європі? Чи стійкий склад у цієї аудиторії?
– Завжди говорили, що інтелектуальні друковані ЗМІ (якщо йдеться про Францію, то це насамперед журнал Esprit й газета Le Monde) читають студенти та пенсіонери. Тим, хто активно працює, робити це ніколи. Отже, знову проблема часу, до якої ми повертаємося. Сенс цифрової революції в тому, що вона дала змогу кожному бути поінформованим у режимі реального часу. Це можна було б вважати прогресом, якби до цього було додано можливості перевіряти здобуту інформацію й розглядати її в контексті. Та на останнє часу зазвичай немає. Сучасний принцип, що жодна інформація не має залишатися на полицях, а все має рухатися, керує життям суспільства. Головне завдання, яке ставить перед нами цифрова революція, – це знайти спосіб урегулювання всіх згаданих питань.
У. Т.: Наведіть, будь-ласка, кілька прикладів із французького (європейського) досвіду, коли той чи той opinion magazine сильно вплинув на громадську думку у зв’язку з певним соціально значущим питанням.
– Політичні кола у Франції та Європі дедалі більше прив’язані до засобів експертизи тих журналів, що належать до експертної когорти, ніж тих, що виробляють якісь концепції і формують суспільну думку. Питання сьогодні в тому, яким чином повернутися до демократизування інформації під час формування суспільної думки. Поль Рікер казав, що демократизація суспільної думки полягає не в тому, щоб виокремити єдиний правильний погляд, адже, як свідчить історія, це призводить до монополізації і тоталітаризму. Відомо-бо, що економічна експертиза періоду останньої кризи 2008 року не змогла дати жодних конструктивних рішень. Вважають, що економіку можна певним чином регулювати й це регулювання реально запрограмувати науковими методами. Та чи не йдеться тут про черговий міф? Із такою самою мірою імовірності я можу сказати, що всіма процесами керує інтернет… Треба вийти з цієї логіки, в котрій є експерти, які знають і яких протиставляють народу, який чогось не знає чи не розуміє. Мова про центральне питання суспільної думки та засобів масової інформації, тобто про медіацію.
Найголовніше, що нам сьогодні потрібно, – це усвідомити себе в часі, у плині подій та певному історичному контексті. Власне, що таке робота журналіста? Справжня журналістика існує там, де ведуть розслідування, пишуть статті, які так чи так наближають читача до повної і правдивої картини справ. Віртуальний світ не залишає часу, щоб зорієнтуватись у стрімкому інформаційному потоці й написати якісні аналітичні тексти стосовно того чи того питання або події. Нинішнім журналістам треба віднайти можливість і час, аби писати аналітику. Медійник не лише має знайти вагомі події, а й розмістити їх на сцені, серед інших подій і вписати до контексту.
У. Т.: Жорстокість нині стає доволі звичайним явищем, широко репрезентованим у кіно й медіа. Одначе якщо з неї роблять шоу, то як, на ваш погляд, людина реагуватиме на неї в реальному житті?
– Коли я писав книжку, присвячену питанню жорстокості, ще не було масштабного ефекту множення екранів. Справді, нині її на екранах забагато. Це може призводити до того, що в людей виникатиме бажання перейти до дії. А що наш світ жорстокий сам собою, то куди ж далі? Водночас надмірний показ брутальності призводить до відмежування людини від загального світу. Вона закривається від нього, бо там панує насильство, воліє залишитися в себе вдома біля свого екрана, але піти на майдан відстоювати власну позицію – ні. Отже, як бачите, ефект присутності жорстокості на екранах подвійний: він як підштовхує до дії, так і відвертає від неї, викликаючи страх. Зокрема, американські серіали, де багато кровопролиття, інколи настільки стигматизують людей, що ті часом замикаються в собі й своєму приватному просторі. Демократія потрібна не для того, щоб знищити жорстокість, а для того, щоб її стишити.
У. Т.: Тирани й диктатори залишаються непохитними у своїх кріслах, допоки їх не починають висміювати, змальовувати в карикатурах, кепкувати з них в анекдотах. Чи й нині сміх є ефективною зброєю суспільного протесту та політичної боротьби?
– Усе залежить від реальних умов та контексту. Салафітський Єгипет і Франція Франсуа Олланда – це дві зовсім різні ситуації. Сьогодні в диктаторських країнах тих, хто дозволяє собі висміювати тамтешніх лідерів чи лад, ув’язнюють. Для них є дві можливості: або людина стає таким собі королівським блазнем, що має, немов дурник, право сміятися над владними особами, або проти неї застосовують усілякі репресії.
Що ж до Франції, то сьогодні ми вже не глузуємо з політичних діячів. Адже сміються з тих, хто опирається сміхові. Сьогодні об’єктом сміху в нас стало питання ідентичності й міграції, а не політика. Найкращі сучасні французькі коміки – з емігрантським минулим.
Біографічна нота:
Олів’є Монжен – французький письменник-есеїст, філософ, соціолог, видавець, віце-президент Синдикату культурної і наукової преси Франції, від 1988 до 2012 року директор часопису Esprit. Теми, яких він часто торкається у своїх дослідженнях та есе, – роль інтелектуала в соціумі, урбаністика, міста й глобалізація, політична критика, мистецтво, мас-медіа, насильство та сміх. Українською мовою перекладено його книжку «Виклики скептицизму. Зміни інтелектуального пейзажу Франції».