Історія

  ▪   Віра Агеєва

Леся Українка, «кацапи» і цензура

Фото: Укрінформ
Що можна дізнатися з листів, не понівечених укладачами «повних»
Матеріал друкованого видання
№ 30 (610)
від 25 липня

Культурна спадщина завжди стає важливим засобом в ідеологічній боротьбі, гібридній війні, у процесах колонізації й підкорення держав та народів і в утвердженні імперських амбіцій. Українсько-російські відносини свідчать про це з усією виразністю. Тільки що ми досі, на превеликий жаль, не спромоглися їх переосмислити таки ж із власного погляду. 


Конечність такого переосмислення ілюструють уже й політичні конфлікти. Коли в червні 2017 року президент Путін під час офіційного візиту до французької столиці назвав шлюб князівни Анни Ярославни з королем Генріхом І початком російсько-французьких відносин, соцмережі одразу ж вибухнули обуренням. І за кілька днів Петро Порошенко на зустрічі з Емманюелем Макроном заявив, що це було початком українсько-французької дружби, наголосив на київських коренях французької королеви.

 

Українська класика під колоніальною цензурою

 

Упродовж кількох століть нам послідовно прищеплювався «шароваристо-гопачний» комплекс меншовартості. Це можна простежити в різних царинах. Дуже виразно, зокрема, в інтерпретації національної класики. На серйозні повні коментовані видання ми у своїй державі поки що не спромоглися, а потреба в них просто кричуща, і то навіть не лише з академічних, а й з ідеологічних міркувань. Коли ж вірити радянським академічним виданням наших першорядних геніїв, то всі вони шанобливо вчилися в російських письменників, любили Росію і наслідували незрівнянні зразки її високого мистецтва. Щоб довести ці твердження, без зайвих церегелів вилучалися окремі твори (зокрема, і з Шевченкового «Кобзаря») або «незручні» уривки й цитати, перебріхувалися події й факти. Щоб зруйнувати ці міфи, не треба навіть реінтерпретацій (принаймні починати слід не з них). Варто оприлюднити автентичні тексти, щоб від побудованих на піску концепцій про тотальну залежність української культури від імперської нічого не зосталося. Це дуже добре ілюструє недавня поява у видав­ництві «Комора» тритомника листів Лесі Українки. Відновлення вилучених цензурою текстів дало змогу представити ідеологічні погляди авторки, її політичні симпатії й антипатії.

 

Читайте також: Леся Українка, Булґаков і Кубань


Послідовна речниця української ідеї, цілковито незалежна від російських впливів поетка, іронічна й скептична в оцінці імперських авторитетів і цінностей мислителька. Свого часу було зроблено все можливе, щоб такої Лесі Українки ми не побачили. Її цензурували надзвичайно пильно, адже в радянському іконостасі вона мала постати бездоганною марксисткою, «пролетарською інтернаціоналісткою», «другом робітників», предтечею соціалістичного реалізму et cetera. Усіма згаданими визначеннями аж в очу рябить читачеві багатьох монографій і статей. Інтерпретаторам достатньо було просто називати чорне білим і не надто заглиблюватися в тексти (зрештою, філологам радянського вишколу для серйозного і вдумливого аналізу здебільшого попросту не вистачало знань). 

 

Михайло Драгоманов. Його вплив на племінницю був свідомо применшений радянським літературознавством 


Видавцям і редакторам велося складніше й клопітніше: тут ні напівправда, ні одверта коментаторська брехня не допомагали. Щодо неприхованого обману, то читання приміток до нібито академічного дванадцятитомника 1970-х років (до речі, теж зробленого з ідеологічної спонуки як «відсіч» буржуазно-націоналістичному, мовляв, закордонному виданню; так еміграційні вчені не раз «допомагали» появі книжок класиків у Києві) спричинює мало не ментальний ступор. 
У якийсь момент геть перестаєш розуміти, як же то Лариса Косач зберегла свої інтернаціоналістські й соціалістичні переконання та симпатії до братнього російського народу (одразу ж зазначу, що північних сусідів вона в листах послідовно називала «кацапами», геть не толерувала, і насправді всі ці її філіппіки на адресу колонізаторки-московщини якраз і вилучали якнайстаранніше), повсякчас перебуваючи, коли вірити написаному, в оточенні злісних українських буржуазних націоналістів — майбутніх ворогів радянського ладу, шовіністів та ідеологів контрреволюції.

