Адже саме цього дня у 2014-му перші 500 бійців-добровольців прибули з Майдану на полігон у Нові Петрівці, щоб там підготуватися й вирушити на фронт. За ними пішли наступні десятки й сотні добровольців, що згодом дало змогу адекватно відповісти на російську агресію й зупинити поневолення України московськими найманцями.
Із початком російської агресії десятки тисяч українців узяли в руки зброю, щоб протистояти ворогу. Учорашні банкіри, підприємці, водії й учителі стали воїнами. Бійці, які захищали Донецький аеропорт, розповідають, що серед них були навіть фермери-мільйонери, які під час бойових дій телефонували своїм помічникам і давали вказівки, де купувати дизельне пальне, скільки чого сіяти й кому продавати зерно. Звичайні хлопці, які не мали за своїми плечами великих статків, запитували побратимів по зброї: «Навіщо це вам? Чому просто не живете у своє задоволення?». Й у відповідь чули такі слова: «А навіщо нам гроші, якщо не буде країни».
Читайте також: Тримати порох сухим
Українська армія не розвивалася від 1991 року. Самих бійців за інерцією навчали, що НАТО — наш «ворог», натомість росіяни — «братній народ». Престиж служби впав, військо деградувало. Відповідно, станом на 2014 рік ЗСУ не могли повноцінно воювати: не мали чим і ким. Саме тому й виник добровольчий рух.
Першим офіційно зареєстрованим добровольчим підрозділом став батальйон імені генерала Кульчицького. Згодом було сформовано «Донбас», «Азов», «Айдар», «Дніпро» та інші добровольчі об’єднання. Також навесні 2014 року майже в кожному обласному центрі було створено батальйони територіальної оборони, які згодом переросли в мотопіхотні батальйони ЗСУ. 17 липня 2014 року з бойового крила «Правого сектору» було створено Добровольчий український корпус «Правий сектор», бійці якого й досі перебувають на фронті як окремий бойовий підрозділ, що співпрацює із ЗСУ.
Хоча добровольці далеко не всі вміли професійно воювати, їхньою перевагою над російською регулярною армією та сепаратистами була висока ідейність, помножена на мужність і звитягу, що нівелювало весь досвід окупантів. Це стало помітно в боях за Луганськ, Донецький аеропорт, Савур-Могилу, Дебальцеве й Авдіївку. Добровольчі підрозділи вчилися в ході війни та разом з українською армією знищували величезні сили противника.
Але так не могло тривати довго. За черговими мінськими угодами всі нелегальні підрозділи, що не належали до структур ЗСУ та НГУ, слід було вивести з передової. Це викликало велику хвилю обурення серед самих добровольців, які йшли воювати за свою країну проти російських окупантів, а їх позбавляли такого права. Багато хлопців і дівчат вирішили підписати контракт із ЗСУ, а хтось повернувся додому в мирне життя. Проте на фронті все одно залишалися добровольчі підрозділи.
Добровольчий рух не міг просто зникнути хоча б тому, що Збройні Сили України були недосконалими й досі такими є. Тому у 2016 році по всій лінії фронту залишалися сотні добровольців із різних підрозділів, більшість яких становили бійці ДУК «Правий сектор». У них є власні бази в Донецькій та Луганській областях, вони досконало знають території, де тривають бойові дії. Адже лінія фронту з 2015 року майже не змінилася. Більшість добровольців — це хлопці й дівчата, які в мирній частині країни заробляють гроші для прожиття своїх родин. А потім у визначений час їдуть на кількамісячну ротацію. І так із року в рік.
Читайте також: Той, хто не вийшов із бою
Нині на фронті перебувають десятки добровольців, які виконують спеціальні бойові завдання поряд із бійцями Збройних Сил України. Це групи снайперів, мінометників, гранатометників, розвідників, медиків, бійців повітряної розвідки. Коли одного з таких добровольців запитали, скільки йому платять за те, що він воює на передовій, хлопець відповів: «Коли б’ють твою маму, то чи просиш ти в когось дозволу, щоб її захищати? Чи просиш грошей на цю справу? Україна — твоя мама, і її потрібно просто захищати».
Добровольці перебуватимуть на фронті, доки в нашій армії не розпочнуться системні зміни, що засвідчать системний розвиток Збройних Сил України. Тобто коли керівництво країни й командування нашої армії зрозуміє, що за Україну потрібно вбивати, а не вмирати. Що ворога треба знищувати, а не дивитися в його очі й «бачити там мир». Лише тоді потреба в перебуванні добровольців на фронті відпаде сама по собі. А поки що добровольці — невід’ємний складник сил захисту України від ворогів.