Коли екран CNN заблимав червоним, сповістивши очевидну перемогу Дональда Трампа, я замовк і ледве вичавив із себе кілька поверхових коментарів. Не дуже то мене заспокоїли слова ведучого Матвія Ганапольського: «Пітере, американській демократії та її суворій системі стримувань і противаг уже 200 років, вона ще нас обох переживе. Не хвилюйся, розслабся!». Та для мене тієї миті настав кінець світу, який ми знаємо, тобто світу узгоджених правил політичної діяльності та порядності. Натомість запанував світ умисної омани, булінгу й підступів.
Серед численної когорти політичних аналітиків в Україні я маю репутацію несамовитого антитрампіста. Я близько знайомий із Трампом і його витівками з 1999-го, відколи перебрався до його рідного Нью-Йорка. 2006 року я разом із однокурсниками з Колумбійського університету удостоївся сумнівної честі проїхатися до верхівки Trump Tower у ліфті з майбутнім президентом.
Читайте також: Реаліті шоу в Мюнхені
Мушу зізнатися, скептичне ставлення до Трампа я привніс і в присвячене міжнародним справам ток-шоу на українському телебаченні. Гості програми зазвичай недовірливо сприймають мої спроби бити на сполох щодо стану американської демократії за доби Трампа: «Так, він схожий на клоуна, та хіба економіка США не працює на повну котушку? Хіба ж Трамп усупереч Мюллеровому розслідуванню не ставиться до Росії жорсткіше за Обаму? Хіба ж Америка справді не стає «знову великою»?». Моя однозначна відповідь: «Ні». За нібито невинним і кумедним фасадом Трампа ховається людина, яка повсякчас підриває норми й стандарти політичного дискурсу — фундаменту, ба навіть клею американської демократії.
Не байдуже, коли президент США бреше зі швидкістю 50 побрехеньок на день і, за останніми підрахунками The Washington Post, уже досягнув рівня 10 796 неправдивих тверджень. Та не байдуже, коли президент США кепкує з репортера-інваліда. Не байдуже, коли президент США каже темношкірій членкині Конгресу, яка народилася в Америці, «забиратися у свою країну»; коли називає африканські держави «брудними дірами»; коли обзиває мексиканських іммігрантів «ґвалтівниками» й «злочинцями»; коли вважає учасників неонацистської демонстрації «хорошими людьми». Не байдуже, що коли президентові США не до вподоби сказане про нього в ЗМІ, він просто нехтує цим як «фейковими новинами» та називає журналістів справжніми «ворогами народу». Риторика ненависті стала нормою. Ми й незчулися, як активувалася ненависть: розправа в піттсбургській синагозі у жовтні 2018 року (11 загиблих), нещодавня стрілянина в населеному переважно вихідцями з Латинської Америки Ель-Пасо (20 загиблих).
Сполучені Штати справді переживають парадоксальний період: економіка в небаченому розквіті, а суспільна тканина рветься по шву й у кожному опитуванні більшість американців висловлює думку, що країна на хибному шляху.
Читайте також: Правда і постправда у боротьбі проти кліматичних змін
Правда в тім, що Америка так само, як багато інших країн, загрузла в «надлишку інформації», одночасно страждаючи від втрати консенсусу щодо базових істин та правил політичної діяльності. Такою є теза книжки Пітера Померанцева «Це не пропаганда: пригоди у війні з реальністю» («This Is Not Propaganda: Adventures in the War Against Reality», 2019). Автор давно пророкував неминучий крах, бо розгадав, що, використовуючи «інформацію як зброю» в гібридній війні проти України, Владімір Путін невдовзі застосує цю тактику й на Заході. Пророцтво справдилося, коли РФ 2016-го втрутилася а американські вибори. Хоч Робертові Мюллеру не вдалося знайти конкретного доказу таємної змови Росії з Трампом і довести справу до суду, останній не тільки виграв від участі російських тролів і ботів, а й згодом у стилі Путіна намагався приховати роль Москви.
Читайте також: Трамп і Польща
Розглядаючи ситуативні дослідження в різних країнах, присвячені політиці дезінформації та омани з використанням армій тролів і ботів, зокрема в Республіці Фліппіни, Південній Кореї та Мексиці, Померанцев наводить переконливий аргумент: сформувався міжнародний канон справжніх і потенційних авторитарних правителів (Путін, Трамп, Дутерте, Сі Цзіньпін), які вчаться і вдосконалюються, переймаючи один в одного стратегії.
Одним із найдієвіших (утім, не таким уже й завуальованим) і поширених методів підривної діяльності та маніпуляцій, що добре прижився за нинішнього «надлишку інформації», є оскарження реальних фактів через закидання численних «альтернативних» — від геть сміховинних до вірогідних. На жаль, світ переживає першу стадію цієї інформаційної контрреволюції: ми вже зрозуміли небезпеки «надлишку інформації», та ще не вигадали інструментів, як її перевіряти та протидіяти їй.
Із таких міркувань дитячий інцидент з Андрієм Богданом, головою Офісу президента України, що нібито написав жартівливу заяву на звільнення, слід вважати серйозною незрілою хибою держави, яку проголосили «першою лінією оборони» Європи проти російської війни з правдою. Коли президент Володимир Зеленський оголосив про плани створити російськомовний телеканал, що протидіятиме кремлівській брехні, поширюючи інформацію серед глядачів у Росії та інших пострадянських державах, він мусив би подумати про меседж України до світу й те, у який спосіб його доносити.