 

Лесі Українці не втомлювалися докоряти неактуальними, старожитніми темами, вимагали політичної гостроти, а тим часом усі ці історичні сюжети звучали пристрасними коментарями таки ж злоби того передреволюційного дня


Найперш барикада мала б перегородити затишну вітальню косачівського дому, бо, як дізнаємося з академічних пояснень, Ольга Драгоманова-Косач «стояла на ліберально-буржуазних позиціях», а її донька — на марксистських. Михайло Драгоманов, якого в листах не раз названо найдорожчим і найавторитетнішим учителем, був злісним «буржуазним» лібералом, тоді як його небога — послідовною захисницею пролетарів.

 

Саме запереченню потужного впливу Михайла Драгоманова лесезнавці присвятили дуже багато праці. Сергія Мержинського, адресата найпроникливішої інтимної лірики Лесі Українки, чию смерть вона пережила як спустошливу особисту втрату, представлено в примітках передусім пропагандистом марксизму. Щодо марксизму, захоплення яким нібито знівелювало «згубний» вплив Драгоманова, то коментаторам зоставалося тільки сподіватися, що читачі обмежаться їхніми примітками. Бо самою авторкою всі акценти розставлено зовсім очевидно. Зокрема, у листі до сестри Ольги, датованому вереснем 1897-го: «Тим часом не роблю, як і перше, сливе нічого, от лише половину «Kapital’у» «проштудировала» («читати» його не можна), і, знаєш, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium все-таки потребує більше безпосередньої віри, ніж її у мене єсть».

 

Таємниці квадратних дужок 


Ще одного близького приятеля Лариси Косач, перекладача Максима Славинського, замученого по Другій світовій у радянській тюрмі, звинувачено в тому, що «опинився в таборі буржуазно-націоналістичної еміграції у Празі». Врешті, там-таки «опинилося» чимало адресатів Українчиних дружніх листів. А вже Михайла Грушевського та Володимира Винниченка очорнено найстрашнішими епітетами, і зостається тільки дивом дивуватися, як же могла Лариса Косач знатися та ще й листуватися з такими звироднілими й аморальними людцями.

 

Читайте також: «Мені сором, що ми такі невільні...»

 

І друкувалася завжди у ворожих «буржуазно-націоналістичних» виданнях, як-от, на думку коментаторів, «Зоря», «Діло», не кажучи вже про «Літературно-науковий вісник».
А де вже зовсім ніяк було перебрехати, вдавалися до спасенних купюр, отих крапок у квадратних дужках, якими іноді аж рябить на сторінках епістолярію. Видавці пояснювали чемненько, нібито просто не хочуть оприлюднювати інформацію переважно приватного характеру. Але скидається на те, що єдиним радикальним засобом позбавлення пам’яті є фізичне знищення її носіїв. Коли вже брехати, то слід, як тепер стало очевидно, не ховати оригінали під спецхранівські замки, а таки ж палити цілу бібліотеку. Що свого часу, зрештою, іноді й практикувалося. 


Відкриття архівів і поновлення цензурних вилучень якнайочевидніше показує, що всі маніпуляції з академічним виданням робилися найперш задля поборення чи хоча б завуальовування двох страшних гріхів: буржуазного націоналізму та зловорожого модернізму.

 

Актуальна п’єса. «Бояриня» у постановці «Українського театру»


Апологеткою реалізму й заангажованого письменства Леся Українка, вочевидь, ніколи не була. Її конфлікти із Сергієм Єфремовим, Михайлом Старицьким, визивно-вшнипливі оцінки Івана Нечуя-Левицького, Бориса Грінченка, Панаса Мирного ґрунтуються таки на естетичних, а не ідеологічних незгодах. Інакше з речниками великодержавного російського шовінізму: тут важили політичні погляди й програми. 


