Втім, як колись, так і зараз бачимо спроби переписати минуле. І йдеться не лише про російську історіографію – немало держав переписують свою історію, приховуючи одні факти, акцентуючи на інших. Не сумніваюся, що наша теж прагнула і прагнутиме це зробити.
Історіописання – данина забуттю не гірша, ніж данина пам’яті. Історія видає на-гора факти А, Б і В, щоби в цей час приховати факти Г, Д і Е. Не завжди й не лише тому, що ХОЧЕ їх приховати. А тому, що Г, Д і Е зроблять неможливими А, Б і В, позаяк у ретроспективі несумісні з ними.
У «Книзі сміху й забуття» Мілан Кундера пише, що боротьба людини з владою – це боротьба пам’яті із забуттям; образ минулого дражнить нас, обурює, ображає, тому ми прагнемо його знищити чи перемалювати. «Люди хочуть бути володарями майбутнього, – пише Кундера, – лише для того, аби змінити минуле».
Всі 830 сторінок роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» присвячені тезі, що люди не потребують істини, а потребують «сторі». Тому до правди зазвичай не докопуються, бо ж раптом вона не засвідчить, що «все-відразу-до-того-йшло», раптом виявиться не такою красивою й видовищною, як те, що вже зачесали, намакіяжили й виставили милуватись.
Що з теперішніх подій на Донбасі буде записано в історію? Яка частина лишиться в пам’яті? Сота? Тисячна? Якій історії служитиме ця війна?
Читайте також: Ми вас чекаємо!
Коли загинули люди на Майдані, хотілося запам’ятати імена їх усіх. Кожна родина має спільних померлих. Для вірян це ті, чиї імена шепочуть уста в молитві за упокій. Рік тому здавалося, що Небесна сотня – це спільні для українців померлі (власне, ті, які роблять країну родиною), і всі їхні імена при великому бажанні можна було запам’ятати. Трагедія на Донбасі робить нереальним бажання не те що пам’ятати всі імена, а навіть їх знати.
Водночас не можна заперечити того, що є пам’ять, яка вбиває. Повільно чи стрімко підточує сили, роз’їдає свідомість. Скільки разів прокручують у свідомості пережите ці напівзігнуті чоловіки з сіро-коричневими лицями, з неприродно розкритими очима — воїни АТО, які ходять зараз коридорами психіатричних лікарень? Ті, хто пережили важкі події, розуміють, що здатність забувати часом визначальніша, ніж здатність пам’ятати.
Книгу спогадів «Смерть – неперевірена чутка» Емір Кустуріца починає так: «Людина схильна до забуття, а техніка забування часом постає вирішальним людським умінням […] Чи міг би кожен наступний день взагалі початися, якби не забуття? Що було б, якби страждання ми мусили відстежувати постійно, як нескінченну передачу з глибини нашої душі, якби забуття не заступило тяжку історію нашого життя, як хмара заступає сонце? Ми не вижили б».
У вступі Кустуріца зізнається, щоб хоче написати книгу, щоби «чисто вимести кімнати мозку, в яких тлумляться спогади». Ці слова дають зрозуміти: прагнеш забути – спершу слід пригадати. Й це стосується як індивідуальної людської пам’яті, так і пам’яті народу, народів, людства.
Історія, що її накидають згори, пропонує факти А, Б і В, роблячи неможливими В, Г і Д. Історія, яку пропонують люди знизу, здатна поєднати одне й інше. Людська пам’ять не може вмістити все. Та людські пам’яті – можуть. І ці пам’яті слід почути, не відкидаючи жодних голосів. У радянські часи з розказаного вибирали те, що вкладалося в рамки ідеології, – решта ж була піддана мовчанню. В наш час, особливо коли історіософія визнала сенс усної, індивідуальної історії, а також історії повсякдення, можна сподіватися на те, що всі літери абетки знайдуть своє місце у книзі буття, навіть якщо вони будуть суперечити одні одним. Бо якщо погодимось на тому, що історія має переповідати дійсність, то визнаємо: це логічно, що історія суперечлива, адже дійсність ніколи не була інакшою.
У радянські часи те, що не вкладалося в рамки ідеології, піддавали мовчанню. Мовчанню – та чи забуттю? Якщо історіографія про щось забула, це не значить, що забули окремі люди. Так, цих людей, можливо, вже немає. Та чи зникло разом із ними все те, про що мовчалось? Чи не витає воно в повітрі?
Читайте також: Маріуполь. Поранене місто
Якщо людська пам’ять не може вмістити все у свідоме, якщо так само, як державна ідеологія, шліфує скульптуру спогадів, відкидаючи те, що не вкладається у розуміння, то останнє виринає у снах, у страхах, у рухах, у необережних словах, у криках – і у мовчаннях.
Скільки разів прокручують у свідомості пережите воїни АТО? І що потрібно, аби ці спогади не сочилися з їхніх очей, із їхньої шкіри? Що потрібно, аби наша сучасність не повнилася нашою болісною історією, щоб у критичні моменти ця історія не вихлюпувалась назовні? Що потрібно, аби хоч трохи звільнити теперішнє від впливу минулого?
Передусім потрібно – говорити. Пригадувати всі літери абетки, навіть несумісні між собою, – й говорити – аби чисто вимести кімнати мозку, де тлумляться спогади. Послідовно й наполегливо виймати скелети з шаф – щоб окрема людина могла жити далі, перед цим забувши, принаймні настільки, наскільки це дозволить жити далі. Говорити, записувати, осмислювати – щоб окремий народ міг забути й іти далі.
Забуття негідне поваги тоді, коли воно – це втеча, ховання голови у пісок. Та є інше забуття – те, що означає звільнення, крок уперед.
Людський рід звик шанувати пам’ять, і недаремно. Бо через неї лежить шлях до забуття – того, яке означає звільнення.