Із особливою запопадливістю цензори вичищали все, пов’язане з історією українського культурного спротиву чи, інакше кажучи, культурництвом як державницькою діяльністю «Старої громади» та «Плеяди». Про настрої тодішньої «молодої України» свідчить хоча б щиросердно-радісний пасаж із листа до матері: «Вчора ми з кнакною були на концерті в пользу чорногорців, дуже гарний концерт був. 


Медвдев співав «Гетьмани», «Олесю», «Дощик», хор співав «Гей не дивуйте», співачка Снарская (наша волинячка) — «Чом, чом чорнобров», а в самому кінці хор утяв «Српиjа свободна» («Ще не вмерла Україна»). Дивно було чути сю мелодію в концерті! Ми з кнакною руки одбили, плескаючи». (Зрозуміло, що крамольну згадку про «Ще не вмерла…» вилучили, а цензуроване речення сприймалося якимось надміру екзальтованим.) Так сприймала свій національний гімн генерація, яка й спромоглася відродити державу, саме з цього кола вийшло чимало провідних діячів Української Народної Республіки. 

 

Політичне й естетичне


Модерністське розмежування політики й мистецтва не означало для Лесі Українки відмову від громадянського служіння. Утім, писання патріотичних віршів поетка вже служінням та обов’язком не вважала. «Що ж до мене, — звірялася вона Михайлові Драгоманову, — то я тільки генієві можу простить кепсько збудований вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід би на який час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то, може б, вони скоріше версифікації вивчились, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір».

 

Читайте також: Українська Кассандра


Понад те, вимога зректися «політики» була для неї доволі болісною. Коли Михайло Павлик зауважив, що перебування в Галичині передбачало би «тихше» життя і невтручання в громадські справи, Леся Українка такої передумови не захотіла прийняти. Це міг би зробити хіба що той, у кого «в родині не було декабристів, соціалістів-емігрантів і радикалів-засланців». «Скинутися «всякої політики» в літературі і в моїх зносинах з метрополією ніяк не можу, бо не тільки переконання, але темперамент мій того не дозволяє, а ще не дозволяє — знаєте що? — дядьків заповіт. Ми говорили з дядьком не раз про такі теми, і він казав, що хотів би, щоб я через кілька років стала жити десь «на вільнішій землі», з тим щоб, власне, до кінця набратись, а не скинутись політики; з тим, щоб, по змозі моїй, провадити далі те, чого я вчилася у нього і чого мала навчитися від життя за ті «кілька років», прожитих на Україні, а не з тим, щоб стати тільки консерваторкою паперів, хоч і дуже цінних, та все-таки не моєю працею писаних. Дядько хотів, щоб і моя праця, і моя думка росли і жили, щоб я ні літератури, ні політики не скидалась, щоб я шукала свого шляху, була б не епігоном його, а духовною дитиною». (Знову-таки, ці висловлювання цілковито нівелюють твердження коментаторів про ідейні розбіжності поетеси з Михайлом Драгомановим.) 

 

 

Невипадковий вибір. «Прогресивна» (за визначенням марксистської науки) поетеса друкувалася в «буржуазно-націоналістичних» часописах «Зоря» і «Діло» 


Нове покоління хотіло непорівнянно ширших горизонтів, повноправного представлення своєї творчості перед «світовим ареопагом». Коли «батьки», пригнічені нестерпним зовнішнім тиском, загрозою самому існуванню нації, часто трималися оборонної, консервативної, домашньовжиткової позиції, то діти лишень музеєфікацією дорогого минулого вже обмежуватися не хотіли. У «вавилонському полоні», на руїнах колишньої слави, після натхненної оргії («Минув час оргій, не було вінців, // і на вино не стало винограду») треба, за Лесею Українкою, дбати про незалежність від ласки ворога. Пророчиця Тірца радить не квилити, а розпалювати багаття й засівати землю: «Лежачим краю рідного немає. // Чий хліб і праця — того і земля». 


Лесі Українці не втомлювалися докоряти неактуальними, старожитніми темами, вимагали політичної гостроти, а тим часом усі ці історичні сюжети й костюми (та часто навіть і самі назви згаданих драм!) звучали животрепетними, пристрасними коментарями таки ж злоби того передреволюційного, передгрозового дня. Дуже вимовною видається її реакція на польську рецепцію «Кассандри»: «З польської статті мені найбільше сподобалось те, що «Кассандра» страшна для поляків. От не знала я, чим їх можна злякати. Ся похвала, по-моєму, найбільша, а то вони все хвалять нас за «тихий смуток», «резигнацію» і подібні зовсім не страшні речі, та пора вже їм завважити, що й ми можемо мати «сильну руку».


Це вже не голос романтичної співачки, а радше ідеологія національної аристократії, готової взяти на себе відповідальність за майбутнє держави й народу. 

 

«Не щастила доля ніколи в тій Московщині»


Ще очевидніше модерна національна ідентичність виявляється в інтерпретації українсько-російських відносин. Лексему «кацапи» з листів якнайпослідовніше вичищали, між тим погордливо-зневажливе ставлення до злодійкуватого сусіда в Лесі Українки не обмовка й не «помилка» (у чому трохи знічено переконували нас радянські редактори), а таки незмінна позиція.


Вона знає, що, як нагадує один із героїв «Оргії», «Рим ходив у Грецію до школи», що російські претензії на роль старшого брата у слов’янській сім’ї цілковито безпідставні. Українського вкладу в розбудову російської імперської культури Леся Українка була більш ніж свідома. Це випускники Києво-Могилянської Академії поїхали «просвіщати» та європеїзувати відсталу Московщину. Тож опозиція Греції й Риму видавалася принаймні її поколінню дуже прозорою алюзією на українсько-російські відносини. Оксана в «Боярині» (це, до речі, єдина драма, яку не опублікували в академічному виданні, завуалювати антиросійський пафос видавалося неможливим) на власному трагічному досвіді переконалася, що Росія та Україна — це антагоністичні світи, різні культурні традиції. У листах авторка «Боярині» висловлюється навпростець: «…нам, украіньцям, не щастила доля ніколи в тій Московщині». Миритися з таким станом справ нізащо не згоджується: «[…] я ніколи не згожуся вступитися з дороги перед усякими перевертнями і покутними борзописцями з чужої літератури, — dafűr ich bin mir doch zu gut! Та пора вже й публіку нашу привчити (не говорячи про самих редакторів), щоб не била поклонів перед усякими nullite’s через те тілько, що вони в ряди-годи удостоюють нам «в хату плюнути» (раніше «наплювавши» на неї), забрівши знічевья з роскішних сусідських палат до нашого вбогого куріня. Адже і в курінях на покуті сиділо виборне отамання та чесне товариство, а не якісь заволоки-потурнаки».

 

Читайте також: Честь у «подлі» часи


Погроза Володимира Винниченка перейти в сусідню літературу, писати для російського читача, краще, мовляв, здатного оцінити талановитого автора, спричинила серйозний конфлікт. Михайлові Коцюбинському він скаржився в листі, що не зважатиме на докори української лицемірної критики, а отже, єдиним виходом для себе бачить зміну мови й ідентичності. Втім, Євгенові Чикаленку звірявся, що зробити це нелегко.


У моральному кодексі Лесі Українки такі роздуми й вагання молодшого колеги по цеху (до речі, дуже прихильно підтриманого земляками на початку творчого шляху; Леся Українка присвятила Винниченкові розлогу аналітичну статтю, вилучену, зрозуміло, з академічного радянського зібрання творів) мали сприйматися в кращому разі як безвідповідальні. Ця гучна контроверсія стала одною зі спонук для написання Українчиної драми «Оргія». Що має робити митець, коли його країна загарбана? Історія Антея, готового повісити арфу на вербі й задовольнитися лише хатнім визнанням (значущий для цієї авторки мотив, не раз актуалізований у творах різних років), дає його землякам «добрий приклад». Це передсмертна репліка героя, який вважає за краще між честю й славою вибрати таки першу. Річ не тільки в тому, що, записавшись у хор римського Мецената, співець зраджує свій край і свою мову. За Лесею Українкою, творчість із чужого примусу, підлаштована під смаки замовника, — це ще й зрада Богом даного таланту. У сусідських наймах не здобудеш тої повноцінної слави, якою винагороджують геніїв; Антей мусить торкатися таки рідної землі, щоб не втратити силу й обдарування.


Зречення культурної ідентичності — це втрата свободи й самовладності. Продавши свій шедевр Меценатові, еллінський скульптор споневажив саме мистецтво: 


Ти не продався, — гірше! 
Ти віддався
у руки ворогу, як мертва глина,
з якої кожне виліпить, що хоче.
Та хто ж тобі натхне вогонь живий,
коли з творця ти творивом зробився?

 

Зробитися «творивом» означає ще й втратити владу над матеріалом, формою. В «Оргії» знов-таки варіюється опозиція честі/слави: краще вже без слави й хвали з ворожих уст, ніж без честі й самоповаги. У листі до матері, написаному якраз у час роботи над «Оргією», авторка щодо цього якось потвердила, що не буде «загрожувати переходом в чужу літературу, як то роблять інші, бо то «себе дороже стоит». 

 

«Братні народи» просто сусіди


Блискуче обізнана у європейських літературах, знаючи тексти не з других рук, Леся Українка легко позбувається тої отрутної пошани до винятковості «російського генія», якою вигодовували цілі покоління українців. (Про необхідність подолати «культурний епігонізм» (Хвильовий), вплив «російського культурника» й піти «до джерел» пристрасно полемізували ще й у дискусії середини 1920-х, це важлива теза статей Миколи Хвильового й Миколи Зерова.) Вона послідовно не приймає утилітарно-народницькі концепції російської літературної критики: «…у радикальській громаді тримається напрямок (дай Боже, щоб він не довго протримався!), подобний тому, який був у російських «народників», власне, антипоетичний і антиартистичний (a la Чернишевський, Писарєв et tutti quanti), тут можливі ще сперечки, подібні таким: що краще — Шіллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи тощо Правда, все це у них провадиться не так гостро і дико, як у рос[іян], певне, поетична українська натура і європейська культура не допускають до того». 


Ніколая Чернишевского, цього кумира російських шістдесятників, вона дуже гостро розвінчує в статті «Утопия» в беллетристическом смысле», вважаючи, що він «зумисне брехав» читачам. У відповідь на зауваження Олени Пчілки про надмірну різкість такої оцінки вона в листі увиразнює свою позицію: «Я згоджуюсь, що про Чернишевського сказано в мене коротко (та се ж тільки конспект був) і є помилки в оцінці деяких рис його епохи, але що про нього самого яко белетриста, то я таки так думаю: рідко хто з белетристів так дратував мене своїм нахабним презирством до нашого благородного хисту, як сей самозванець у белетристиці, і я сього не можу сховати». У десятитомнику 1965 року і стаття, і лист публікувалися, а вже у дванадцятитомному зібранні зроблено купюри. 


Водночас у листах добре пояснено саму сутність полеміки з неприхильними до молодих критиками з покоління літературних батьків, речниками народницької, позитивістської ідеології. Протистояння генерацій, незгоди Лесі Українки із Сергієм Єфремовим чи Іваном Нечуєм-Левицьким були естетичними, а не політичними, як у тому переконувало радянське літературознавство. Ідеться про боротьбу літературних генерацій, про зречення українофільства й оборону нових художніх тенденцій. Ідеться, що дуже важливо, про західницькі, європеїстські переорієнтації та подолання колоніальної відсталості, залежності від російського впливу й посередництва. У ХІХ столітті поколіннєве розмежування на ґрунті естетичних незгод майже не означилося, між романтиками та реалістами програмового протистояння не відбулося. Але вже в добу модернізму письменство так перейняте проблемами форми, так зосереджене на служінні красі, що обстоювання стильових пріоритетів породжує численні дискусії про художні течії й напрями. «Батькам»-українофілам молодь закидає нечутливість до духу часу, неспроможність переорієнтуватися на творення національної, а не народної, рустикальної літератури. Уже у ХХ столітті всі спроби модернізації культури незмінно пов’язані з європеїзмом, з увагою до набутків західних митців. Якраз із таких позицій Леся Українка обстоює своє розуміння нового письменства. 
Михайлові Драгоманову вона дає дуже жорсткі оцінки творчості Нечуя-Левицького, Кониського, Чайченка, Мирного. «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тільки сміються з того «Чорного моря», а прочитавши його, можна тільки подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти. А пожалься Боже того пера й чорнила!». Модерного письменника вона хоче бачити «живого, звісно, а не «мирного».

 

Читайте також: Лесина колиска


Київська «Плеяда» розробила ще й популяризаторський освітній проект таки ж «для народу», щоб послабити русифікаційні тенденції: «Ми уложили програмку книжечок по історії і розібрали вже деякі «точки програми», я взяла Хмельниччину, Слав[инський] — київський княжий період від Володимира, Людя — Галицьке княжество». (У листі до Михайла Кривинюка Леся Українка пояснювала політичний сенс такої праці: «Моя робота буде, звісно, компілятивною, а не учено-творчою, та все ж, може, моя компіляція послужить хоть якимсь «противоядием» тим брошуркам про Хмельниччину і «возсоединение», що служать досі єдиною історією України на «народных чтениях» і, може, таки труять не раз думку народню. Поряд з тим се буде проба показати органічний зв’язок нашої недавньої минувшини і її ідеалів з теперішнім нашим становищем і всесвітніми демократичними ідеалами». Зрозуміло, що з академічного видання ці пасажі вилучили, а радянським літературознавцям тим вільніше було розповідати про задум поетеси викрити, мовляв, писання «буржуазно-націоналістичних істориків». Тому ж таки Михайлові Кривинюкові Леся Українка дуже одверто пояснювала свою позицію в національному питанні: «Пора стати на точку, що «братні народи» — просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в ґрунті речі, зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської «внутрішньої політики».) 


Листування допомагає глибше зрозуміти, яким іноді травматичним для самої поетки був цей вибір між двома силами, між обов’язком громадянським і мистецьким, як непросто давалося нове розуміння національного обов’язку, нова ієрархія вартостей. 


Автентичний епістолярій Лесі Українки змусить нас дещо відкорегувати бачення її творчої еволюції, дасть змогу повніше й глибше зрозуміти її ідеологічні та політичні погляди й переконання. Водночас допоможе скласти ясніше уявлення про ціле покоління, про розмаїті шукання, прагнення, контроверсії модерністської доби, культури fin de siècle. Відреставровані, очищені від грубих пізніших нашарувань, по-новому висвітлюються портрети видатних письменників, громадських діячів, людей того кола, із якого вийшло немало знаних творців Української Народної Республіки. Листи можна захоплено прочитати і як сповідь, і як письменницьку автобіографію, і як родинну хроніку. А водночас і як історію становлення нашої модерністської літератури, формування українських ідеологічних, суспільно-політичних рухів. Більше ніж тисяча листів до численних адресатів, безліч зафіксованих першорядною письменницею живих спостережень, прозірливих оцінок і дивовижних передбачень. У всіх цих, цитуючи ту ж таки Лесю Українку, «порізнених листочках» зацілів дух часу, неповторність доби. І сам її вимовний псевдонім став таки символом тої ренесансної епохи. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.